Віра подивилася на паперовий календар. Вона раптом згадала, що сьогодні сім років, як не стало її колишнього чоловіка Олега. – Треба, мабуть, його згадати, – пробурмотіла Віра. – Хоч він і був зрадником… Раптом у двері подзвонили. Віра глянула на годинник. – Цікаво, хто може прийти о восьмій ранку до самотньої жінки? – подумала вона. Віра пішла в коридор, подивилася у вічко. За дверима було темно. – Знову хтось викрутив лампочку, – подумала Віра. – Хто там? – вже вголос запитала вона. – Віра Петрівна тут живе? – запитав чоловічий голос. – Так… А хто це?! – здивувалася жінка. – Це… – сказав голос. – Це Олег Олегович… – Хто?! – Віра не розуміла, що це робиться
І знову настав похмурий, темний, осінній ранок.
Віра не любила осінь. Тому що восени з нею завжди траплялося щось недобре. Восени вона вийшла заміж, восени дізналася, що чоловік давно живе на дві сім’ї, і… Восени його ж і не стало, її – колись дуже коханого, а потім – нелюбого Олега.
Віра сиділа на кухні без світлі і пила в темряві чай і згадувала розмову, яка відбувалася тут же ж, на цій кухні, двадцять років тому…
– Я маю тобі в дечому зізнатися, – почав чоловік сам цю непросту розмову. – Бо я більше не можу це приховувати.
– Що приховувати? – Віра весело посміхнулася. – Тобі знову заплатили велику премію, а ти, як завжди, витратив її на якісь нісенітниці? Ну, і добре. Не в грошах, щастя, Олежику. Щастя в тому, що ми з тобою любимо один одного…
– Віро! – зупинив він її, не даючи договорити. – У мене є син від іншої жінки! І вже давно!
Вона аж стрепенулася. І не повірила…
А потім подивилася на нього такими очима, що він застиг.
– Віро, я люблю тебе, але… Йому вже виповнилося десять років… – забурмотів він швидко-швидко. – І гроші я постійно витрачаю не на нісенітниці, а на нього. Розумієш? На свого сина витрачаю. І при цьому відчуваю, що я вчиняю щось підступне щодо тебе. І тому я не можу більше мовчати…
Віра зовсім не розуміла, що відбувається. Вона не знала, що зазвичай кажуть ошукані жінки у таких випадках.
– Я втомився жити на дві родини, Віро! – продовжував він свою сповідь. – Тут я люблю тебе, а там я люблю сина…
– Ні! – нарешті вигукнула вона. – Цього не може бути! Ти ж жартуєш, правда?! Олежику, ну скажи мені, що ти просто вирішив з мене пожартувати! Так же ж?
– Які жарти, Віро? – сказав Олег. – Я розумію, що тобі зараз дуже неприємно це слухати, але… Я ж не винен, що у нас з тобою не може бути дітей…
– Ти любиш її? – раптом запитала вона.
– Її? Ні. Але я люблю сина. І з кожним днем все сильніше й сильніше. Тепер він занедужав, і мені треба везти його на море… Я ж його батько… Тож я прошу тебе…
– Господи… – пробурмотіла вона. – Так от куди постійно йшли твої премії…
– Так… Я ж повинен був йому допомагати… Я хочу, щоб ти правильно зрозуміла мене, і…
– Що – і?! Ти хочеш, щоб я дозволила тобі жити на дві родини? – гнівно вигукнула вона. – Одразу кажу тобі – ні! Вибирай, прямо зараз – або я, або… Або вона…
– Але я її не люблю! Я люблю тебе, і її сина! Мого сина…
– Я сказала – вибирай! – сказала вона якимось не своїм – чужим, крижаним голосом. – Негайно… Вибирай…
– Добре… – кивнув він, і не замислюючись, сказав: – Тоді я йду до сина…
…Після цієї розмови Віра залишилася сама. І вона більше ніколи не робила спроб знайти для себе нове щастя.
