Віра Миколаївна була на роботі. – Уявляєш, Людо, – сказала вона колезі. – Мені сьогодні такий дивний сон наснився. – Наче приходжу додому, а там світло увімкнене… – Ну, і що тут дивного? – знизала плечима Люда. – Може, забула вимкнути вранці. – Я ніколи не забуваю, – сказала Віра Миколаївна. Вона встала й пішла до дверей. На порозі жінка обернулася: – Знаєш, Людо, я сьогодні раніше додому піду. Щось неспокійно мені на душі… Віра Миколаївна прийшла додому. Вона відкрила двері в квартиру і раптом побачила… Двох людей! – Хто вам дав право бути в моїй квартирі?! І де ви взяли ключі? – тільки й сказала вона

– Уявляєш, Людо, сон сьогодні такий дивний наснився, – Віра Миколаївна розмішувала цукор в чашці чаю в учительській. – Наче приходжу додому, а там світло горить.

– Ну, і що тут дивного? – знизала плечима колега, перевіряючи зошити. – Може, забула вимкнути вранці.

– Я ніколи не забуваю, – сказала Віра Миколаївна. – За стільки років роботи жодного разу не забула. Але головне не це. Уві сні я зайшла, а там… – вона замовкла, дивлячись у чашку.

– Що там?

– Настя… Моя дочка. Яку я п’ять років не бачила. Стоїть на кухні і колискову співає…

– А ти чого так зблідла? – Людмила відклала ручку. – Гарний же ж сон. Вона може помиритися хоче.

– Та ні… Розумієш, вона не собі співала. Вона дитині колискову. І плакала.

– Слухай, а ось це не до добра, – Людмила серйозно подивилася на подругу, – у мене бабуся в селі казала: якщо сниться дитина, яка плаче, – це до біди.

– Ой, облиш ти ці сільські забобони! – Віра Миколаївна спробувала посміхнутися, але усмішка вийшла сумною. – Просто… Знаєш, цілий день якесь передчуття. Недобре. Наче щось має статися.

Шкільний дзвінок зупинив їхню розмову. Віра Миколаївна встала, обсмикнула строгий піджак і попрямувала до дверей. На порозі обернулася:

– Знаєш, Людо, я сьогодні, мабуть, раніше піду. Щось неспокійно на душі.

– Іди-іди, – кивнула Людмила. – Тільки… Віро, якщо щось трапиться – дзвони. Будь-коли.

– Трапиться, – подумала Віра Миколаївна, крокуючи гулким шкільним коридором. – Обов’язково трапиться. От тільки що?

….Вона не могла знати, що через три години відчинить двері своєї квартири і побачить у напівтемряві коридору силуети двох людей, яких колись викреслила зі свого життя. І що цей вечір змінить все…

– Хто вам дав право бути в моїй квартирі?! І де ви ключі взяли?! – голос Віри Миколаївни стрепенувся, коли вона клацнула вимикачем у коридорі.

Двоє молодих людей застигли у дверях кухні, як школярі, спіймані за списуванням. Ця асоціація була особливо іронічна – тридцять п’ять років роботи в школі навчили Віру Миколаївну безпомилково розпізнавати винних.

Але ці обличчя… Одне з них вона не бачила п’ять років, а друге так і не навчилася сприймати.

– Мамо, – тихо сказала Настя, роблячи крок уперед. – У мене залишилися ключі. Пам’ятаєш, ти сама казала ніколи їх не віддавати, щоб…

– Щоб завжди була дорога додому, – закінчила Віра Миколаївна фразу, яку колись сказала дочці на вісімнадцятиріччя.

Сергій переступав з ноги на ногу, явно не знаючи, куди подіти руки.

На ньому була чиста сорочка – раніше він таких не носив. І стрижка інша. І тримається інакше.

Але Віра Миколаївна вперто шукала в ньому того самого неотесаного механіка, який п’ять років тому відвів її дівчинку прямо з другого курсу інституту.

Раптом з глибини квартири долинув тихий плач…

– Це хто ще?! – Віра Миколаївна напружилася, вдивляючись у напівтемряву коридору.

Настя й Сергій переглянулися. У цьому погляді читалася ціла історія – острах, надія, рішучість.

– Мамо, – Настя зробила ще крок уперед. – Нам треба поговорити. Дуже треба.

– Про що? – Віра Миколаївна все ще стояла у дверях, не наважуючись увійти у власну квартиру, яка раптом стала чужою територією. – Про те, як ти покинула навчання? Чи про те, як зникла на п’ять років, навіть не зателефонувавши матері?

Плач став гучнішим. Сергій смикнувся був у бік спальні, але Настя зупинила його:

– Я сама.

