– Бачила наших нових мешканців? – запитала баба Оля свою сусідку Петрівну. Новини в будинку вона завжди знала першою. – Одразу двоє малюків до нас приїхало! – продовжила жінка. – Двійнята?! – ахнула Петрівна. – Ой, це ж яка важка праця… Хлопчики? – Не знаю поки що, та й не двійнята вони, схоже, – відповіла баба Оля. – Погодки? – запитала сусідка. – Ні, маленькі обоє, їм і року немає! Скоро все дізнаємось, Петрівно! І от одного дня баба Оля підсіла на лавці до дідуся, який вийшов погуляти з малюками. Вона зазирнула у візочок. – Гарненькі ж які! – захопилася баба Оля. – Погодки, так? І тут дідусь видав несподіване
– Бачила наших нових мешканців? – запитала баба Оля свою сусідку Петрівну.
Новини в будинку вона завжди знала першою.
– Одразу двоє малюків до нас приїхало! – продовжила жінка.
– Двійнята?! – ахнула Петрівна. – Ой, це ж важка праця. Хлопчики?
– Не знаю поки, та й не двійнята вони схоже, – відповіла баба Оля.
– Погодки? – запитала сусідка.
– Ні, маленькі обоє, їм і року немає. Скоро все дізнаємось, Петрівно. Не будуть же ж вони вдома весь час сидіти!
Будь-яке подвір’я, що оточене багатоповерхівками, перебуває у владі дітей, пенсіонерів і мам у декреті.
Багато сусідів знайомляться завдяки малюкам – спочатку разом гуляють із візочками, потім у пісочниці сидять і з гірок катаються. А там і до першого класу в одну школу ходять.
Ну а якщо вже є у дворі бабусі-пліткарки, вони зазвичай знають усіх від малого до великого і в курсі щоденних турбот і новин.
Тим більше, якщо хтось народився, одружився чи переїхав сюди з іншого району.
Дорослі, які проводять багато часу на подвірʼї, говорять особливою мовою: у ній немає «я», тільки «ми» і «ви».
Всі ж пам’ятаєте всі ці фрази:
«Ви такі великі стали!»
«Вам уже скільки?»
«Зубки прорізалися?»
«А чому гуляти не виходили?»
Щодо нових мешканців, то вони переїхали у трикімнатну квартиру, яку довго не продавали попередні власники – все не могли домовитися щодо поділу спадщини…
Худенька втомлена жінка вперше з’явилася на подвірʼї з візочком для двійнят, і всі подумали – у неї близнюки!
Люди щиро співчували. Тут одного виховуєш – світу білого не бачиш, а ця худенька, тендітна жіночка з двома порається…
Була зима. Виходили вони на влицю рідко, частіше візочок стояв на балконі.
Навесні люди придивилися – а ні! Не двійнята це, а скоріше погодки.
Ще пізніше, коли малюків стали зʼявлятися на вулиці в легкому одязі, всі засумнівалися і в цьому.
Дуже невелика різниця була між дітьми, на вигляд – не більше шести місяців.
Матуся не поспішала знайомитися з новими сусідами.
Виходячи з візочком, де діти лежали один біля одного, вона поспішала у парк – там тихіше.
Іноді її заміняв і щоразу допомагав заносити малюків додому теж худорлявий сивий чоловік – мабуть, дідусь.
Чоловіків, які гуляли з дітьми на подвірʼї, було не так багато, тож діда вони одразу помітили.
А коли стало зрозуміло, що навички поводження з малечею у нього відмінні – то дуже його почали поважати.
Якщо хтось з онуків прокидався, дід спритно підхоплював його на руки і майстерно колихав, наспівуючи колискову.
Гуляв він із ними довго, даючи відпочинок мамі…
На вихідні з візочком по черзі виходили гуляти двоє молодих чоловіків.
Один, припустили люди, батько сімейства, а інший чийсь брат – мами, чи тата.
Все стало ясно, коли баба Оля підсіла до того самого діда і спитала, зазирнувши у візочок:
– Гарненькі ж які! Погодки, так?
– Та ні, двоюрідні братики! – посміхнувся дідусь. – Їхні матері – рідні сестри, мої дочки. Сашко народився, коли Іванку чотири місяці виповнилося. От і ходжу тепер до них щодня, як на роботу. А це, скажу я вам, не так і легко!
Співрозмовники виявилися ровесниками, почалася щира розмова.
І вже наступного дня баба Оля розповіла Петрівні подробиці рідкісної сімейної історії.
Народжувати старшій із сестер лікарі не радили – у неї з дитинства були проблеми зі здоров’ям.
Але на порозі сорокаріччя жінка, яка дуже мріяла про дитину, вирішила ризикнути – останній шанс…
Практично всю вагітність вона пролежала на збереженні, але народила благополучно.
Спочатку зі здоров’ям у матері все було гаразд. А через два тижні вона відчула себе погано.
Молоду маму терміново доставили в лікарню.
Її чоловік в той час примчав на машині з новонародженим сином до сестри дружини, яка виховувала свого Іванка.
Він узяв відпустку і сподівався, що сестра дружини навчить його доглядати малюка.
Вони спробували дати немовляті пляшечку із сумішшю – не бере. Галасує, пустушку випльовує і все тут!
Тоді молодша приклала племінника до грудей, і питання повернення малюка у рідний дім відпало.
Його мамі потрібні були складні процедури і тривале відновлення.
Весь цей час молодша сестра годувала й виходжувала племінника.
Всі чоловіки – дідусь, який овдовів кілька років тому, батько Іванка і чоловік старшої сестри, який їздив між містами – чим могли, тим допомагали матері-годувальниці двох немовлят.
– Коли старшу доньку нарешті виписали, вони з чоловіком приїхали по сина. Молодша давай плакати – так до малюка прив’язалася, – згадував дід. – Добра душа в неї… І зовсім же ж втомилася з двома, не пам’ятає, коли нормально спала, а ось бачте як… Просила залишити їй Сашка до року.
Але батьки, звичайно, забрали сина й поїхали у своє місто. А через три дні примчали назад. Сашко галасував цілодобово і безперервно, категорично відмовлявся від пляшечки, а головне, весь почервонів.
Лікар припустив непереносимість на молочну суміш і порадив тримати якнайдовше на грудному годуванні.
Молодша сестра поверненню племінника щиро зраділа, а він – так і словами не передати як!
Малюк, який опинився в звичних руках, одразу наївся і заспокоївся, почервоніння швидко пройшло.
Ну а старшій що з усім цим робити? Довелося планувати терміновий переїзд.
Треба тепер одну квартиру продати, іншу купити – недалеко звідси, а насамперед роботу тут зятю треба знайти. От такі справи. Хвилюються, бідні, як тепер привчити сина до себе…
…– Треба ж яка молодець! – підсумувала Петрівна розповідь баби Олі. – Гаразд, у наші часи таких історій було багато, але зараз… Не очікувала. Оце сестра так сестра! Це материнський інстинкт.
…Зовсім скоро гуляти з Іванком і Сашком стали обидві мами по черзі.
Потім Сашко переїхав у сусідній будинок. Брати ростуть не розлий вода і так вже схожі один на одного, що всі довкола думають: – Точно, близнюки!