Все, мамо, забудь, що в тебе є другий син. З мене вистачить, ситий по горло нашою родиною. Тобі більше немає місця в моєму житті. Забудь дорогу в наші квартири та наші номери теж.
– Сперечаємося на вечерю, що це твоя мама! – Сказала я Вані по шляху до вхідних дверей.
Чоловік пішов за мною. Він насупився.
– Та не вона це, Олено. Мама лише минулого тижня у нас була.
Я посміхнулася і відчинила двері. За нею опинилася Валерія Олегівна.
– Здрастуйте, – привіталася я зі свекрухою.
Підморгнула і кивнула у бік кухні. «Сьогодні готуватиме Ваня».
– Діти. Як ви поживаєте? – весело спитала жінка.
– Мамо, нічого не змінилося за чотири дні.
Свекруха засміялася і пройшла у вітальню.
– Я просто по вам скучила. От і вирішила заскочити. Як ремонт просувається?
Знову відповідати на запитання я не збиралася. Тому залишила маму та сина спілкуватися, а сама вислизнула до спальні. Потрібно було розібрати робочу пошту, щоби з чистою душею піти на вихідні.
Однак ніщо не могло зупинити мій мозок. Я ніяк не могла збагнути, чому Валерія Олегівна так зачастила до нас.
За розповідями Вані, у них з мамою ніколи не було теплих стосунків. Жінка віддавала всю свою любов та турботу старшому синові Олександру. А Ваня пішов із дому у вісімнадцять років, бо батьки почали вимагати від нього плату. Він вирішив, що краще жити в іншому місці.
Майже десять років він бачив сім’ю тільки на великі свята. Його батьки навіть не прийшли на наше весілля. Але мене це мало хвилювало, адже мої батьки оточили Ваню такою любов’ю, що й уявити важко.
Нам обом було майже тридцять років. Обидвоє з гарною зарплатою та квартирами. Оселилися ми у Вані. А моя квартира простоювала, але недовго.
– Олено, давай ремонт тут зробимо? Набридли мені ці шпалери та плитка. Хочу техніку сучасну та меблі нові.
– Добре, я тільки за. А поживемо поки що в мене. Там, правда, теж усе стареньке, – простягла я того дня.
– Нічого, закінчимо тут, перейдемо на твою квартиру.
Ремонт тривав уже три місяці, коли у нашому житті раптово з’явилася Валерія Олегівна. Не знаю як, але їй удалося знайти мою адресу. Я її впізнала лише завдяки фотографіям, які мені якось показував Ваня.
З того часу свекруха часто до нас навідувалася. За три місяці я встигла докладно дізнатися, як і чим вона жила. А також зрозуміти, що вона все ще ставить Сашка вище за всіх інших.
Я глянула на годинник, минуло вже сорок хвилин. Час і погостити нашу гостю. Я заварила чай на кухні, зібрала просте частування і попрямувала до вітальні.
– Ах, Олено, ось ти де. А ми тут із Ванею про ремонт говорили. Все добре просувається, майже готове, га?
– Так, – кивнула я і сіла біля чоловіка. – Скоро назад переберемося.
– Це добре. Ви такі молодці, у кожного по квартирі. Не всі можуть у такому віці похвалитися своїм житлом. Деяким не щастить, – сумно простягла вона.
– Ми з Ванею багато працювали, щоб досягти цього.
Свекруха закивала, але її брови залишалися нахмуреними.
Тут голос подав Ваня.
– Ну, Олено, думаю, нам час збиратися? У нас столик заброньований, треба встигнути.
Я незрозуміло подивилася на чоловіка. Його очі виражали благання та надію.
– Звичайно, так, я з роботою про все забула.
– Ви кудись збираєтесь? – запобігливо запитала Валерія Олегівна.
– Так, мамо, вибач, не вийде довше з тобою посидіти.
– Нічого, іншого разу.
Незабаром ми попрощалися. Я повернулася до чоловіка і запитала:
– Столик?
– А що мені робити? Мама мені вже разів десять за вечір натякнула, що хоче залишитися ночувати. Я проти ночівель! – Встав у позу Ваня.
– Нам потрібно погодити кілька варіантів на майбутнє, щоб історія збігалася, – я міцно обійняла чоловіка та погладила його по спині.
