Дозволила племіннику пожити у квартирі, поки сама була закордоном на заробітках. Але навіть у страшному сні не могла уявити, що застану вдома після повернення!
Ще до війни ми з чоловіком купили невеличку двушку в спальному районі Тернополя. Самі з невеличкого села, тому важко працювали, збирали кожну копійку. А потім взагалі вирішили виїхати закордон на заробітки. Молоді, сили багато, можемо працювати.
Правда, коли почалася війна, то мій Степан пішов воювати. Йому за службу платили хороші гроші, а я їздила туди-сюди до Польщі. Працювала на зборі сезонних овочів та фруктів влітку, а взимку на якомусь виробництві.
Моя мама живе в селі, працює вчителькою математики. А ще тримає город, худобу та доглядає за своїми лежачими батьками. Я час від часу надсилала мамі ще 200-300 злотих, аби вона купила ліки чи хату утеплила.
А мама Степана, Василина Михайлівна, одразу сказала, що ні копійки не дасть:
– У мене і так Марія з дітьми живе, треба за них думати. А ти мужик, сам якось крутися по житті.
Марія тоді розлучилася зі своїм чоловіком та переїхала до матері в село.
Так от, навесні ми нарешті отримали ключі від забудовника та почали помалу робити ремонт. За літо встигли поставити підлогу, поклеїли шпалери, обрали деякі меблі. Степан, як приїздив у відпустку, то допомагав майстрам на квартирі, аби пошвидше все зробити. Бо ми вже так мріяли переїхати у власне гніздечко.
Правда, поки зробили тільки кухню, ванну та трішки обладнали спальню. А вітальню та ще одну кімнату не встигли – банально закінчилися гроші. У серпні я вже збиралася поїхати в Польщу знову
Але до мене почала телефонувати свекруха з одним проханням:
– Ти ж знаєш, що Петька до Тернополя цього року поступив. Ми ледь грошей на 1 семестр навчання назбирали. А в гуртожитку вже місця нема. Будь ласка, пусти його на квартиру. Він чемний та слухняний хлопець.
Я знала, що у свекрухи та зовиці дійсно все скрутно з грошима, тому віддала їм ключі. Планувала до грудня попрацювати, якраз зароблю гроші. А вже як приїду – то закінчу ремонт. Тим паче Степан казав, що знову матиме відпустку на різдвяні свята.
Однак, нещодавно я отримала погану новину – мама впала з драбини в селі та зламала ногу. Не може сама поратися в хаті, тому швидко приїхала додому. Так поспішала, що забула зателефонувати свекрусі та зовиця. Хотіла при нагоді заїхати та купити деякі меблі.
Так от, декілька днів тому була в місті та вирішила зайти на квартиру. А двері мені відчиняє якась панянка в одному рушнику!
– Ой, а ви хто? Показники лічильника?
– Я власниця квартири, тітка Петра. А він де?
І знаєте, краще б я не заходила у квартиру, аби не бачити ті жахи. Кухня вся в плямах, де-не-де подряпини, бо видно що нарізали хліб одразу на стільниці, а не на дощечці.
У ванній грибок та плями розкидана косметика. Душова кабінка заляпана, видно, що її місяцями не мили. Ще й замок виламаний, погано двері зачинялися.
А в іншій кімнаті мене чекав сюрприз – чужі хлопець та дівчина спали на надувному матраці, а валялися недопалки від цигарок, пляшки з-під пива. Ну і розмальовані стіни з плакатами голих жінок.
– Це що за бордель? Ану негайно вимітайтеся!
Я вигнала племінника та його дружків, вони всі на ходу збиралися.
А вже через годину мені зателефонувала свекруха:
– Як ти посміла рідну дитину в холод вигнати, як ту собаку?
– А ви бачили, у що він перетворив мою квартиру? Ще й почав чужих людей водити! Тут що бордель чи гуртожиток?!
– Вони жили разом, бо так легше за комуналку платити.
Я одразу викликала майстра та попросила змінити замок на вхідних дверях. Зняла на відео всі збитки, які наробив Петро та скинула відео чоловікові. Степан потім зателефонував матері та сказав аби до кінця року виплатили нам компенсацію.
Поки я в селі сиджу та допомагаю мамі. Не хочу вже бачитися та говорити зі свекрухою та зовицею. Хоча вони добре розпускають по селі чутки та зробили мене винною.
Не знаю як ми далі ремонт закінчимо, боюся уявити скільки на то коштів піде. Але одне знаю точно – ноги родичів на новосіллі не буде.
І як після такого з ними навіть говорити? Знали як ми важко на цю квартиру збирали! І так все зіпсували!