Коли вона зникла в коридорі, запала важка тиша. Сергій дивився в підлогу, Віра Миколаївна – на його маківку, де вже прозирала рання залисина.

– Господи, та він якось різко постарів, – раптом зрозуміла вона. – Вони всі постаріли.

– Віро Миколаївно, – нарешті сказав він, підводячи очі. – Я знаю, ви мене ніколи не любили. Але зараз справа не в цьому. Зовсім не в цьому…

Настя повернулася, тримаючи на руках маленький пакунок. Рожева ковдрочка, крихітний носик, ці вії…

– Познайомся, мамо. Це Вірочка. Твоя онучка.

Віра Миколаївна сіла на пуфик у коридорі. Внучка? Вона має внучку?

– Три місяці, – тихо сказала Настя, колихаючи дитину. – Дивись, у неї твій ніс. І характер, здається, теж твій – шкідливий, поки на ручки не візьмеш.

– Прямо як ти в дитинстві, – машинально відповіла Віра Миколаївна і осіклася.

П’ять років вони не говорили про дитинство. П’ять років вони взагалі не говорили…

Сергій діловито зайшов на кухню:

– Я поставлю чайник. Нам усім треба заспокоїтись.

– Треба ж, – подумала Віра Миколаївна. – Хазяйнує.

Але звичного роздратування не було. Може тому, що в його голосі з’явилися командирські нотки – не хамські, а впевнені. Або тому що на безіменному пальці виблискувала обручка – та сама, яку вона колись назвала «дешевим мотлохом».

– Мамо, візьми її, – Настя дала їй малюка. – Тільки обережно, вона…

– Я знаю, як тримати дітей, – зупинила дочку Віра Миколаївна. – Я, між іншим, тебе виховувала.

– Одна, – тихо додала Настя. – Я пам’ятаю.

Маленька Вірочка подивилася на бабусю серйозним поглядом і раптом усміхнулася беззубою усмішкою. Серце тьохнуло.

– Господи, – видихнула Віра Ніколіївно. – Копія ти в тому ж віці.

На кухні задзвеніли чашки. Сергій не просто поставив чайник – він накривав на стіл. Дістав із пакета печиво, цукерки, якісь канапки.

– Ми знаємо, що ви після роботи завжди голодна, – пояснив він, ловлячи її здивований погляд. – Настя пам’ятає ваш режим.

– Пам’ятає. Вона все пам’ятає. А я? Що я знаю про її життя за ці п’ять років?

– Розкажіть, – Віра Миколаївна сіла за стіл, як і раніше, не випускаючи внучку з рук. – Розкажіть мені все.

Настя сіла на стілець навпроти:

– Все гаразд, мамо. Правда. Сергій відкрив свою майстерню. Невелику, але відому – до нього навіть із області машини приганяють. Я… – вона зам’ялася. – Я все-таки здобула вищу освіту. Заочно, правда. Веду літературний гурток у дитячому центрі.

– У моєму дитячому центрі, – з гордістю уточнив Сергій. – Ми відкрили його при майстерні. Там поки що тільки два гуртки – Насті – літературний ну й автомодельний. Але ж дітям подобається.

Віра Миколаївна слухала і всередині щось переверталася. Вона уявляла їхнє життя зовсім іншим – невлаштованим, бідним, нещасливим. А вони…

– Мамо, – голос Насті стрепенувся. – Ми не просто так приїхали.

І тут Віра Миколаївна помітила те, чого не побачила одразу – запалі очі дочки, нервові рухи Сергія, якусь загальну напруженість.

– Що сталося?

– У Вірочки проблеми. Серце, – видихнула Настя. – Потрібні процедури. Складні.

Віра Миколаївна інстинктивно пригорнула маленьку міцніше. Та захникала, і бабуся одразу послабила руки.

– Точно мій характер, – майнуло в голові.

– Гроші у нас є, – швидко додав Сергій, наче захищаючись від невдалого питання. – Майстерню якраз продали… І будинок також виставили на продаж…

– Який будинок? – розгублено запитала Віра Миколаївна.

– Наш, – Настя опустила очі. – Ми його три роки будували. Самі. Ну, тобто Сергій переважно. На вихідних, після роботи…

– Гарний будинок, – Сергій усміхнувся якоюсь сумною усмішкою. – Два поверхи, ділянка невелика, але для дитини місце є. Було…

– І ви його продаєте?!

– Мамо, процедури робитимуть у Німеччині. Там найкращі фахівці. А потім догляд… – Настя замовкла, підбираючи слова. – Нам потрібні не тільки процедури. Нам потрібна… Ти.

Віра Миколаївна відчула, як зрадливо защипало в очах. П’ять років вона чекала, що дочка попросить допомоги. Уявляла, як гордо відмовить.

