Дмитро прийшов до своєї подруги Марійки. Він підійшов до дверей і натиснув кнопку дзвінка. Двері відкрила сестра Марійки – Поліна. – А її немає вдома, – сказала дівчина. – Вона пішла. – Пішла?! Дивно… Ми ж збиралися сьогодні разом повчитися, – Дмитро задумливо почухав потилицю. – А коли вона прийде? Поліна знизала плечима. – Гаразд… Я тоді піду. Скажи їй, що я заходив, – сказав хлопець. – Взагалі-то, ти можеш їй подзвонити, – пирхнула Поліна і закрила двері перед його носом. Дмитро побіг сходами на перший поверх. Хлопець відкрив двері в під’їзд і… Одразу закрив їх назад від побаченого
Дмитро прийшов до своєї подруги Марійки. Він підійшов до дверей і натиснув кнопку дзвінка.
Двері відкрила сестра Марійки – Поліна.
– А Марійки немає вдома, – сказала дівчина. – Вона пішла.
– Пішла?! Дивно… Ми ж збиралися сьогодні разом повчитися, – Дмитро задумливо почухав потилицю. – А коли вона прийде?
Поліна знизала плечима.
– Я й справді не знаю. Вона ж не каже мені нічого. Я для неї мала, яка «тільки те й робить, що плутається під ногами», – Поліна сказала це таким тоном, що Дмитро чомусь зніяковів.
– Гаразд… Я тоді піду. Скажи їй, що я заходив, – сказав хлопець.
– Взагалі-то, ти можеш їй подзвонити, – пирхнула Поліна і закрила двері перед його носом.
Дмитро побіг сходами на перший поверх. Взагалі-то він не збирався дзвонити до Марійки. Тому що йому стало прикро – як так, вони справді домовилися разом позайматися, а вона взяла і десь пішла?!
Хлопець відкрив двері в під’їзд і… Одразу зачинив їх назад від побаченого!
Дмитро раптом побачив, що Марійка сидить в альтанці, біля дитячого майданчику з якимось хлопцем!
Він дістав телефон і набрав її номер.
Хлопець дивився через вікно в підʼїзді, як вона піднесла телефон до вуха і почув, як дівчина каже:
– Так, слухаю.
– Марійко, привіт. Я прийшов до тебе, а тебе нема вдома. Ти підійдеш, чи ми сьогодні не будемо вчитися? – запитав Дмитро.
– Підійду, – сказала Марійка. – Почекай мене вдома!
Марійка поклала слухавку, а в Дмитра одразу покращився настрій. Він не став чекати ліфт, а побіг вгору сходами і знову почав дзвонити в квартиру. І знову йому відкрила двері Поліна.
– Що таке? – запитала вона.
– Я подзвонив Марійці. Вона зараз підійде. Просила зачекати. Чаєм пригостиш? – швидко сказав Дмитро.
– Так, звичайно, проходь, – Поліна дозволила Дмитру зайти в квартиру.
Потім вона приготувала чай собі і Дмитру, дістала печиво, цукерки і спробувала з ним поговорити.
Але розмова не клеїлася.
Так минуло хвилин 40. Дмитро знову набрав Марійку. Та сказала, що вона все ще зайнята і що, напевно, сьогодні не вийде разом повчитися і щоб Дмитро йшов додому.
Усе це, звісно ж, чула Поліна. Вона встала і провела його до виходу, не коментуючи ситуацію. За це Дмитро був їй дуже вдячний.
– Дякую за чай, – сказав він Поліні, а вона посміхнулася йому і кивнула.
Від усмішки її очі засяяли і Дмитро тоді подумав, що вона дуже симпатична…
…Пройшло кілька років.
– Прошу вас, ваш чай! – сказав Дмитру офіціант.
Дмитро аж стрепенувся.
– Дякую, – відповів він і знову поринув у думки…
Боже мій! Як давно це було? Отак, він бігав за Марійкою всю школу і все навчання в інституті.
Він знав, що їй не подобається. Що за його спиною вона жартує з нього, але нічого не міг з собою вдіяти.
І тільки потім, вже після закінчення навчання в інституті, він спеціально почав шукати роботу подалі від свого рідного міста.
Хлопець розумів, що якщо він залишиться, його життя буде нестерпним, а він хотів бути щасливим.
І, як виявилося, був правий. Далеко від Марійки він чудово бачив, яка вона насправді і розумів, що бути поруч із нею він не дуже й хоче.
Взагалі він думав, що більше ніколи не зустрінеться з нею, але минулого тижня подзвонила його мама і попросила показати Поліні місто.
– Розумієш, Дмитре, вона буде зовсім одна і я …. Коротше, підтримай її, гаразд?
Дмитро тоді зітхнув, але погодився. І ось тепер він чекає Поліну і його наздоганяє минуле, яке, як йому здавалося, вже забуте…
– Привіт! – перед Дмитром з’явилася дівчина і він зрозумів, що це і є Поліна.
– Поліна? – уточнив він.
І тут вона посміхнулася і її очі засяяли так само, як і тоді, коли вона його проводжала, після чаювання на кухні…
– Так, – кивнула вона. – Не впізнав?
