В Надії не стало матері. Жінка приїхала у квартиру Марії Яківни, розібрати речі. Надія тільки-но взялася за справу, як раптом відкрилися двері і в квартиру зайшла сусідка. – А що тут відбувається? – запитала Катерина. – Та ось, прийшла речі матері перебрати, – відповіла Надя. – А яке ти маєш право це робити? – запитала сусідка. – Я ж спадкоємиця, – відповіла Надія. – Ніяка ти не спадкоємиця! Марія квартиру не тобі лишила! – уїдливо сказала тітка Катя. – А кому ж? – здивувалася Надія. – На ось подивись! – сусідка простягла Надії папку з документами. Надія швидко відкрила її, переглянула і ахнула від побаченого
Марія Яківна вже багато років жила сама. Чоловіка давно не стало, діти роз’їхалися іншими містами. У кожного з них було своє життя і вони не згадували про стареньку нездужу матір, яка подарувала їм життя. А вона вже навіть не плакала, просто намагалася впоратися зі своєю самотністю. Щоправда, з кожним роком це виходило все складніше і одного разу вона просто не змогла вийти в магазин. Допомогою для Марії Яківни стала допомога сусідки Катерини, яка була на кілька років молодша і охоче надавала їй посильні послуги: приносила продукти, готувала, іноді допомагала з прибиранням.
Якось обидві жінки сиділи на лавці біля під’їзду і розмовляли на прості життєві теми і Катерина скаржилася Марії на здоров’я, що погіршувалося.
– Я ось думаю, Яківно, може все-таки, подзвониш своїм дітям? Ну, повинні ж вони хоч якусь увагу до тебе проявити?
– Ох, Катю. Ти думаєш, я не дзвонила? Син от трубку не взяв, невістка відповіла. Ви, каже, самі подумайте, як ми приїдемо до вас? Кидати роботу? І до себе взяти не можемо, у нашій двокімнатній, і без того тісно, тим більше, з нами мої батьки живуть. Ось так. Її батькам місце є, а мені нема. Донька теж недавно подзвонила, грошей просила. Куди ти, каже, гроші витрачаєш? Я почала розповідати про те, що нездужаю, що ціни зростають, то вона розсердилася і кинула трубку. А ти кажеш, діти…
– Знаєш, можна було б квартирантку пустити, але однокімнатна квартира хто погодиться? Хоча гарна дівчинка могла б стати помічницею.
Жінки розмовляли і не помічали, що до їхньої розмови давно прислухається молодий хлопець, який сидів на сусідній лаві. Коли ж вони сумно замовкли, молодик попрямував до них і спитав, а чи не можна замість дівчини пустити на квартиру хлопця. Він представився:
– Мене звуть Іван. Я приїхав сюди вчитися, але жити як виявилося ніде. Місця у гуртожитку вже зайняті, і я практично опинився на вулиці. Мої батьки – прості сільські жителі, як розумієте, люди не багаті і винаймати квартиру я просто не можу. А ось місце в кімнаті мене цілком влаштувало б.
Старенькі переглянулись.
– Ви не подумайте, – продовжив Іван. – Я все вмію – і готувати, і прибирати, і полагодити все, що завгодно. Звичайно, покупки зробити та принести – взагалі без проблем. Радий, якщо ви приймете мене на постійній основі. Обіцяю, що вам не доведеться пошкодувати про це.
Марія Яківна поцікавилася, де хлопець живе зараз.
– Та ніде. У гуртожитку, як я вже сказав, місць немає, вчора ночував на вокзалі, переглядав оголошення про орендовані кімнати, тут ось у сусідньому під’їзді здається, але дуже ціна висока. Ось присів тут обміркувати, що ж далі робити і почув вашу розмову.
Старенькі недовго порадилися і запросили Івану подивитися квартиру, де йому тепер треба було жити.
Тихо і мирно потекло їхнє життя. Іван розташувався на дивані на кухні Марії Яківни і був цілком задоволений життям. Він встигав усе. Навчався, допомагав по хаті обом стареньким, готував, прибирав, бігав у магазин та аптеку. Він завжди був поруч, готовий прийти на допомогу, і жінки не могли натішитися тим, що Бог послав їм такого помічника. Вже на другий місяць Марія Яківна відмовилася брати з нього плату і не втомлювалася дякувати за турботу.