Ваня видихнув, мабуть, вперше за сьогоднішній вечір.
– Ти в мене найкраща.
– Я знаю, – я голосно цмокнула Ваню в губи. – Ходімо, ти мені вечерю заборгував.
Майже тиждень минув спокійно. Я поверталася з поліклініки, у сумці лежала довідка, яка гріла мені душу. Залишилось повідомити Ваню новину. Я набрала номер.
– Привіт все добре? – одразу запитав він.
Я посміхнулася, чоловік завжди турбувався про мене.
– Так, просто з роботи раніше відпустили.
– Це добре. Я сьогодні теж затримуватись не буду. Проведемо вечір разом.
– Дивись, у магазин я заскочила, можеш одразу додому їхати, – порадувала я Ваню.
– Що б я без тебе робив?
– Жив на роботі, – я легко засміялася, – гаразд, я відключаюся. Вже додому дійшла.
– Люблю тебе. Побачимося за кілька годин.
Сьогодні на нас чекає приголомшливий вечір. Я піднялася на свій поверх і почала відкривати замки. На другому я трохи загальмувала, він був закритий лише на один оборот.
– Дивно, я виходила останньою і точно пам’ятаю, що закрила на два оберти, – пробурмотіла я собі під ніс.
Варто мені було увійти до квартири, як я зрозуміла, що у нас непрохані гості. У передпокої валялося взуття Валерії Олегівни. Я тихо пройшлася квартирою і виявила свекруху у вітальні. Та дивилася на мене з широко розплющеними очима.
– А ти чому так рано? – злякано сказала Валерія Олегівна. У руках вона стискала папку із документами на мою квартиру. Їх я впізнала одразу. Червона папка відразу видавала вміст.
– Звільнилася раніше. А ви якими долями?
Я склала руки на грудях і припала до стіни. Свекруха одразу ж кинула папку в коробку з іншими документами. Вона почала перебирати інші папки.
– Ах, уявляєш, дочко, свій пенсійний втратила! Всю квартиру перерила, але знайти не змогла. Потім подумала, що залишила у вас! Я ж нещодавно була у гостях. От і вирішила зайти, перевірити.
Посміхнувшись, я кивнула головою.
– Знайшли?
– А? – здивовано спитала свекруха.
– Знайшли пропажу?
Валерія Олегівна почала метушитися, перебирати папки та дивитися на них так, ніби вперше бачить. Я в цей час дістала телефон і написала Вані.
«Твоя мама у нас, вона щось задумала, приїжджай якнайшвидше».
Чоловік відповів коротким повідомленням:
“Вже в дорозі”.
Їхати Вані хвилин п’ятнадцять, треба стримати свекруху, не дати їй піти. Я вдавано зітхнула і підійшла до неї.
– Валеріє Олегівно, чого ви так хвилюєтесь. Дивіться, вже почервоніла вся. Давайте, я увімкну кондиціонер, наллю вам води, – я акуратно повела її на кухню. – Сідайте, може, ви їсти хочете?
Свекруха замотала головою, все ще не розуміючи, що відбувається. Вона, мабуть, чекала на істерику чи скандал. Нічого, скоро все буде. Я приховала посмішку за склянкою води. Свекруха випила майже залпом.
– Ось, дивіться, до вас повертається нормальний колір обличчя. Не варто так напружуватися у вашому віці, дорога свекруха. Могли б нам із Ванею написати чи зателефонувати, ми б пошукали самі. А ви такий шлях пройшли громадським транспортом, а як же ваш тиск? Зовсім не бережете себе! – під кінець дорікнула я Валерію Олегівну.
Їй залишалося лише кивати і слухати мене. Я зайняла її розмовами про погоду та поліклініки, роботу та плани на літо.
– Ми з Ванею думали тижнів на два полетіти, чого висмажуватися в місті… – мою промову про відпустку перервав звук, що пролунав з передпокою.
– Олена? – покликав мене чоловік.
– Ми на кухні, любий.
Ваня ввалився в кімнату і дивився на матір.
– Що трапилося?
Поки свекруха не встигла і слова вставити, я влізла:
– Твоя мати втратила пенсійний. І шукати його вона вирішила у коробці з документами, заховану на верхній полиці у залі. Проте знайшла Валерія Олегівна лише документи на мою квартиру, – резюмувала я.
