Андрій сів у свою машину і зібрався було їхати додому, як раптом пролунав телефонний дзвінок. Номер був не знайомий. – Слухаю, – промовив він сухо й по-діловому, піднявши слухавку. – Говоріть! – Це я, привіт! – почув він у відповідь незнайомий жіночий голос. – Хто я? – спитав він. На тому кінці телефону не відповідали. – Кажіть же! – поквапив співрозмовника чоловік. – Це я, твоя мама! – несподівано відповіла співрозмовниця. – Мама? Що ви таке говорите! Навіщо так жартувати?! Моєї матері давно не стало! – здивовано вигукнув Андрій, не розуміючи, що відбувається
– Синку…
– Вибачте, але я не ваш син. Не треба так до мене звертатись. Мене звуть Андрій.
– Андрій… Андрійку… Сину!
Марія Євгенівна підвела голову і з сумом глянула в обличчя чоловіка, що стояв поруч із нею. У її голосі було стільки надії, благання та розпачу, але Андрій стояв мовчки, ніби слова Марії Євгенівни на нього не справляли жодного враження.
– Я ж попросив не називати мене сином.
– Але ж я твоя мама! Твоя рідна мати!
– Ти надто пізно про це згадала.
Андрій дивився на жінку, що сиділа на лавці, і згадував своє дитинство. Спогади були важкими навіть незважаючи на те, що з того дня, коли він востаннє бачився з матір’ю, минуло понад тридцять років.
Тридцять років! Вважай, половина життя, і, здавалося, більше ніколи вони не зустрінуться, не заговорять, а ось доля розпорядилася інакше.
Два дні тому до Андрія зателефонували з невідомого номера. Спочатку він не хотів брати слухавку, вважаючи, що дзвонять йому пройдисвіти або черговий нав’язливий рекламодавець, проте щось усередині підказувало Андрію, що це був непростий дзвінок.
– Слухаю, – промовив він сухо й по-діловому. – Говоріть!
У слухавці почувся сторонній шум, а Андрій уже хотів відключити зв’язок, як раптом почув невпевнений жіночий голос.
– Це я, привіт!
– Хто я? – не розуміючи спитав він і прокашлявся, відчуваючи, як до горла підкочує грудка.
– Кажіть же!
На душі стало хвилююче. Відчуття були неприємними, хотілося припинити розмову, що ледь почалася, але Андрій стримав порив і притиснув телефон ще ближче до вуха.
– Це я, твоя мама.
Андрій застиг. Спочатку виникло бажання покласти трубку і відразу ж заблокувати номер телефону, з якого йому дзвонили, але потім він, зробивши глибокий вдих, все ж таки зміг відповісти:
– У мене немає мами. Ви помилились номером.
Слова самі вилітали з нього, неконтрольовані та дуже емоційні. Андрій відключив зв’язок і кілька хвилин тупо дивився в екран телефону, відганяючи від себе спогади, що лавиною налинули на нього. Він сподівався, що короткий діалог, що відбувся щойно, не повториться, але помилився.
Телефон знову завібрував у руці, мати була наполеглива, а в тому, що це була саме вона, Андрій вже не сумнівався. Марія Євгенівна завжди відрізнялася завзятістю в досягненні поставленої мети, і якщо вона вирішила додзвонитися до сина і поговорити з ним, то обов’язково мала домогтися бажаного.
– Я вам усе сказав, – грубо, але цілком упевнено, відповів Андрій, хоча всередині все клекотіло від почуттів, що переповнювали його. – Не дзвоніть сюди більше.
– Прошу тебе про одну зустріч! Усього про одну! Не відмовляй мені! Просто вислухай мене та все!
– Звідки у вас мій номер? – спитав Андрій, звертаючись до матері на «ви».
Це було дивно, але інакше він не міг: для нього Марія Євгенівна поки що залишалася сторонньою людиною. Він давно викреслив матір із життя і повертати нічого не збирався.
– Тітка Рита дала, моя сестра.
Андрій скривився! Все-таки і тут мати змогла досягти свого! Маргарита Євгенівна нізащо б не дала своїй недолугій сестрі номер племінника, але, мабуть, та змогла обробити старшу сестру так, що тітка Рита не стрималася і, щоб позбавитися нав’язливої сестрички, сказала їй номер Андрія.
– Я не хочу зустрічатися з вами, – відповів Андрій. – Не розумію, в чому сенс цієї зустрічі.
– Для мене є сенс! – гарячкувала жінка на іншому кінці слухавки. – Усього одна зустріч, синку!
Андрій погодився. Розумів, що якщо не дасть згоди, то мати прийде до нього додому, пристане до його дітей, дістане своїми проханнями дружину. Цього Андрій допустити не міг, простіше було витратити півгодини часу на зустріч з матір’ю, ніж потім пожинати наслідки відмови.
Марія Євгенівна зникла із життя свого сина, коли Андрію було дев’ять років. Ще кілька місяців після її від’їзду хлопчик чекав на матір назад, цілими днями просиджував біля вікна в кухні тітки Рити, майже нічого не їв і не гуляв. Тітка сварила племінника, намагалася обманути його, але Андрій був упевнений у тому, що мама не могла залишити його назавжди.
– Вона повернеться! – вигукував він, розмазуючи сльози по обличчю. – Вона моя мама! Вона мене любить!
– Андрію, твоя мати не любить нікого, окрім себе самої. Коли ти це зрозумієш.
Андрій тоді ображався на тітку Риту, вважав, що це через неї мати втекла з міста, покинувши свого єдиного сина. Це вже потім, через багато років, він був вдячний Маргаріті Євгенівні за те, що вона зробила для нього. Та й взагалі тітка завжди говорила правду про свою сестру, якою б неприємною вона не здавалася Андрію.
Марія була дуже ефектною та впевненою у собі з молодості. Знала собі ціну, вміло поводилася з чоловіками, могла привернути увагу будь-якого з них, але не підпускала нікого, крім обраних. Одним із таких «обраних» виявився батько Андрія.
Федір Андрійович був одружений, у нього були двоє дітей, кохана дружина та висока посада. Усі ці факти не зупинили і двадцяти п’яти річну Марію на шляху до Федора, а те, що мав гроші та зв’язки, взагалі було найголовнішою перевагою чоловіка в очах молодої жінки.
Різниця у віці її теж не бентежила. Федір Андрійович був старший за Марію на тридцять років, але він був закоханий, а тому намагався молодитися і стежити за собою. Оточив свою кохану ласкою, турботою, увагою та, найголовніше, фінансами. Зняв для Марії окрему квартиру, і вона нарешті змогла з’їхати від старшої сестри та розпочати своє самостійне життя.
– На чужому нещасті свого не збудуєш, – попереджала Марію Маргарита, але та тільки рукою відмахувалася.
– Багато ти знаєш про життя! – пирхнула Марія. – Сама чоловіка впустила, а тепер робиш вигляд, що в усьому розумієшся. Ну, тебе!
Щоб міцніше прив’язати до себе Федора, Марія ризикнула. Вона завагітніла від нього, і заявила про те, що зробить процедуру і розлучиться з Федором, якщо той не зробить рішучих дій у її бік. Під діями малося на увазі розлучення та подальше укладання шлюбу з самою Марією.
Федір Андрійович багато хвилювався, переживав, готувався до розмови з дружиною, а потім раптово зліг від постійного хвилювання і його не стало. Не витримав чоловік переживань, пов’язаних зі своїми амурними справами, і Марія лишилася ні з чим.
Робити процедуру було пізно, термін наближався до двадцяти тижнів, і весь цей час Федір годував її «обіцянками». Жодного весілля не трапилося, довелося Марії народжувати.
– Ось же негідник! – плакалася вона, а Маргарита так до кінця й не зрозуміла, кого саме вона так називали – чи то Федора, якого раптово не стало, чи свого майбутнього сина.
Андрій ріс нелюбимою дитиною. Марія Євгенівна вважала його зайвим, плутався під ногами і заважав налагодженню особистого життя своєї матері. Вона постійно сварила його, за найменшу провину, а ще дуже часто просто не розмовляла зі своїм сином.
У такі дні, коли Марія Євгенівна вдавала, що поряд з нею немає Андрія, він почував себе порожнім місцем. Переживав, плакав, не спав ночами. Намагався поговорити з матір’ю, ставив їй запитання, навіть намагався прикинутися нездужим, але все було марно: Марія Євгенівна не бачила і не чула його.
Потім у житті жінки з’явився Володимир. Вже розлучений, досить забезпечений і пообіцяв одружитися з Марією відразу ж, як тільки він отримає квартиру в місті. Андрія він називав «сином», сварився на нього кожен божий день, а ще вважав своїм обов’язком виховувати його за своїми власними уявленнями про правильне виховання.
– Встаєш о шостій ранку, потім обливання водою, потім зарядка. Сніданок суворо о шостій сорок. О сьомій ранку ти маєш бути зібраним до школи, а сьомої десять – виходити. Потім автобус, школа, о третій годині виходиш зі школи і їдеш на карате.
– Я не хочу займатися карате! – заперечив Андрій і одразу пожалкував.
Як же він нелюбив дядька Володю! Як радів тому, коли мати дізналася про зраду свого співмешканця, який так і не став її законним чоловіком. Марія Євгенівна плакала, сварила Володимира і клялася більше ніколи не зв’язуватися з чоловіками.