Так минуло три роки.
Якось Іван познайомився з дівчиною Вірою. Віра стала працювати замість листоноші, що вийшла на пенсію. Іван спочатку просто вітався з дівчиною, потім почав із нею розмовляти. А якось зважився та запросив на побачення. Віра дуже здивувалася, дізнавшись, що він не онук бабусі Марії, а квартирант. Дівчину здивувала доброта хлопця та його дбайливість, і вона стала зустрічатися з ним спочатку тільки у вихідні, а потім за кожної зручної нагоди.
Віра сподобалася і Марії Яківні, і вона часто говорила Івану, щоб він одружився з цією дівчиною.
– Дивися, хлопче, пропустиш своє щастя. На Віру, я думаю, багато хто заглядається.
– Та я б одружився, бабусю. Та жити нам нема де.
– Ну, любий, знаєш, найміцніші шлюби це ті, де чоловік із дружиною однією ложкою з однієї чашки суп їдять. А коли одразу все є, як один одного перевіриш. Ні, онучок, поки пуд солі навпіл не розділите, нічого не зрозумієте. А жити тут і в мене можна. Якось вже розмістимося. Звичайно, якщо Віра не проти.
Віра була рада і погодилася вийти заміж за Івана, і за рік після скромного весілля у пари народився синок.
Марія Яківна із задоволенням наглядала за малюком, поки Віра керувалася по господарству. Молода жінка була вдячна їй за таку допомогу і платила за неї увагою та турботою. Сім’я жила дуже дружно, і бабуся Марія не втомлювалася підносити подяки небесам, які послали їй таку старість.
Якось стареньку приїхала відвідати дочка Надія. Їй дуже не сподобалося те, що в квартирі матері розпоряджаються якісь чужі люди і вона, намагаючись здаватися ласкавою та доброю, намагалася переконати Марію Яківну виїхати до неї на постійне життя.
Бабуся вагалася, але Надія була така ввічлива, що душа матері таки здригнулася. Вона почала готуватися до від’їзду. Бабуся поговорила з Іваном, дозволила їм рік прожити в її квартирі, а там буде видно. Молодий чоловік був засмучений розставанням і не приховував цього. Не знаходила собі місця й Віра. Але що вони могли вдіяти? Минуло кілька днів, збори було закінчено, квитки куплено, і Марія Яківна вирушила до сусідки, щоб попрощатися з нею.
Дочка Марії, побачивши, що за матір’ю зачинилися двері, повернулася до Івана та його дружини:
– Значить так, щоб вже завтра й вашого духу тут не було, – рішуче заявила Надія.
– Зачекайте, але Марія Яківна дозволила нам тут жити цілий рік.
– Марія Яківна вже нічого не розуміє. А ви безсовісно користуєтесь цим. Який рік ви про що? Я домовилася, і вже вранці сюди прийдуть покупці. Так що вимітайтеся, і що раніше, то краще.
– Так, але куди ж ми підемо з маленькою дитиною на руках?
– А мене це не турбує! – уїдливо посміхнулася Надія.
-Вас, як я подивлюся, не хвилює і думка вашої матері, – втрутилася Віра. – Я не здивуюсь, якщо Марія Яківна одного разу опиниться в будинку для людей похилого віку.
– Вам яка справа до того, де вона опиниться?
– Я все розповім бабусі Марії. Вона заслуговує на інше до неї ставлення!
– Бач, як заговорила! Та тільки подумай, кому вона повірить – рідній дочці чи тобі, безсовісній нахлібниці?
– Послухайте, ви не смійте ображати мою дружину. І ображати бабусю я вам також не дозволю. – не витримав Іван.
– Втім так, думати тут більше нема про що. Ви тут ніхто, і прав у вас немає. Квартиру я продам дуже швидко, не розраховуйте, що зумієте й надалі користуватися добротою моєї матері. Шукайте собі іншу стареньку і там розташовуйтеся. Тим більше, що досвід уже маєте. Це треба ж, скільки живете, жодного разу не платили за житло, користуєтеся тим, що вона нічого не розуміє?
