Віра повернулася додому з роботи. – О, а у нас гості! – здивувалася жінка, побачивши в коридорі туфельки свекрухи. Жінка швидко роззулася і зайшла на кухню, надіючись побачити там Олену Вікторівну. Але свекрухи там не було. І Віра вирушила у іншу кімнату. Як тільки жінка підійшла до дверей спальні, вона почула розмову. Розмову її чоловіка Євгена та свекрухи. Жінка прислухалася до розмови і застигла від почутого. – Краще Євген мені б зраджував, ніж дізнатися про таке! – тільки й подумала Віра і гірко заплакала
– Євгене, ти коли на роботу влаштуєшся? Ти ще місяць тому сказав, що майже знайшов. Де результати?
– Мамо, не починай, га! – Євген сердито глянув на матір. – Раз я сказав, значить все зроблю! Ти ж мене знаєш!
– Саме так! Я тебе дуже добре знаю, тому й питаю.
Олена Вікторівна кинула на нього строгий погляд. Вона прийшла в гості до сина та невістки, і була вкрай незадоволена поведінкою Євгена. Він вже третій місяць сидів вдома і, здається, не поспішав щось змінювати.
Віра – його дружина, тягла все на собі. Вона працювала бухгалтером п’ять днів на тиждень, а вечорами і вихідними намагалася встигнути зробити все по дому і займалася сином і дочкою. Євген не дуже поспішав їй на допомогу і зазвичай Віра поверталася в неприбраний будинок з брудним посудом та неприготованою вечерею. Євген виправдовувався тим, що весь день був зайнятий пошуком роботи, тож нічого не встиг.
Віра знала, що чоловік обманює, вона бачила, що ця справа ніяк не рухається, а чоловік продовжує лежати на дивані. Мало того, що він сам перестав щось робити, він ще почав чіплятися до дітей.
Євгену не подобалися їхні захоплення, одяг, коло друзів та багато іншого. Віра намагалася згладжувати кути і втішала дітей, часто встаючи на їхній бік, але сварки відбувалися дедалі частіше. Діти ображалися на батька, який різко змінився, і з доброго люблячого татуся перетворився на егоїста, що нічого не розуміє, свариться на всіх.
Напередодні того, як Олена Вікторівна прийшла до сина, у хаті теж сталася сварка. Батьку не сподобався одяг, який син Андрій одягнув, коли пішов гуляти.
– Ти в ньому схожий на дівчисько! – почав сваритися він.
– Тату, та всі так ходять!
– А ти не дивися на всіх! І ніколи не сперечайся зі мною, я твій батько все-таки! Чи ти забув?
– Батьку. Але я теж маю право на власну думку! – одинадцятирічний Андрій зухвало глянув на батька.
– Ти впевнений? – Євгена розсердила цю заяву.
Андрій кивнув, намагаючись не показувати пережиття. Він бачив, що тато дуже невдоволений.
Євген кивнув на одяг сина і сказав:
– Знімай, я сказав!
Андрій позадкував і захитав головою. Тоді Євген забрав у нього светр. Хлопчик розплакався і тут у квартиру зайшла Віра.
Вона одразу почула сварку та кинулася до сина на допомогу. Андрій, що плакав, уткнувся в маму, а Віра суворо витріщилася на чоловіка.
– Ти що робиш?
– Він мені светр зіпсував! Сказав, що я як дівчисько! – схлипуючи, виклав Андрій.
– Ти ще й плакса! – Євген не відчував жодного каяття. – Віро, а ти не лізь, коли я виховую сина!
– Та що ти говориш? Ти не виховуєш, а смієшся з дітей! – Жінка не хотіла мовчати, вона і раніше вимовляла чоловікові за такі справи, а тепер розсердилася остаточно.
– Я тобі сказав не лізти! Ти з мого сина маминого синка робиш! Він якщо що до тебе за спідницю ховається!
– Євгене, йому одинадцять тільки! Куди йому піти? Андрійку, йди до себе в кімнату, нам треба поговорити!
Хлопчик зробив крок до кімнати, але потім глянув на матір.
– Мамо, я з друзями хотів погуляти. Тато мене не пустив, а вони на мене чекають.
– Я тебе не пущу! Будеш тиждень вдома сидіти!
Губи хлопчика затремтіли, але Віра швидко промовила:
– Синку, ти можеш іти до друзів. Одягни іншу кофту та біжи. А нам із татом треба поговорити.
Євген невдоволено дивився на дружину, поки син схопив кофту та вибіг із квартири. Як тільки двері зачинилися, він спитав:
– Може, ти забула, в чиєму будинку ти живеш? І хто тут господар?
Віра насупилась і кинула у відповідь:
– А може, ти дещо забув? На чиї гроші ти їси? Ти взагалі третій місяць вдома сидиш! Як у тебе успіхи? Коли працюватимеш?
Євген знітився і знизав плечима, а Віра продовжив:
– Ти, Євгене, з дітьми акуратніше. Ти ж не хочеш, щоб вони виросли та невзлюбили тебе?
– Та гаразд! Мене батько в дитинстві ще не так виховував, і нічого, виріс нормальним! А Андрій трохи що, одразу в сльози!
– По-перше, у всіх різні характери, по-друге, він плаче дуже рідко, а по-третє, не треба робити так, як робив твій батько! Не скажу, що він мав рацію.
– Ти мого батька тільки не приплітай!
Віра зітхнула і суворо подивилася на чоловіка:
– Євгене, ти сам про нього згадав! Все, більше на цю тему не говоримо і постарайся до кінця місяця влаштуватися на роботу.