А тепер їй було вже шістдесят п’ять, почало турбувати здоров’я, грошей ні на що не вистачало, але вона якось – потихеньку жила.
Віра подивилася на паперовий календар і скривилася. Виявляється, згадала вона, що сьогодні виповнилося рівно сім років, як Олега не стало.
Так, з іншою сім’єю він прожив не дуже довго, але за розповідями спільних друзів, все своє життя він повністю присвятив синові. А не стало його раптово – серце.
Потім, за кілька років, пішла і його дружина…
Після її поминок, дорослий уже син Олега поїхав жити в інше місто.
– Треба, мабуть, його згадати… – пробурмотіла Віра.
І в цей момент у двері подзвонили.
Віра невдоволено скривилася і подивилася на годинник.
– Цікаво, хто може прийти о восьмій ранку до самотньої жінки? Сусідка? – подумалося їй.
Віра повільно пішла в коридор, подивилася у вічко, але на сходовому майданчику було темно.
– Хтось знову викрутив лампочку, – подумала жінка.
– Хто там? – запитала вона.
– Віра Петрівна тут живе? – запитав чоловічий голос.
– Так… Але хто ж це?!
– Це… – голос замовк, а потім невпевнено сказав: – Я Олег Олегович…
– Хто?!
– Я син вашого колишнього чоловіка…
Серце у Віри стрепенулося.
– Ви вибачте мені, але сьогодні такий день… І я подумав, що мені обов’язково треба вас побачити… – говорив чоловік через двері. – Я знаю, що ви досі не можете пробачити татові, але… Він дуже просив мене, щоб я вам допоміг, якщо вам стане важко.
– Що? – вона тремтячими руками повернула ключ у замку, відчинила двері і застигла. Бо перед нею стояла копія чоловіка. Тільки дуже молода. – Він просив? Вас?..
– Так, – кивнув чоловік. – Коли трапилася він зрозумів тоді, що йде… Він плакав і просив не залишати вас у біді. Я зовсім недавно повернувся у місто. Із сім’єю повернувся. І дізнався від тітки, що у вас зараз фінансові проблеми…
– У мене все гаразд! – вигукнула вона гордо. – Можете про мене не турбуватися!
– Так… Тато казав, що ви дуже горда… – він розуміюче посміхнувся. – Але… Я все одно допомагатиму вам. Бо я йому обіцяв. І ще… Я зараз їду до нього на цвинтар. З дітьми.
Вона довго дивилася на сина чоловіка, а потім зізналася:
– Я теж хочу… Дуже… Я ще жодного разу не була у нього…
– Тоді я почекаю вас у машині, – сказав він, розвернувся, і швидко задріботів ногами сходами вниз.
Коли Віра сідала в машину на заднє сидіння, вона одразу побачила дві пари дитячих очей, які дивилися на неї з салону з такою цікавістю, що вона мимоволі посміхнулася їм.
– Діти, познайомтеся, це ваша бабуся Віра, – сказав цілком природним, спокійним тоном син чоловіка, і діти радісно потягли до неї свої долоні.
– Баба Віра! Баба Віра!
Віра застигла від такого повороту, і, звичайно ж, їй довелося обійняти цих янголят.
На могилці чоловіка вона гірко розплакалася. Олег тут же ж відвів дітей у машину, щоб дати їй можливість поспілкуватися з покійним чоловіком, а вона все плакала і плакала, відчуваючи, як з кожною сльозою з серця її вимивається та образа, яка не давала їй усі ці роки бути щасливою. І лише коли остання сльоза висохла на її щоці, вона посміхнулася.
– Ну, ось і все, Олежику, – прошепотіла вона, дивлячись на овальну фотографію чоловіка. – Ось ми з тобою й помирилися. Хай і не мої з тобою внучки, але – для мене найрідніші.
Це вона тепер твердо розуміла…