– Ні! – долинуло з порога. – Все я розумію! – Марія Яківна грізно наступала на свою дочку. Вона приготувала сусідці подарунок на згадку і одразу повернулася, коли зрозуміла, що забула його. Так старенька почула все, що говорили в кімнаті. – Зараз же збирай свої речі і забирайся геть звідси! – Вона повернулася до Івана: – А ти онучок, допоможи мені розібрати мої дрібнички.
Дочка Марії Яківни влаштувала сварку. Схопила свою сумку і вискочила з квартири, сильно гримнувши дверима. Марія Яківна від образи заплакала, але Віра не дозволила їй засмучуватися, приготувала гарячий чай і обняла стареньку, щиро радіючи, що вона не покинула їх з Іваном.
Минуло кілька років. Марія Яківна стала часто нездужати, слабшала з року в рік, потім і зовсім злягла. Іван і його дружина продовжували доглядати її, годували, купали, стежили, щоб вона ні в чому не відчувала дискомфорту.
Марія Яківна з вдячністю дивилася на свого прийомного онука та його дружину, але говорити вже не могла, а потім тихо пішла уві сні.
Іван організував прощання, стареньку гідно проводили в останню путь і Віра, так само, як і її чоловік нестримно сумували за рідною Марією Яківною.
Її діти, які отримали звістку про те, що матері не стало, на прощання не приїхали і з’явилися лише за два тижні після сумної події.
Дочка Марії, яку Іван та Віра вже знали, одразу по-господарськи почала розпоряджатися у квартирі. Вона не звертала уваги на квартирантів матері, що стояли перед нею, немов їх тут і не було.
Її брат, повний чоловік, буркнув вітання і одразу почав перевіряти ящики серванту, сподіваючись знайти щось цінне. Іван і Віра перезирнулися. Вони вже зрозуміли, що тут їм не дозволять залишитись навіть до вечора.
— Ми підемо, — сказав Іван, повертаючись до дочки Марії. – Дайте нам лише кілька годин на збори.
– Година. – подивилася на нього тріумфуюча Надія. – У вас є година.
Віра зітхнула.
У цей час відчинилися двері і в квартиру заглянула сусідка Марії – тітка Катя.
– Здрастуйте. А що тут відбувається?
– Тітко Катя, – заговорив Іван. – Можна ми на пару днів свої речі у вас залишимо? Ми, як тільки житло знайдемо, одразу все заберемо.
– Не зрозуміла, а куди це ви зібралися?
— Ну, ви самі все розумієте, нам більше не можна тут залишатися. Ось спадкоємці приїхали.
– Ні. Вони ніякі спадкоємці.
– Що?! Як це? – Дочка Марії, що копалася в речах, обернулася і подивилася на тітку Катю. Коли та увійшла, вона вдала, що не помітила її, але тепер, почувши несподівані слова, різко випросталась: — Ми її діти, як же ми не спадкоємці? Інших родичів нема.
– Та які ви їй родичі? Теж мені, діти, згадали! Як доглядати за нею, так ви – зайняті, а як квартиру ділити, то ось, будь ласка, приїхали! Тільки, дорогі мої, нічого у вас не вийде! Марія квартиру відписала Івану давно. Я була свідком. Декілька років тому до нотаріуса допомагала їй з’їздити. І все, що у квартирі – теж йому належить. – Тітка Катя підійшла, висмикнула з рук сина Марії якусь коробку і простягла її Івану. – Тримай, онуку, тут все твоє. І гони цих безсовісних звідси зараз. Бач, розпоряджатися вони тут надумали. Ну чого застигли? Давайте, швидко забирайтеся! Ходімо, Іване, я тобі документи віддам, у мене вони весь цей час зберігалися.
Так закінчилася ця історія. Іван і Віра за свою доброту та чуйні душі отримали у спадок житло, а діти Марії, які колись давно втратили совість, залишилися ні з чим.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.