Ганна Дмитрівна шаткувала капусту, як раптом на кухню зайшов її син Олексій і мовчки сів за стіл. – Мамо, я хочу з тобою поговорити, – нарешті сказав він. Ганна Дмитрівна аж зраділа. – О, Боже! Синку! Невже ти собі дівчину знайшов?! – радісно запитала вона. – Ні, мамо, не маю я дівчини. Не в цьому справа. Я звісно вдячний вам за все, але я мушу поїхати від вас. У мене є одне дуже важливе діло, на все життя… Ганна Дмитрівна аж присіла на крісло

Олексій вже з місяць ходив задумливий. Він виношував один план. Тепер він мав розповісти про все батькам. Але як же це зробити!

Мама, напевно, зрозуміє його, а от батько…

Адже саме батько десять років тому покликав Олексія у свій бізнес. Тоді був складний період у його житті. Те, чим Олексій змалку мріяв займатися, зовсім не приносило йому дохід.

Йому соромно було сидіти на грошах у батьків і Олексій піддався на вмовляння батька. Той давно кликав його у свій невеликий бізнес – доставка продуктів від виробника.

У батька на той момент було лише дві старенькі машини – рефрижератора. На одній він сам кермував. А на другу брав водія.

Із водіями батькові не щастило. То гульбанив один. Через нього вигідні замовлення пішли конкурентам. То один десь машину зачепив, потім холодильник до ладу не закрив, а продукти й зіпсувалися.

Загалом – одні збитки. Та й здався тоді Олексій. У нього справи все одно не дуже добре йшли, а тут ще й у батька смуга невдач.

Потрібно було щось терміново міняти!

-Тату, добре, я згоден. Давай я на другу машину водієм сяду. У мене все одно справи не йдуть, хоч тобі допоможу.

Михайло Іванович дуже зрадів. Нарешті синок з ним працюватиме разом!

Взявся Олексій за роботу з запалом, засидівся видно, та й дуже хотів батькові допомогти.

Замовлення вигідні раптом так і посипалися одне за одним.

Олексій працював на підйомі, все в нього виходило. Із замовниками ладнав. Диспетчер йому найвигідніші замовлення дає.

Стали Олексій із батьком бізнес розширювати. Машини оновили, потім ще купили. Водіїв хороших знайшли, таких, що тримаються за роботу.

Потім батько на сина фірму переписав. Став Олексій у своєму місті досить багатою і відомою людиною. Нареченим завидним.

У центрі міста дві шикарні квартири вони купили у новому будинку. Одну для батька із мамою. Іншу для Олексія.

Мама стала натякати, що настав час, сину й одружуватися.

Внуків уже хочеться побавити, поки сили є.

Олексій задумався…

Начебто й добре все, а думає, що справою він улюбленою не займається, а просто заробляє. Без особливої ​​радості від роботи.

За батька Олексій радий, звісно. А радості в душі немає.

Увечері Ганна Дмитрівна шаткувала капусту, як раптом на кухню зайшов Олексій і мовчки сів за стіл.

-Мамо, я хочу з тобою поговорити, – нарешті сказав він.

Ганна Дмитрівна аж зраділа!

-О, Боже! Синку! Невже ти собі дівчину знайшов?! – радісно запитала вона.

-Ні, мамо, я не маю дівчини. Не в цьому справа. Мамо, ти ж знаєш, адже я не такою роботою завжди мріяв займатися. Ти ж пам’ятаєш, чого я в діда вчився. З татом все в нас вдало вийшло. Справа наша хороший дохід приносить.

Батько задоволений, йому і сама ця робота, і метушня, і спілкування до вподоби.

Подобається йому, що він усім потрібний і справа його потрібна. Але це не моє, мамо, ти ж знаєш.

Я батькові дуже вдячний, у бізнесі самоствердився.

Навчився багато чого. У мене все ніби є. Але немає в мене, мамо, найголовнішого – справи улюбленої. Знаю, ви з татом вважали, що несерйозне це заняття. Але хочеться ще раз спробувати.

І ще мамо, ти зрозумій. Дівчата в мені бачать лише успішного чоловіка. З розкішною квартирою, з крутою машиною. Відому у місті людину. А якби в мене нічого цього не було, я їм сподобався б? Не знаєш? От і я не знаю, мамо.

А я хочу стати «невідомим»… Щоб вона просто мене полюбили.

-І що ж ти задумав, синку? – тихо спитала Ганна Дмитрівна. – Невже все кинути хочеш все, і життя почати заново? Навіщо тобі це, Олексію? Багато хто мріє так, як ти, жити.

-Мамо, ти не хвилюйся, я ж не зовсім вже недолугий якийсь. Нічого кидати я не збираюся. Бізнес у нас із батьком налагоджений.

Поряд із батьком люди надійні. А я на якийсь час поїхати хочу в інше місто.

Туди, де мене ніхто не знає. Квартирку просту я вже придивився. На справу моєї коштів особливо багато не буде потрібно. Хочу без чужих очей себе спробувати.