– Не впізнав. Будеш багатою. Чим тебе пригостити? – спитав він.
– Нічим, – Поліна заперечливо похитала головою. – Краще розкажи, куди ми підемо.
І Дмитро почав розповідати все, що знав про це місто. Нишком він поглядав на неї і тішився, що вона зовсім не схожа на свою сестру Марійку.
Насправді, Дмитро хотів тільки один раз зустрітися з Поліною і закінчити на цьому їхнє знайомство.
Але не зміг!
У них було багато спільних інтересів і тем для розмов. Так, не помітно для себе, він закохався, вони почали зустрічатися, а потім одружилися. Весілля по суті й не було. Вони просто розписалися й поїхали на два тижні у відпустку. Та й про весілля сказали тільки батькам Дмитра.
– А чому ти своїм не хочеш розповісти? – запитав Дмитро.
Поліна сумно посміхнулася:
– Дмитре, моїм батькам цікава тільки Марійка і її життя. Моє життя їх ніколи не цікавило.
– До речі, я давно хотів тебе спитати, як вона?
– Марійка? – Поліна засміялася. – Ми з тобою вже 3 роки разом, а ти тільки вирішив про неї спитати?
– А що таке? Просто згадав.
– Та все з нею гаразд. Вийшла заміж за сина багатія якогось і сидить вдома і витрачає його гроші. Дітей поки що в них немає, – почала розповідати Поліна.
– Ну що ж… Я думаю, що вона виїхала на своїй красі. Вона ж не пішла далі нікуди вчитися? – запитав Дмитро.
– Не пішла, – кивнула Поліна.
– Тоді їй буде не просто. Вона ж рік у рік не молодіє. А конкуренція зростає, – зауважив Дмитро.
– А це, Дмитрику, вже не наша справа, – сказала Поліна.
…Ішов час.
– Полінко, мені сьогодні дзвонив батько, – сказав якось увечері Дмитро.
– Щось сталося? – запитала Поліна і її серце стрепенулося.
– Так. У мами почалися проблеми із серцем. Я хочу переїхати до них поближче, – почав говорити Дмитро і Поліна спохмурніла. – Кохана, ти чого?
– Нічого, – вона похитала головою. – Просто там будуть мої батьки. Вони не дадуть мені спокійного життя.
– Так зовсім не обов’язково з ними спілкуватися. Можемо сходити один раз до них у гості і цим обмежитися. Зрештою ми вже не діти! – заявив Дмитро.
– Ти правий. Гаразд, я їду з тобою. Думаю, що разом ми впораємося з будь-якою ситуацією, – сказала Поліна.
Ось так, за кілька місяців, вони опинилися у своєму рідному місті.
…Насправді їм пощастило. Дмитра перевели на дистанційну роботу і йому не довелося шукати нове місце, а Поліні запропонували працювати в компанії-партнері і вона з радістю погодилася.
Вони винайняли квартиру в тому ж будинку, де жили батьки Дмитра і він переїхав туди першим.
Дмитро, задумливий, ішов доріжкою в парку. На роботі все було добре, стан матері поліпшився, залишалося тільки дочекатися нарешті Поліну і тоді можна буде розслабитися.
– Дмитрику? Дмитрику! Невже це ти? – несподівано перед ним з’явилася Марійка.
Кого-кого, а її він не готовий був побачити.
– Привіт, – збентежено сказав чоловік.
Марійка взяла його за руку і кудись повела. Як виявилося у найближчу кав’ярню.
– Ходімо, ходімо, зараз ти мені все про себе розповіси!
Потім Марійка засипала його запитаннями, Дмитро відповідав на них обережно, а потім вона побачила на його пальці обручку.
– Ти що, одружився?! – здивовано запитала вона.
– Так, – кивнув Дмитро і одразу спробував перевести увагу з себе на Марійку. – А ти одружена?
– На жаль, – Марійка розвела руками. – Я зовсім вільна. Днями отримала свідоцтво про розлучення. Слухай, а чому ти сам, де твоя дружина? – запитала Марійка.
– Вона у від’їзді у справах. Скоро приїде, – сказав Дмитро.
– Приходь у гості, – запросила Марійка.
– Обов’язково зайдемо, – кивнув Дмитро.
А потім Марійка помчала кудись, а Дмитро сидів і думав: добре це, що він її зустрів, чи ні?
Для нього точно добре. Він зрозумів, що взагалі нічого до неї не відчуває і дуже любить свою дружину…
…Через деякий час приїхала і Поліна, і вони разом зайшли до її батьків.
– Так ти вийшла заміж? – недовірливо запитала її мама.
На її обличчі було таке здивування, ніби вона думала, що її дочка все життя буде самотня.
– Так, мамо. За Дмитра. Дмитро тепер мій чоловік! – Поліна посміхнулася.
– І давно? – все ще з недовірою запитала мама.
– Досить давно.
– Дмитрику, а навіщо ти на ній одружився? Тобі ж завжди подобалася Марійка. Ти за нею бігав, – мама Поліни тактовністю не вирізнялася.
