– Знаю, що це ти нишпорила по кутах, щоб привласнити мою пенсію! Рідна дочка, а бере гроші у матері. Ось і пригріла її під боком, – Не вгамовувалася матуся. Ольга виправдовувалася, як могла, але марно, по щоках потекли сльози
Шкода, що вона, Ольга, зрозуміла це зовсім недавно.
А до того старанно намагалася завоювати любов і прихильність.
Спочатку батька і матері. Вона була єдиною і пізньою дитиною, але батьки завжди скупилися на ласку і ніжність для неї. Вони хотіли іншу дитину: активну, непосидючу, впевнену в собі. А Ольга любила усамітнитися в кутку і читати книжки. Або мріяти про щось своє.
У старших класах мама з татом відверто говорили, що успіхи Ольги їх не задовольняють. Звичайно, вона вчилася непогано, але … Батьки кожен раз перераховували досягнення сусідських дітей, її двоюрідних сестер, синів і дочок колег. Ольга завжди була гірше за них. Як не старалася, шкільних предметів на «відмінно» не “витягувала». І спортивною чемпіонкою не вдалося стати. Після закінчення школи Ольга вирішила вчитися на філолога. Тому що книги – це її справжнє захоплення. З ними вона забувала про свої турботи і проблеми, поринала в іншу реальність.
На той час її батька вже не було. А мати, почувши, яку професію вибрала собі дочка, лише покрутила пальцем біля скроні. Мовляв, що з неї взяти. Незважаючи на несхвалення рідної людини, Ольга успішно закінчила вуз. Влаштувалася працювати в школу. І дуже любила свою роботу. Їй подобалося прищеплювати дітям любов до рідної мови, до слова. Зі своїм майбутнім чоловіком познайомилася на зупинці. Поспішала додому і ненавмисно розірвався пакет.
Картоплини покотилися по тротуару. Славік кинувся їх збирати. Так і розговорилися. Ользі її новий знайомий здався ввічливим і турботливим, тому відповіла на його залицяння. А Славик називав її красунею, обіцяв носити на руках і завжди бути поруч з нею. Тому дівчина, якій завжди не вистачало добрих слів і підтримки, була впевнена, що вона нарешті знайшла своє щастя. Казка закінчилася через кілька тижнів після весілля. Чуйного, уважного Славіка ніби підмінили. Він почав дорікати дружину, що вона не так одягається, не те готує, багато часу проводить на роботі. А сам осів удома після того, як його скоротили.
– Я шукаю високооплачувану роботу. Працювати за мінімальну зарплату не буду, – відмахувався від дружини. Вічні сварки, та суперечки … Ользі доводилося нелегко. Сварки, суперечки … Вона завжди у всьому була винною, а мати з чоловіком об’єдналися проти неї єдиним фронтом. В той день після уроків Ользі різко стало погано. Все через те, що вранці мати допікала їй тим, що не могла знайти в своїй сумочці гроші. Винила в цьому дочку. Хоча Ольга навіть не заходила в її кімнату.
– Знаю, що це ти нишпорила по кутах, щоб привласнити мою пенсію! Рідна дочка, а крaде гроші у матері. Ось і пригріла змію під боком, – Не вгамовувалася матуся. Ольга виправдовувалася, як могла, але марно. Від безсилля і відчаю по щоках потекли сльози.
– Тихо! Спортивні новини! – крикнув з кухні чоловік. Він навіть не думав захищати дружину і продовжував насолоджуватися кавою. Свекруха життя не дає. А в обід у Ольги запаморочилося в голові. Їй здалося, що ось-ось знепритомніє. Перелякані вчителі викликали «швидку». Медики сказали, що їй не добре. Пропонували поїхати в лікарню, але жінка навідріз відмовилася.
На щастя, через пів години медикаменти подіяли і Ользі стало трохи легше. – Бережи себе, Олечко. Ти ж ще така молода, – клопоталася біля неї директор Лідія Дмитрівна. – У тебе ще все життя попереду. Ольга тільки зітхнула, тому що їй здавалося, що вона – стара баба. А від майбутнього не очікувала ні радості, ні добра, ні щастя.
– Підемо. Хочеш я проведу тебе додому? – запропонувала чуйний директор. І була вражена, коли почула відповідь. – Не хочу додому, – прошепотіла Ольга. Вони говорили довго. Ольга виливала свій бiль і образу. На місто впали листопадові сутінки, а по підвіконню застукали краплі дощу.
На прощання Лідія Дмитрівна обняла Ольгу і обіцяла допомогти їй, якщо буде потрібно. Ольга ж обіцяла подумати над її пропозицією. Як тільки молода жінка ступила на поріг будинку, мама з чоловіком кинулися до неї з претензіями. – Де ти пропадала? Купила продукти? Швидше готуй вечерю, – допитувалися обидва. І ніхто і не думав запитати, чи не трапилося нічого на роботі, як вона себе почуває, чи не хоче вона чашечку чаю.
«Ні, я тут не дочка і не дружина, а так, прислуга», – подумалося Ользі. Вночі їй не спалося: нарешті зрозуміла, що її терпінню прийшов кінець. Кілька днів вона вичікувала нагоди, коли нікого не буде вдома. Спакувала в сумку найнеобхідніші речі, взяла документи і поїхала на вокзал.
Перед тим як сідати в поїзд, вийняла з мобільного телефону карту і викинула її в урну. Уже до вечора Ольга була далеко. На пероні її зустріла Катерина Іванівна – подруга Лідії Дмитрівни, теж директор школи. Вона зраділа приїзду цієї жінки, бо зі школи якраз звільнилася вчителька української мови і літератури. А тут – доля послала хорошого фахівця.
Зовсім скоро Ольга відчула, що в цьому маленькому містечку біля гір їй легше дихається. І дуже хочеться жити. Тому вона вдихає повітря, гуляє по тихих вуличках і вчиться посміхатися перехожим. Записалася в бібліотеку і читає багато книг. А вечорами кутається в спокій і п’є трав’яний чай з медом разом зі старенькою бабусею, у якої орендує кімнату. Минуле відступило, і тепер Ользі не потрібно завойовувати любов.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел