Алла повернулася додому, переодягнулася і відразу взялася за приготування вечері. Жінка якраз чистила картоплю, коли на кухню зайшла її свекруха. – Алло, ну що ти вирішила? – раптом сказала вона. – Ви про що? – жінка здригнулася. – Не прикидайся. Це мій син нічого не бачить, а мене не обманеш. То що, ти тепер покинеш мого сина? – несподівано сказала свекруха. – Покину? Чому я його маю покидати? – Алла здивовано дивилася на свекруху, не розуміючи, що відбувається
Які ж були щасливі батьки Алли, коли вона вийшла заміж! Зять їм дуже подобався. Жили вони у невеликому містечку в області, а нова родина доньки знаходилася у самому центрі великого міста. Алла переїхала до чоловіка. Жили вони разом зі свекрухою тихо і мирно, доки вона не закохалася.
Її чоловік був людиною доброю, порядною, чесною. Всі їй казали – як тобі пощастило! Алла розуміла це, але нічого вдіяти з собою не могла. Чоловіка вона не любила. Він залишався їй сусідом, другом. Вони разом вечеряли, дивилися телевізор, ходили в гості, потім по-дружньому все обговорювали.
Тільки вечорами вона надовго йшла у ванну, чекала, можливо, чоловік засне, але найчастіше він її чекав. Звичайно, можна було почекати, заплющити очі, відвернути обличчя, якось витримати ці кілька хвилин. Так і було, але після зустрічі з Дмитром вона більше не могла чекати.
Вони випадково познайомилися в театрі. Чоловік не пішов і через знайомих Алла продала свій квиток. Її сусідом у театрі виявився Дмитро. З моменту, як їхні руки зіткнулися, Алла пропала. Дмитро потім казав, що теж одразу зрозумів, що зник, щойно зазирнув у її темні бездонні очі.
Рік вони зустрічалися. Але не хотілося ображати свого чоловіка та свою свекруху. Ще вона розуміла, що батьки також її не зрозуміють. Дмитро не йшов зі своєї сім’ї, бо в нього там була дитина, кохана дочка. Одружився він саме тому, що його майбутня дружина завагітніла.
Це була проста жінка, яка приїхала здалеку до великого міста. Жила вона у гуртожитку, а згодом переїхала в квартиру чоловіка. Він завжди дивився на неї як на чужу, але куди було подітися – спільна дитина. Його дружина була гарною матір’ю, але як жінка вона давно його не цікавила. Їм навіть поговорити не було про що. Так, лише побутові питання вирішували разом.
Заробляли закохані небагато. Грошей не було для того, щоб винаймати готель чи квартиру для зустрічей. Зазвичай вони просили для зустрічей вільну квартиру у знайомих. А після того, як кожен вирішив піти з своєї сім’ї, жити їм взагалі стало ніде. Діма залишив квартиру дружині та доньці. Він так і сказав – це не обговорюється.
Жити у батьків Алли було неможливо. Мати її з цим Дмитром на поріг не пустила б, Алла це знала точно. До квартири чоловіка Алла стосунку не мала. Це будинок свекрухи та чоловіка. Іти їй не було куди, але вона твердо вирішила – будь, що буде. З остаточною розмовою з чоловіком все зволікала.
Її свекруха про щось здогадувалася, дивилася на неї і зітхала. Спільні чаювання та розмови закінчилися. Якось свекруха їй сказала – треба поговорити.
– Алло, ну що ти вирішила?
Жінка здригнулася. – Ви про що?
– Не прикидайся. Це мій син нічого не бачить, а мене не обманеш. Я все зрозуміла ще півроку тому. Ти змінилася, якась щаслива стала. Я б тебе зрозуміла, якби не була матір’ю, може, навіть підтримала б, але я стоятиму за свого сина, зрозуміло? Виходить, ти все вирішила? Умовляти тебе не буду, йди.
– Вибачте мені, – прошепотіла Алла. З чоловіком вона так і не наважилася порозумітися, пішла цього ж вечора. Поїхала до батьків. Мати сплеснула руками, побачивши Аллу.
– Посварилася з чоловіком?
– Мама я пішла від нього, поживу поки що тут.
– Та що сталося? Що він накоїв?
– Нічого, я не можу з ним жити, це неможливо.
– Алло, ти у своєму розумі? – Мати її не розуміла. Такий вдалий шлюб. Вона дуже цінувала зятя, вважала, що дочці неймовірно пощастило. Пристойна родина, гарна квартира у великому місті. Внуків час заводити, а дочка все щось вигадує. Вона ж ніколи не скаржилася на чоловіка.
З чоловіком Алла розлучилася. Мати засуджувала дочку. Та що такого, невже не можна почекати? Багато хто так живе. Ось у них із чоловіком все нормально. Живуть як усі. Обговорюють домашні проблеми, що купити, куди поїхати. Все як нормальні люди. А ці почуття, навіщо вони?
Та що такого незвичайного може бути між чоловіком та жінкою? Адже головне у сім’ї – це надійний чоловік, нормальні діти, робота, квартира, город. Це і є щастя та радість. Тільки добре це чи ні те, що жодного разу в неї так не сяяли очі, як зараз у дочки. Та й слова про кохання вона ніколи не чула від чоловіка. І не потрібне це, вирішила вона. Нормально ми живемо.
Жили тепер Алла з Дімою в орендованій кімнаті в гуртожитку. Потім господарка підвищила ціну, довелося з’їхати. І тут Алла все-таки зважилася спитати Дмитра з приводу його квартири. Він залишив дружині велику двокімнатну квартиру у гарному районі.
– Ти розміняй її, – вона говорила спокійно, – на однокімнатну та кімнату в гуртожитку. Я все дізналася.
– Дізналася? – Дмитро недобре примружився. – Треба ж, не чекав від тебе. І що варіанти вже знайшла? – Алла мовчала. – Ніколи більше не говори на цю тему. Я квартиру залишив дочці та дружині. Ми з тобою дорослі люди, повинні самі піклуватися про себе.
Алла нічого не відповіла, але про себе думала, що вона має рацію. Що такого вона попросила? Вона просто хоче нормального життя. Свій будинок та дитину. Адже вони люблять один одного, а живуть по якихось кутках. Після тієї кімнати у гуртожитку вони переїхали до знайомого Дмитра, який поїхав у тривалу подорож. Але ж він теж повернеться, а далі куди?
Вона таки наважилася попроситися жити до батьків. Мати відмовила.
– Вибач, Алло, ми люди похилого віку зі своїми звичками. А цей твій, коли одружився, не знав, що вам жити нема де.
Алла розуміла матір, але все одно образилася. Батьки не дали притулку рідній дочці з новим чоловіком. Потім були ще орендовані квартири, на околицях міста, дешеві, без меблів. Двоє дорослих немолодих людей з вищою освітою, якоюсь роботою жили в поганих чужих квартирках без меблів, без кухонного начиння, без будь-якої перспективи мати свою квартиру.
Але вони кохали одне одного! Чи довго протримається таке кохання? Минуло кілька років. Батьків Алли не стало. Квартира батьків була її єдиною надією хоч якось улаштувати побут. Вони змінили кілька чужих квартир за ці роки, одна гірша за іншу. Дитину вона так і не народила, не наважилася. І ось їм вже майже сорок років.
Незабаром у них буде своя маленька квартира, потім куплять меблі, потім займуться городиком, який теж дістався від батьків. І все буде як у людей.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.