Один рік пройшов відносно спокійно, а потім до них у місто приїхав Джон. Молодий учений, який займався вивченням історії Київської Русі, він познайомився з Марією в музеї, куди її затягла подруга.
Через тиждень Джон був новим коханим Марії, а ще через місяць запропонував їй поїхати разом з ним до Америки. Вона погодилася, але коханий поставив умову: виїхати вони мають без Андрія.
– Народиш мені мого, – сказав Джон, і Марія погодилася без зайвих роздумів.
У країні тоді було туго з роботою та грошима, а життя за кордоном здавалося справжньою казкою.
Швидко зібравши речі і привезши сина до сестри, Марія Євгенівна поспішно попрощалася з Андрієм і невиразно пообіцяла забрати його через місяць-другий.
Хлопчикові тоді було дев’ять років, він вірив, що мама ще повернеться. Якою б строгою і злою вона не була, все одно для Андрія Марія Євгенівна залишалася найкращою, найріднішою.
Тільки за ним ніхто так і не повернувся. Від тітки Андрій дізнався про те, що Марія Євгенівна повернулася в Україну з Америки через п’ять років, вийшла заміж за чергового багатого залицяльника у Києві і з того часу жила там. Сином вона не цікавилася, а Андрій вирішив повністю викреслити матір зі свого життя.
– Мене для неї не існувало, хай так і лишається в майбутньому, – сказав він.
Андрій допомагав тітці Риті, часто відвідував її, а розмов про Марію Євгенівну вони не вели. Тітка кілька разів намагалася заговорити з племінником про свою сестру, але Андрій тоді грубо зупинив розмову і попросив Маргариту Євгенівну більше не згадувати про ім’я матері.
Він одружився, у нього народилися дві доньки. Дружині Андрій розповів правду про матір, а дочкам пояснив, що бабусі вони не мають. Не у всіх є бабусі, от і вони не мали. Зайвих питань доньки батькові не ставили.
І ось, через тридцять років, у слухавці почувся давно забутий голос. Приїхав на зустріч із Марією Євгенівною за два дні, а всі ці дні тільки й робив, що повертався у спогадах до дитинства, в якому в нього не було майже нічого хорошого. Не було й найголовнішого – материнського кохання. З дев’яти років Андрій жив із тіткою, вона замінила йому матір, але, зрозуміло, не повністю.
– Чого ти хочеш від мене? – спитав він прямо, підійшовши до вже немолодої жінки, яка жалібно на нього дивиться.
– Допомога мені потрібна, синку, – проскрипіла вона, знову вживши в обіг заборонене ним слово, – Нездужаю я.
Андрій холодно дивився на Марію Євгенівну. Від колишньої краси та ефектності не залишилося й сліду. Стара, на обличчі якої надрукувалися всі її гріхи та наслідки поганих звичок, для Андрія вона залишалася ніким. Колись ця жінка народила його, але що вона йому дала? Хіба що впевненість у тому, що своїх дітей не можна залишати за жодних обставин?
– Мені шкода, – відповів Андрій, – але я не спеціаліст.
Марія Євгенівна похитала головою:
– Ти став черствим. Я пам’ятаю тебе добрим хлопчиком, який був ласкавий зі мною і котрий мене любив.
– Це було тридцять років тому. Зараз мені є кого любити.
– Я зовсім одна залишилася, Андрію, – поскаржилася Марія Євгенівна, – Чоловіка втратила два місяці тому, а його діти від першого шлюбу виставили мене з його квартири. Мені ніде жити, нема на що, а ще я не можу купити собі нічого.
– Мені шкода, – сухо відповів Андрій, – Напевно, ти знову повела чоловіка з сім’ї. Знову спробувала збудувати щастя на чужому горі. Напевно, ти просто розплачуєшся за свої помилки. Але я тут ні до чого.
– А ти справді став жорстоким, – сказала Марія Євгенівна, криво посміхнувшись, – Хіба так можна з мамою?
– Можна, – Андрій впевнено кивнув, – З тією, яка покинула свою дитину і жодного разу не поцікавилася її життям, можна. Вибач, але мені час іти.
– А як же я? – очі матері сповнилися сльозами, але Андрій з подивом зазначив, що не відчуває до неї ні жалю, ні бажання допомогти. Взагалі нічого, всередині була порожнеча.
– Ти? – Він знизав плечима. – Живи далі. Якось ти прожила без мене тридцять років. От і продовжуй у тому ж дусі, тобі не звикати.
Він розвернувся і пішов до виходу зі скверу. Вперше за багато років на душі було легко та спокійно. Ні докорів совісті, ні образи, ні злості. Все залишилося в минулому, разом із найсумнішими подіями його життя.