Свекруха озлоблено на мене подивилася, зміряла невдоволеним поглядом і заявила:
– Ти вигадуєш!
– І я, і Ваня знаємо, де зберігаються документи у цьому будинку. Звідки вам це відомо – питання хороше. Відмахуватись не варто, коробка досі у вітальні знаходиться. Та й ключі у вас магічно з’явилися. Чудеса, та й годі.
– Мама? Що відбувається? – суворо запитав Ваня.
Свекруха мовчала. Мені теж було цікаво, навіщо вона вдерлася в наш будинок і почала шукати документи.
– Мама! – Натиснув Ваня.
– Що, мамо? Що? Що ти хочеш від мене почути? – голосно обурилася Валерія Олегівна.
– Правду!
– Ви зажерлися! – Видала вона.
Я трохи водою не подавилася від такої заяви.
– Вибачте?
– Так! Тільки про себе думаєте, а про сім’ю зовсім не дбаєте! – Валерія Олегівна невдоволено склала руки на грудях.
Я здивовано подивилась на чоловіка. Той бурив матір серйозним поглядом.
– Мамо, ти переходиш усі межі. Вкрала ключі, потай пробралася сюди.
– Ні, це ти, Ваня, став егоїстом. Подивися, робиш ремонт в одній квартирі, живеш в іншій! А твій брат тиняється по знімному житлу! Будь-який добрий брат подарував би другу квартиру. Але ти – егоїст. Насолоджуєшся тим, як Саша мучиться.
Я зітхнула і по-новому глянула на свекруху.
– Тож ви вирішили взяти справу у свої руки?
– Звісно, від вас нічого не дочекаєшся!
– Мені ось цікаво, як ви планували переписати мою дошлюбну квартиру на свого сина?
Свекруха замовкла. Тут Ваня смикнувся і вдарив кулаком по столу.
– Ти знову зверталася до того родича? Він же карний злочинець! Тобі б теж термін світив за махінації з документами та майном. Мамо, ти зовсім розумом рушила?
Зрозуміло, ні про які законні методи й не йшлося.
– А що мені робити? Сашкові теж потрібне житло! А ви сидите на двох квартирах, в вус не дуєте.
Я присіла за стіл і глянула на Валерію Олегівну.
– Вам треба було навчити Сашка жити самостійно. Ми свої квартири купили самі. Чому я маю переживати про те, як живе людина, майже на десять років за мене старша? Та й з Ванею у Сашка натягнуті стосунки. Ви молодшому синові навіть нічим не допомагали. Просто вигнали його та забули на стільки років. А як тільки Ваня почав добре заробляти, згадали про нього.
– Це не так, – різко відповіла свекруха. – Я хотіла, щоб Ванечка став сильним.
– Настав час подати такий же урок Саші, не думаєте.
Я залишила матір та сина розбиратися в ситуації. Сама викликала майстра. За сорок хвилин у дверях стояв новий замок. Ключі були лише в мене. Потрібно їх кудись подалі сховати. Ще замінити замки у квартирі Вані, але це терпіло.
Валерія Олегівна покидала будинок із криками.
– Ви не можете ось так кинути Сашка. Він теж заслуговує на свою квартиру!
– Тоді нехай купує її! Я не буду на своїй шиї тягнути вашого дорослого сина, – суворо відповіла.
Ваня, перш ніж зачинити двері, сказав:
– Все, мамо, забудь, що в тебе є другий син. З мене вистачить, ситий по горло нашою родиною. Тобі більше немає місця в моєму житті. Забудь дорогу в наші квартири та наші номери теж.
Він голосно грюкнув дверима. Я одразу ж рвонула обіймати Ваню. Чоловік міцно притис мене до себе.
– Все ж таки буде добре тепер?
– Звичайно. До речі, у мене тобі новина. Я ж не просто так раніше звільнилася. Була в лікаря сьогодні. Любий, ти скоро станеш татом.
Я посміхнулася Вані, насолоджуючись його здивованим поглядом. Вирвавшись із заціпеніння, Ваня підхопив мене і закрутив. Наш сміх наповнив квартиру. І в цей момент я твердо для себе вирішила, що у нас точно все буде гаразд.