А то все життя, що залишилося, шкодувати буду. Розумієш мене, мамо? Ось ти, мамо, вишивкою захоплюєшся, ти ж не відмовишся від цієї улюбленої справи?

Ось і я не хочу відмовлятися від того, чим я ще в дитинстві захоплювався.

Ганна Дмитрівна аж присіла на крісло.

Зітхнула вона. Не хочеться їй, щоб син їхав, життя його тут налагоджене. Але серцем материнським їй зрозуміло його бажання.

Михайло Іванович здивувався. Думав, що син давно вже й забув про дитячі забави. Ну, а з іншого боку, коли ще пробувати себе, як не зараз.

-Їдь, синку, напевно ти маєш рацію. Знаєш, не буду я тебе відмовляти. Сам вирішуй, як тобі жити. А ми від тебе добрих звісток чекатимемо.

Зібрався Олексій швидко, і з легким серцем поїхав у невелике містечко, яке давно вже собі примітив, квартиру там собі вже придбав заздалегідь.

Невелику, у звичайному будинку. Одну кімнату під майстерню пристосував. І всі потрібні інструменти вже купив.

У дитинстві дід Олексія вчив його з дерева іграшки вирізати.

У ліс вони разом по матеріал ходили. Брали липу, осину, чи сосну. А то й різні коріння.

У діда інструмент саморобний був, під його руки налаштований. І Олексій затамувавши подих годинами міг дивитися, як із цурки дерев’яної виходило диво.

Якось дід із кореня русалку вирізав і здивував цим онука зовсім.

-От би мені так, – подумав Олексій.

Дід помітив його інтерес і навчив його з деревом працювати

-Дивись, Олексію, дерево, воно не камінь. Тепле воно, живе. В руки його візьмеш, і очі заплющ. Посидь, помовч, і ясно стане, що в ньому заховано. Чи то звірятко якесь. А може й людина, чи іграшка. Воно тобі саме підкаже…

Набрав Олексій матеріалу, став робити. Дідові уроки згадува, із душею працював.

Перші іграшки непоказні вийшли. Але поступово руки Олексія згадали дідови уроки.

І поїзд із вагончиками зʼявився. І хата дерев’яна з мешканцями.

Що до душі, те й робить. І видно, час його настав, виставив Олексій іграшки на продаж, ціну невелику встановив, і охочих одразу багато набігло. Слава добра про нього пішла – майстер незвичайний у місті з’явився.

Що від його іграшок і дорослі, і діти, добріші та спокійніші стають.

Якось приїхала до нього зовсім молоденька жінка з маленьким сином іграшок купити.

-Сергій погано у мене розмовляє, з іншими дітьми не грається. А можна він усі іграшки подивиться і доторкнеться. І вибере те, що сподобається.

-Звичайно можна, – Олексій дістав багато різних іграшок. – Нехай Сергій вибирає, ми йому заважати не будемо, а я вам поки що чаю зроблю.

Поки Олексій і Надія пили чай, Сергій іграшки вибирав. Спочатку було тихо, а потім він несподівано аж захопився.

Надя здивувалася – і за машинку береться. І з дерев’яними чоловічками щось мугикає. Просто якісь чарівні іграшки.

Надія була дуже Олексію за це вдячна. А Сергійко ще попросив дядька Олексія йому друге ведмежатко зробити. І щоб лапки в нього рухалися.

Через два тижні Надя та Сергій приїхали знову. Сергій з порога одразу:

-Дядьку Олексію, а готовий мій ведмедик?

-Ого, привіт Сергію, а ти виявляється розмовляти вмієш?

-Ви уявляєте, я не вірила, що про ваші іграшки говорять. Але вони справді незвичайні! Сергій на очах змінився. Спокійнішим став і говорити добре почав. Ви чарівник, Олексію! У мене до вас є одна пропозиція. У мене в місті свій магазинчик дитячого одягу. Створила, коли у мене Сергій народився. Батьку його ми не потрібні виявилися, от і довелося самій викручуватися. Пропоную розмістити ваші чудові іграшки в моєму дитячому магазині.

Як ви на це дивитеся?

Через рік після від’їзду Олексій повернувся у своє місто. Приїхав до своїх батьків. І не один.

-Мамо, тату, привіт! Ну ось, познайомтеся, це Надія, моя бізнес-партнерка! А це Сергій, наш найкращий експерт з екологічних іграшок з дерева, так, Сергію?

-Так, тату Олексій, – радісно відповів хлопчик.

-Все з вами зрозуміло, Олексій, як завжди. Ви проходите, Надія і Сергійку, ми вам дуже раді, – Михайло Іванович весело підморгнув Ганні Дмитрівні.

-Дочекалися!

-Я бачу, синку, ти нарешті знайшов усе, що шукав, – Ганна Дмитрівна була щаслива, що син нарешті повернувся.

І не просто повернувся, а знайшов себе та свою долю.

А незабаром у Ганни Дмитрівни та Михайла Івановича було вже два улюблені онуки.

Сергійко і маленький Дмитрик.