Як скаже:

– Ти зробила свій вибір. А зараз…

– Я навіть не знала, що в мене є онука, – тихо сказала вона.

– А я не знала, що ти все ще зберігаєш мої дитячі фотографії, – Настя кивнула на стіну, де була рамка з вицвілим знімком. – І що мою кімнату не переробила в кабінет, як казала.

– Там усе як було, – буркнула Віра Миколаївна. – Тільки пил витираю.

Сергій раптом хмикнув:

– А пам’ятаєте, Віро Миколаївно, як ви мені тоді сказали? «Гараж на дві ноги». А в мене тепер цих гаражів цілих шість боксів. Було…

– Було? – перепитала Віра Миколаївна.

– Продав. Усі шість. Й інструмент майже весь теж. Залишив тільки найнеобхідніше – може, тут якийсь підробіток знайду, поки Вірочка буде… – він не договорив.

Маленька Вірочка знову захникала. Настя потяглася забрати її, але Віра Миколаївна похитала головою:

– Не треба. Я сама. Пам’ятаєш, як ти в дитинстві любила, щоб тобі перед сном співали? Цікаво, ця принцеса теж любить колискові?

– Любить, – усміхнулася Настя крізь сльози.

– Ану, розповідайте все по порядку, – Віра Миколаївна зручніше взяла внучку, яка задрімала. – Коли процедури? Де жити плануєте? І головне – чому саме зараз прийшли?

Настя перезирнулась із чоловіком. У цьому погляді читалося стільки всього:

«Ти кажи», «Ні, ти», «Боже, як складно»…

– Процедури вже через місяць, – нарешті почав Сергій. – У Мюнхені. Клініка хороша, лікарі…

– Там професор один, – сказала Настя. – Він найкращий у цій галузі. Вартість… – вона дістала з сумки папери. – Ось всі розрахунки тут.

Віра Миколаївна миттю глянула на цифри і підняла розгублений погляд.

– І ви продали будинок та майстерню…

– Майже вистачає тепер грошей, – кивнув Сергій. – На самі процедури точно. А ось на проживання там… – він замовк.

– У нас ще є машина, – швидко додала Настя. – І деякі заощадження.

– Тобто ви маєте намір залишитися без усього? – Віра Миколаївна відчула, як усередині піднімається щось схоже на гнів. – А що далі?

– Далі буде далі, – твердо відповів Сергій. – Головне – доньці допомогти. А решта… Руки є, голова теж поки що на місці. Заробимо.

«Заробимо». Не «я зароблю», а саме «ми». Віра Миколаївна раптом зрозуміла, що за п’ять років вони справді стали одним цілим – її норовлива дочка і цей… Цей уже зовсім не схожий на колишнього себе, чоловік.

– А чому зараз? – повторила вона своє запитання.

Настя опустила голову:

– Бо страшно, мамо. Дуже страшно. Ми думали, впораємось самі. Завжди справлялися… А зараз я прокидаюся вночі і слухаю, чи вона… Дихає… І розумію – не впораюся. Без тебе…

– Ми й раніше хотіли прийти, – додав Сергій. – Коли Вірочка народилася. І коли оце з серцем знайшли. Але…

– Але ж переживали, що я вас прожену? – гірко посміхнулася Віра Миколаївна.

– Ні, – похитала головою Настя. – Переживали, що ти нас пробачиш. А ми цього не заслужили.

У кімнаті запала тиша. Віра Миколаївна дивилася на дочку – змарнілу, подорослішала, але таку саму вперту. На зятя – зовсім не схожого на того нахабного хлопчика, який колись забрав її дівчинку. На онучку – названу її ім’ям.

– Значить, – нарешті сказала вона. – Машину продавати не будете. Вона вам там стане в нагоді – з дитиною в чужій країні без транспорту ніяк. І будинок…

– Будинок уже продано, – перебив Сергій. – Завдаток взяли.

– Тоді квартиру мою продамо.

– Що-о-о?! – Настя ледь не крикнула. – Ні! Навіть не думай! Це твоя квартира, твоя…

– Ану тихо! Внучку мені розбудиш! Моя квартира, – спокійно закінчила Віра Миколаївна. – І я маю право нею розпоряджатися. До того ж вона в центрі, коштує не мало.

– Ні, мамо. Ми впораємося. Ми не по це…

– А навіщо? – раптом різко запитала Віра Миколаївна. – Думаєте, я не зрозуміла? Ви ж не просто так саме сюди приїхали, а не орендували квартиру десь ближче до лікарні.

Сергій і Настя винувато перезирнулися.

