Віктор з Олесею готувалися до весілля. Молоді вже замовили ресторан, запросили гостей. До урочистості залишалося декілька днів, коли Віктор прийшов до Олесі додому. – Весілля не буде, – заявив він з порогу. – Вітя, ти що жартуєш? У мене вже і весільну сукню куплено! А як же ресторан, гості? – здивувалася наречена. – Олесю, я вже все вирішив! – категорично заявив Віктор. – Але чому ти так вирішив? – вже плакала навзрид Олеся. Віктор хвилину помовчав, а потім все розповів дівчині. Олеся вислухала Віктора і застигла на місці від почутого
Віктор з Олесею готувалися до весілля. Було вже обрано ресторан, запрошено гостей. Але коли до урочистого заходу залишався лише тиждень, Віктор раптом заявив Олесі, що весілля не буде.
Олеся, розплакавшись, образилася на нього.
– Ти що, Вітя! У мене вже і весільну сукню куплено! А як же ресторан, гості? Ти мене осоромити хочеш?
– Олеся, вибач, але я тільки вчора зрозумів, що ми не підходимо один до одного.
– Але чому ти так вирішив? – вже плакала Олеся навзрид. – Ти можеш мені пояснити, що трапилося врешті-решт! І навіщо ти взагалі робив мені пропозицію!
– Повір, це весілля не принесе нам щастя, – повторював Віктор.
– Звідки ти це знаєш? – намагалася прояснити ситуацію Олеся.
– Я не можу цього пояснити, – виправдовувався Віктор. – Просто в мене таке передчуття.
– А що я скажу батькам? – продовжувала плакати Олеся.
– І твоїм, і своїм батькам я все поясню сам. Від ресторану я вже відмовився, і всі витрати, які зазнала ти та твої батьки, я відшкодую.
– Вітя, ти нормальний? Хіба річ лише у грошах.
Того ж вечора батьки Олесі примчали до батьків Віктора. На адресу Віктора пролунало чимало образливих слів, і справа мало не дійшла до сварки. На всі докори Віктор тільки мовчав. Коли батьки Олесі залишили квартиру, то батько Віктора звернувся до нього.
– Може ти хоч нам з матір’ю поясниш, у чому справа.
– Тату, я вчора зустрів дівчину. І після цієї зустрічі я зрозумів, що не люблю Олесю.
– Тобто ти закохався у ту дівчину, яку зустрів з першого погляду. А ти їй також сподобався?
– Я не знаю, ми розмовляли з нею лише кілька хвилин.
– Дякую за відвертість, – сказав батько. – І хто ж ця дівчина, як не секрет?
– Я поки що не можу цього сказати. Але сподіваюся, що колись я познайомлю вас із нею, – оголосив Віктор своїм батькам.
Дівчина, про яку Віктор розповів своїм батькам, була найкращою подругою Олесі. Вона щойно повернулася до рідного міста з Києва після захисту диплома. Звали дівчину Наталкою, і вона була серед запрошених на весілля. А познайомився з нею Віктор у квартирі батьків своєї нареченої, куди він забіг на кілька хвилин, щоб уточнити деякі деталі, пов’язані з майбутнім весіллям.
Коли Віктор заглянув у вічі дівчині, то мимоволі застиг. Він і сам не міг пояснити, що сталося з ним тієї хвилини. Але одне він міг твердо стверджувати, що раніше з ним нічого подібного не траплялося. Наталя, помітивши з якою пристрастю дивиться на неї хлопець, зніяковіла і відвела свій погляд убік.
– Вітя, ти що заснув, – приземлив голос Олесі, що ширяє над землею хлопця.
Повернувшись додому, Віктор не знаходив собі місця. Тієї ночі він не заплющив очей, а до ранку вирішив розлучитися з Олесею.
Після розлучення з Олесею Віктор не квапив події, він розумів, що його репутація впала не тільки в очах Олесі, а й її найкращій подругі. Усвідомлював Віктор і те, що всі його спроби налагодити стосунки з Наталкою виглядатимуть наразі досить безглуздо.