– Давай не командуй! Я сам розберуся! І дітей виховуватиму так, як я хочу! Я батько!
Віра зітхнула, розуміючи, що ця суперечка безглузда і вийшла з кімнати. Недовго думаючи, вона написала мамі Євгена, пояснивши ситуацію, наприкінці вона додала:
– Не знаю що з ним відбувається… Криза якась? Може ви зможете на нього вплинути? Не хотілося б розлучатися та їхати з міста.
Віра знала, що цей аргумент має вплинути на Олену Вікторівну. Вона любила онуків та хотіла з ними спілкуватися.
І тепер Олена Вікторівна стояла навпроти сина і чекала на нього. Євген не особливо хотів з нею розмовляти і тільки знизав плечима у відповідь на питання про роботу.
– Євгене, я з тобою розмовляю! – Олена Вікторівна починала злитися. – Ти хочеш залишитись без родини? Без дружини та дітей?
– Віра вже й тебе встигла налаштувати? – посміхнувся Євген. – Може, вона тебе й надіслала сюди? Типу, ти поговориш зі мною і все буде гаразд? Ви всі на це розраховуєте?
– Синку, ну треба ж себе в руки брати! Досить сидіти на одному місці.
Євген пройшовся по кімнаті, про щось думаючи, потім повернувся до матері і спитав:
– Пам’ятаєш, скільки мені років?
Олена Вікторівна, здивована таким питанням, кивнула:
– Звісно, скоро тобі тридцять вісім буде. І що ти цим хочеш сказати?
– Мені скоро сорок років, а я так нічого й не досяг у цьому житті! Тільки двоє дітей та дружина-бухгалтер. Я втомився працювати на дядька та жити від зарплати до зарплати! Зрозуміло? Втомився!
Олена Вікторівна похитала головою.
– Євгене, ти зараз нічого не зміниш. На дядька працюють майже всі, і це ніяк не змінити. Тобі ж подобалася твоя робота! Що змінилося?
– Я хочу бути сам собі господарем! Набридло працювати і приходити рівно до восьми на роботу! Трохи спізнився – догана, з обіду на хвилину пізніше прийшов – догана, не зміг прийти – штраф! Я втомився від цього! Дістали! Просто дайте мені спокій!
– Євгене, а ти думаєш, що іншим простіше? Чи у бізнесменів графіка немає? Та вони сплять на роботі! І взагалі, вже пізно щось міняти, тому завтра, щоб пішов і влаштувався! Я тобі скину адресу, куди потрібна людина.
– Мамо, та ти мене зовсім не розумієш!
– Євгене, це ти погано розумієш! Ти якщо на роботу не влаштуєшся і з дітьми не порозумієшся, Віра від тебе піде! Ти це хоч розумієш?
Євген байдуже знизав плечима і кинув:
– Ну і нехай іде! Мені це зараз не дуже цікаво! Собі на їжу я знайду грошей, а обслуговувати всі їхні хотіли мені набридло! Дітей у школу збери, їжу купи, за рахунки заплати, новий одяг, подарунки всім зроби. Занадто дорого це – сім’ю утримувати! Навіщо мені вони потрібні? Ну ось навіщо, га?
– Євгене, та ти що таке кажеш? Сім’я – це радість! Щастя! Діти ж тебе люблять і Віра теж! Як ти можеш від них відмовлятись?
– А ось так! Я їх не люблю! Нехай йдуть із моєї квартири! І з мого життя теж. Вперед з піснею! І що швидше, то краще.
Євген не знав, що Віра давно стоїть у коридорі та слухає. Після цих слів вона стрімко увійшла до зали і кинула чоловікові:
– То ми тобі не потрібні? Виставляєш нас?
– Ні, не потрібні, – Євген зніяковів, але не став брати слова назад. – Загалом не потрібні, мені і без вас буде добре! Так! Ідіть. Щоб до кінця тижня вас тут не було. Не пізніше!
Віра кивнула, вона давно чекала на щось подібне і вже не хвилювалася через це. Вона подивилася на свекруху, та стояла, мало не плачучи, з зовсім розгубленим виглядом.
– Віро, ходімо на вулицю, поговоримо. Ходімо-ходімо…
…Через кілька днів усі переїхали до квартири Олени Вікторівни. У неї була трикімнатна квартира, тож усім місця вистачило. Віра спочатку хотіла поїхати до свого рідного міста, де колись жили її батьки, але свекруха відмовила її.
– У тебе тут робота, у дітей школа, друзі, гуртки. Навіщо вам усе кидати? Розлучайся з моїм сином, але мене не кидайте. Я вас усіх люблю, ти мені давно як дочка стала. А без дітлахів взагалі не знаю, як жити. Давай поживіть у мене, а потім буде видно, що робити. Життя все розставить на свої місця.
Віра не стала сперечатися, розуміючи, що це чудовий варіант для всіх. Син і дочка теж були раді переїзду, вони давно втомилися від нескінченних причіпок батька, а бабусю любили. До того ж їм не довелося змінювати школу та шукати нових друзів у чужому місті.
Віра подала на розлучення і Євген не став їй перешкоджати. Йому насправді набридло будувати сім’ю і все набридло. Чоловік хотів чогось нового і Віра мовчки відійшла убік, розуміючи, що вона не доведе йому нічого, якщо сперечатися. Тільки будуть нескінченні сварки и, а жити за таких умов нікому не хотілося. Ось так несподівано розпалася здавалося б дружна сім’я. І що тому причина – криза середнього віку, життєва рутина чи просто чиясь забаганка, було вже байдуже. Кожен із них пішов своєю дорогою…