– Ми хотіли попросити… – почав Сергій. – Нам треба десь пожити місяць до від’їзду. Будинок ми звільнити маємо через тиждень, а…

– А ви вирішили, що я пущу вас просто пожити? – Віра Миколаївна пирхнула. – Після п’яти років мовчання? Ні. Або переїжджайте назовсім, або шукайте інше житло.

– Мамо…

– Що «мамо»? Думаєш, я не бачу, що відбувається? Ви все продали. Все що нажили за ці роки. А що потім? Куди повернетеся після цього?

– Впораємося якось, – вперто повторила Настя.

– Якось не вийде, – сказала Віра Миколаївна. – У дитини серце. Їй потрібен дім. Постійний. Спокійний. З бабусею, яка співатиме колискову, поки ви з батьком заробляєте на нове життя.

Вірочка завовтузилася уві сні, і Віра Миколаївна машинально почала заколисувати її, як робила це з Настею багато років тому.

– Квартиру продамо, – продовжила вона вже м’якше. – Купимо будинок. Великий, на всіх. У передмісті – там зараз хороші варіанти є. Повітря чистіше, для дитини краще. Сергію місце під майстерню виділимо…

– Віро Миколаївно, – хрипко сказав зять. – Ви ж нас навіть не пробачили ще.

– А нема що пробачати, – раптом сказала вона. – Ви були молоді, нерозумні. Я ще нерозумніша – зі своїми амбіціями, уявленнями про гідну пару для доньки. А тепер… – вона глянула на сплячу внучку. – Тепер треба жити далі. Разом.

– А як же ж твоя робота? – тихо спитала Настя. – Твоя школа, твої учні…

– Та ну його все, – несподівано для самої себе відповіла Віра Миколаївна. – Тридцять п’ять років дітей навчала, а свою доньку мало не втратила. Досить. Тепер у мене є внучка. Ось її і вчитиму. І виховувати буду. І балувати, між іншим, маю право!

Настя раптом заплакала. Беззвучно, закривши обличчя руками. Сергій смикнувся до неї, але Віра Миколаївна випередила:

– На, потримай свою дочку, – вона простягла внучку зятю. – А я заспокою свою.

Вона обійняла Настю, і та пригорнулася до матері, як у дитинстві.

– Ну-ну, – примовляла Віра Миколаївна, гладячи дочку по голові. – Припини плакати, а то я теж почну. А мені не можна – я тепер солідна бабуся.

– Ти… Справді… З нами поїдеш? – схлипуючи, спитала Настя.

– А ти думала, я вас самих відпущу? Щоб ви там із цим вашим професором… Я, між іншим, німецьку в школі викладала, доки на літературу не перейшла. Підтягну трохи і…

– Мамо, – зупинила її Настя. – А пам’ятаєш, що ти мені сказала, коли я до Сергія йшла?

Віра Миколаївна пам’ятала. Кожне слово пам’ятала кожну інтонацію. «Йдеш? Ну і йди! Тільки потім не приходь, коли цей твій механік тебе покине!»

– Пробач мені, – тихо сказала вона.

– І ти мене, – Настя витерла сльози. – За те, що п’ять років…

– Ох, дівчатка, – раптом сказав Сергій. – Ви б поплакали потім, га? А то в мене тут Вірочка прокинулася і просить колискову. А я слів не пам’ятаю.

– Господи, – сказала Віра Миколаївна. – Дай сюди дитинку!

Вона забрала внучку і заспівала правильно, м’яко, як співала колись маленькій Насті. Вірочка вмить затихла, заслухавшись.

– А знаєш, мамо, – задумливо сказала Настя, дивлячись на них. – Може, це й на краще, що ми будинок продали.

– Чому?

– Тому що свій збудуємо. Новий. Великий. З окремою кімнатою для бабусі.

– І з гаражем, – додав Сергій. – Великим. Там якраз і місце під майстерню буде…

– І з садом, – підхопила Віра Миколаївна. – Обов’язково із садом. Я давно хотіла троянди вирощувати…

Вони ще довго сиділи на кухні, будуючи плани. Новий будинок, нова майстерня, нове життя…

Вірочка заснула під їхні розмови, і Віра Миколаївна не поспішала вкладати її в ліжечко. Сиділа, вдихала дитячий запах і думала про те, як дивно влаштоване життя.

П’ять років вона жила сама, зберігаючи образу, як найдорожчий скарб. А тепер сидить на кухні з дочкою і зятем, тримає на руках внучку і розуміє: ось воно, щастя. Просте, складне, але справжнє.

– Знаєте що, – сказала вона нарешті. – А давайте я вам покажу, які у нас тут у передмісті будинки продаються. Я вже дивилася якось… Про всяк випадок.

– Про всяк випадок? – перепитала Настя з усмішкою.

– Так… Мало що, раптом дочка із зятем і внучкою приїдуть…

Джерело