Віктор, приборкавши свої почуття, не шукав зустрічі з Наталкою, але все вирішила випадкова зустріч. Одного разу, вирушивши до Гіпермаркету, Віктор зіткнувся там віч-на-віч з Наталкою. «Якщо доля посилає нам знаки, то ми не повинні нехтувати ними», – розсудив він. І відштовхуючись від цього міркування Віктор запропонував свою допомогу Наталці. Адже до виходу Наталя прямувала з важкими пакетами в руках.
– Наталю, дозвольте я вам допоможу, – сказав він.
– Ні, дякую, я вам не довіряю, – відповіла дівчина.
Йти назад було вже пізно, і Віктор буквально вихопив пакети з рук дівчини.
– А ви, виявляється, ще й хам, – заявила дівчина.
– Вибачте, – повинився Віктор, я просто не зможу дивитися, як ви несете такий вантаж.
Віктор, продовжуючи йти поруч із Наталкою, спробував завести з нею розмову. Але дівчина явно ігнорувала хлопця і навіть, при розлученні з ним, не подякувала йому за надану допомогу. Наступного дня Віктор дочекався дівчину біля під’їзду з букетом квітів. Але знову одержав відмову.
Всі наступні спроби Віктора, запросити Наталку на побачення, виявилися безуспішними. Але щось підказувало Вікторові, що дівчина теж не байдужа до нього. «Мабуть, я таки кваплю події», – міркував він. І Віктор вирішив узяти паузу.
Віктор працював на заводі, який входив до складу великої компанії. І коли йому запропонували вирушити на півроку до закордонного відрядження, то він без роздумів дав свою згоду.
Перед самим від’їздом у далекі краї, Віктор все ж таки зважився зустрітися з Наталкою. Він уже знав місце її роботи та зустрів дівчину на виході з офісу.
– Навіщо ви мене шукаєте? – Задала відразу питання Наталка.
– Наталю, мені просто захотілося вас побачити перед від’їздом.
Але дівчина навіть не поцікавилася куди і на скільки їде Віктор. А він, продовжуючи йти з нею поруч, знову і знову намагався звернути її увагу на себе.
– Наталю, а мені здалося, що ви тоді, при тій нашій першій зустрічі теж з цікавістю спостерігали за мною.
– Вам здалося, ви зовсім мені нецікаві, – відреагувала дівчина на слова Віктора.
– Тобто я не маю жодних шансів?
– Ніяких, – твердо заявила дівчина.
Така категорична відповідь ввела Віктора у зневіру. Провівши дівчину до будинку, Віктор побажав їй удачі.
Опинившись на новому місці в чужій країні, Віктор присвятив себе виробництву. Він, як і раніше, згадував про Наталю. Ось тільки колишня впевненість у тому, що рано чи пізно вони будуть разом, покинула його.
Віктор завжди ставився сумлінно до роботи. І незабаром його працьовитість та професіоналізм були помічені керівництвом. А після закінчення відрядження йому запропонували посаду в головному офісі, розташованому у Києві. «Навряд чи хтось, окрім батьків, буде радий моєму поверненню до рідного міста» – міркував він. І, відштовхуючись від цього міркування, він дав свою згоду працювати на новому місці.
До рідного міста Віктор приїхав лише на тиждень, щоб побачитися з батьками. Надворі стояв спекотний липень. Якось, прогулюючись головною вулицею міста, Віктор зустрів свою колишню наречену та її подругу. Олеся з Наталею йшли в компанії молодих людей і щось весело розмовляли. На Віктора вони глянули, як на пусте місце.
Настирлива думка зустрітися з Наталкою відразу поступилася місцем байдужості. “А на що я власне розраховував, зраджуючи свою наречену, – міркував Віктор. – У Наталі з Олесею справжня дружба, і мені поряд з ними не місце”.
На новому робочому місці Віктор пішов у роботу з головою, показавши себе цінним фахівцем. І вже за півроку отримав підвищення по службі. Якось Віктора було запрошено на захід, присвячений ювілею одного з вищих керівників компанії.