– Та коли це було! Ми ж були ще юні, – Дмитро намагався якось вийти з незручного становища.
– Дітьми, не дітьми, але мені здається, що Марійка тобі підійшла б більше! Ти придивися до неї.
Дмитро подивився на Поліну і побачив, що та побіліла.
– Я свій вибір уже зробив. Дякую за частування, ми підемо, – Дмитро встав, узяв Поліну за руку і спробував забрати її.
І він би забрав, але її мама не дала йому це зробити.
Вона перегородила їм дорогу.
– Ну, куди ж ви?! Зараз прийде Марійка. Вона дуже хотіла вас побачити.
І все-таки, вони якимось дивом вискочили з цієї квартири.
Але на першому поверсі вони зустріли Марійку, яка покликала Дмитра назад, зовсім не помічаючи Поліну.
– Марійко, давай іншим разом. Ми з Поліною йдемо додому, – зупинив її Дмитро.
– Зачекайте… Я починаю розуміти… Ти і Поліна. Поліна і ти…
Марійка переводила вказівний палець із Дмитра на Поліну й назад.
– Так, – кивнув Дмитро. – Поліна моя дружина. Вибач, нам треба йти.
А потім вони довго гуляли вулицями міста, а Поліна плакала.
– Знаєш, мені іноді здається, що я нерідна дочка. Бо ж все завжди було для Марійки. І навіть зараз, мама каже, що ти зробив неправильний вибір, що ти мав вибрати її, а не мене. Чому так, Дмитрику?! – запитала вона.
– Поліно, я не знаю. Але я впевнений в одному, що мій вибір – правильний!
…Той день починався, як завжди. Поліна пішла на роботу, а Дмитро тільки встиг сісти за комп’ютер, як у двері подзвонили.
Дмитро подумав, що це Поліна забула щось і відчинив, не дивлячись у вічко.
На порозі стояла Марійка.
– Привіт, – сказала вона і поки Дмитро був збентежений, зробила крок в їхню квартиру. – Приготуєш чаю?
– Ти чого прийшла? – запитав Дмитро.
– Поговорити, – посміхнулася Марійка. – А ще вибачитись за маму. Вона розповіла мені все. Слухай, не бери в голову, вона говорила явно нісенітниці.
Дмитро не зміг одразу виставити Марійку. Він пригостив її чаєм, сказав, що пробачає і попросив піти, бо йому треба працювати.
І вона пішла, але Дмитро відчував, що вона тепер не дасть йому спокою.
Тому що її явно зачепило те, що він одружився з Поліною.
…Дмитро був правий. Тепер Марійка постійно приходила до них із Поліною у гості.
І завжди намагалася зайти тоді, коли Поліна ось-ось мала повернутися з роботи.
Вона вмикала на ноутбуці якісь старі фільми, які вони дивилися в дитинстві всією компанією і чомусь думала, що Дмитру вони повинні сподобатися.
Те саме було і з музикою. І чим більше вона намагалася зʼявитися в їхньому житті, тим більше відштовхувала від себе Дмитра.
Він бачив, що вони зовсім різні люди і в них з самого спочатку не було майбутнього.
А потім Марійка прийшла до них увечері і заявила, що посварилася з батьками, і вони зобов’язані пустити її пожити.
Дмитро глянув на Поліну і заперечливо похитав головою.
– Мені справді нема куди йти. Ви ж не залишите мене на вулиці? – сказала Марійка.
– Ні, – сказала Поліна. – У нас однокімнатна квартира і…
Поліна замовкла, підбираючи слова, а потім махнула рукою й заявила:
– Марійко, ти дістала вже до нас ходити. Ми з Дмитром хочемо побути наодинці. Іди й мирись із батьками.
– Дмитро і ти що, теж виставиш мене? – Марійка запитливо подивилася на чоловіка.
– Так. Знаєш, і я, і Поліна, ми працюємо і ми не маємо стільки вільного часу, як у тебе. Будь ласка, дзвони заздалегідь і питай, чи готові ми тебе прийняти, чи ні, – заявив Дмитро.
– Хм… А раніше ти був готовий спілкуватися зі мною будь-коли, – сказала Марійка.
Дмитро знизав плечима і нічого не відповів.
Гостя зітхнула й пішла.
– Ну що, давай пити чай, – запропонував Дмитро. – По-перше, я радий, що ти показала своїй сестрі “зубки”, а по-друге, готовий почути від тебе новину, яку ти хочеш мені сказати, – Дмитро посміхнувся.
– Яку новину?! – здивувалася Поліна.
– Мені здається, що в нас вийшло і ти матимеш малюка! – Дмитро продовжував усміхатися.
– Ну ось, сюрприз зіпсований, – Поліна награно засмутилася. – Звідки ти про це дізнався?
– Здогадався. Коли ти втретє за цей тиждень обурилася запахом мого улюбленого парфуму, який сама ж мені подарувала, мені все стало зрозуміло без слів.
– Ти радий? – запитала Поліна.
– Дуже! – відповів Дмитро. – Ми з тобою справжня родина…