Там він познайомився із дочкою ювіляра Христиною. Незважаючи на те, що дівчина була дуже привабливою, Віктор не будував на неї жодних планів. Вся ініціатива походила від Христини, а Віктор просто плив за течією.
Після кількох зустрічей із дівчиною Віктора було запрошено до службового кабінету до Андрія Петровича, який і був батьком Христини. Керівник високого рангу натякнув молодому фахівцю, що у випадку, якщо вони порідняться, то у Віктора з’являться найрайдужніші перспективи.
Віктор не заперечував і невдовзі отримав чергове підвищення на посаді. Він розумів, що це аванс, за який йому доведеться розплачуватися свободою. Але на той момент ця свобода йому вже набридла. Розумів він і те, що Христина чекає від нього пропозиції. Він майже був згоден на цей крок і навіть купив обручку. Але того дня йому зателефонувала мати, повідомивши, що його батька відвезла швидка.
За годину після дзвінка Віктор оформив двотижневу відпустку та вирушив на вокзал. Як виявилось, нічого серйозного з батьком не сталося. Віктор щодня відвідував свого батька у палаті. Якось, повертаючись додому, він зустрів на одній із міських вулиць свою колишню наречену Олесю. Вона вся сяяла від щастя.
– Вітя, можеш мене привітати, я вийшла заміж, – звернулася вона до нього.
– Як гора з плечей, – зізнався Віктор. – Адже я думав, що ти все життя ображатимешся на мене.
– А я скоро буду мамою, – похвалилась Олеся.
– Олесю, як же я радий за тебе, – посміхнувся Віктор. – А чи можна поцікавитися, як справи у твоїй подруги Наталки?
– Мені здається, вона закохана в тебе. За нею стільки хлопців бігає, а вона всім відмовляє.
– Так вона і мені відмовила, – з сумом промовив Віктор.
– Не зовсім так, – приступила до роз’яснення Олеся. – Адже я тоді здогадалася, що ти через Наталку відмовився від весілля і висловила їй все. І Наталка мені заприсяглася, що в неї з тобою ніколи і нічого не буде. А своє слово вона вміє тримати.
– Ну, ось бачиш, значить у мене немає жодних шансів.
– Я так не думаю. Та її обіцянка для мене тепер нічого не означає. Я люблю свого чоловіка і хочу, щоб Наталя також була щасливою. Отже, якщо вона тобі, як і раніше, дорога, то у тебе з’явився шанс.
Того ж вечора Віктор з букетом квітів зустрів Наталку біля під’їзду її будинку. І на його подив Наталка цього разу прийняла його квіти і погодилася на прогулянку. Душа Віктора тріумфувала. Цієї миті він відчув себе найщасливішою людиною на світі. Два тижні пролетіли як одна мить. При розлученні з Наталкою Віктор пообіцяв їй повернутися найближчим часом до рідного міста.
Він усвідомлював, що розставання з Христиною може коштувати йому втрати місця в головному офісі. Але це його вже не хвилювало. Його вчинки тепер диктувалися любов’ю, яка переповнювала його душу. Одразу після прибуття в офіс Віктор попрямував до кабінету Андрія Петровича, щоб повідомити його про закінчення відносин з Христиною.
– Андрій Петровичу, я вирішив звільнитися, – заявив Віктор з порога.
– Знаю, знаю, – сказав Андрій Петрович. – Що між тобою та Христиною все скінчено. Ось така у мене вітряна дочка. Варто тобі з нею розлучитись на пару тижнів, як вона вже іншого кавалера собі знайшла. Ну, ти не хвилюйся. Як фахівця я тебе ціную, тож можеш продовжувати працювати на своїй посаді. Чи все-таки звільнятимешся?
– А можна я подумаю?
– А що тут думати, де ти ще таке місце знайдеш? Ну, добре йди думай, тільки надвечір повідом мені про своє рішення.
Залишивши кабінет Андрія Петровича, Віктор набрав номер Наталки.