Катя зі своїм чоловіком поверталися додому на маршрутці. – Катю, хто ця жінка? – тихенько, щоб не почули інші, спитав Ігор. – Яка жінка? – Катя відволіклася від телефону. – Ось та… Бачиш, біля останнього вікна сидить і весь час дивиться на нас, – пояснив чоловік. Катя трохи підвелася, щоб побачити ту, про яку говорив чоловік і миттєво змінилася на обличчі. – Це моя мати, – трохи повільно відповіла Катя. – Мати? – здивувався Ігор. – Твоєї матері ж не стало! – Так і є але…, – сказала Катя і зупинилася. – Що «але»? – Ігор здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається
– Катя, хто ця жінка? – тихенько, щоб не почули інші люди, спитав Ігор.
– Яка жінка? – Катя відволіклася від телефону: писала повідомлення подрузі.
– Ось та… Бачиш, біля останнього вікна сидить і весь час дивиться на нас. Я б навіть сказав: безсоромно витріщається.
Катя трохи підвелася, щоб побачити ту, про яку говорив чоловік і миттєво змінилася на обличчі. Потім схаменулась, зобразила повну байдужість і для переконливості знизала плечима:
– Не знаю.
– Не обманюй, – розсердився Ігор. – Я ж бачив, що тебе прямо перекосило, коли ти її побачила. Хто вона?
– Це моя мати, – трохи повільно відповіла Катя. За секунду вона вирішила, що краще сказати правду. Про всяк випадок.
– Мати? – здивувався Ігор, – ти ж казала, що в тебе немає матері.
– Так і є…
– Не розумію, – Ігор з цікавістю вдивлявся в обличчя дружини, – може, поясниш?
– Давай вдома поговоримо…
– І що, ти навіть не підійдеш до неї? Вона тут живе? У нашому місті?
– Ігоре, я тебе прошу, давай удома поговоримо, – в голосі Каті пролунала благання, на очах навернулися сльози.
– Добре, – кинув чоловік і відвернувся до вікна. Образився.
Катя не стала його заспокоювати. Вона була рада, що її хоч на якийсь час дали спокій.
Хоча який тут спокій? У голові спливли картинки з дитинства.
***
Батька свого Катя не пам’ятала. Тільки знала зі слів мами, що він був «поганою» людиною.
А ще мама казала, що Каті дуже пощастило: у її житті є людина чудова. І це – вітчим.
Ось його Катя добре пам’ятала років із восьми. Щоправда, не розуміла, що у ньому такого чудового.
Злий, жадібний. “І за що мама його так любить?” – думала маленька Катя, забравшись кудись у куток, щоб дядько Петро її не знайшов.
Ні, він ніколи її відкрито не ображав.
Але й за людину не рахував. Ніколи не називав на ім’я. Дивився, як на порожнє місце.
Якщо й говорив із дружиною про Катю, то це звучало приблизно так:
– Дівчинка не вміє поводитися…
– Твоя дочка заважає мені відпочивати…
– Поясни їй, що гуляти з хлопчиками ще зарано.
– Ти бачила її щоденник? Подивися! Мені соромно, що вона живе у моєму будинку!
«У його будинку! А нічого, що це наша з мамою квартира? – думала Катя у підлітковому віці. Вона чудово пам’ятала, що вони з мамою переїхали до цієї квартири після того, як не стало бабусі.
Якось, коли вітчим вимовив цю фразу в черговий раз, Катя не витримала і висловила йому прямо в обличчя:
– Це не я, а ви живете у нашому домі! Якщо не подобається, йдіть! Ніхто не плакатиме!
Вітчим стрімко підлетів до неї, ніби хотів зробити найгірше…, але в останній момент зупинився. Різко розвернувся до дружини і видавив із себе крізь зуби:
– Зроби так, щоб я її не бачив!
Мама взяла Катю за руку, потягла за собою з кімнати зі словами:
– Звичайно, коханий, все буде як ти хочеш.
Вона завжди дивилася на нього як на небожителя. Підкорялася беззаперечно, обслуговувала, говорила навмисне єлейним голосом і всіляко намагалася догодити.
Чому? Катя не розуміла.
В одному вона була впевнена: якщо вітчим забажає, мати запросто виставе її з дому.
– Ти що собі дозволяєш? – шипіла мама на Катю того дня, – не смій так розмовляти з батьком!
– Він мені не батько! – Вигукнула Катя, – і ніколи ним не буде!
– Це не важливо! Він тебе годує, одягає, а ти… Невдячна!
– Я не просила мене народжувати! – крізь сльози вигукнула Катя, – і ростити мене не просила! Треба було віддати мене комусь!
– Треба було! – кинула мама у відповідь, – ніхто не взяв! І тато твій втік, як тільки ти народилася! Все життя мені споганила!
Почувши від мами ці слова, Катя відчула таке невдоволення, що з усієї сили відсторонила її вбік і вискочила з квартири.
Наздоганяти її ніхто не став. І за той тиждень, що вона була відсутня, ніхто не поцікавився, де вона і що з нею.
Тоді Каті було п’ятнадцять.
Що вона могла вдіяти? Нічого.
Подружки по черзі дали притулок її на кілька днів, але це ніяк не вирішувало проблему. Довелося повертатись.
Тремтячими руками Катя відчинила вхідні двері.
– З’явилася? – все, що сказала мати, – Йди до себе і не висовуйся, поки не покличу …
«Мабуть, вона його вмовила», – подумала Катя і швиденько прошмигнула до своєї кімнати.
З того дня вітчим більше ні слова не говорив про Катю. Поводився так, ніби її не було.
Мама, певна річ, його в цьому підтримувала: не кликала доньку до столу, не цікавилася її справами, не намагалася поговорити.
Катя чітко розуміла: з приводу неї вони вже ухвалили якесь рішення. Мабуть, просто чекають, коли вона закінчить школу.
І не помилилась. Як тільки Катя отримала атестат, мама натякнула, що їй саме час готуватися до самостійного життя.
– Як тільки вісімнадцять виповниться, підеш на вільні хліби, – заявила вона і знову пішла в мовчанку.
Катя подумала-подумала і вирішила вступати до університету. По-перше, вона позбавить сім’ю своєї присутності, по-друге – там іногороднім дають гуртожиток. А це означає, що в найближчі п’ять років у неї принаймні буде житло.
В університет Катя не вступила. Точніше, вступила, але на платне відділення. Знала, що на навчання ніхто не розщедриться, але таки повідомила:
– Мамо, привітай мене, я стала студенткою.
Мати подивилася на неї байдуже:
– І?
– Правда, за навчання треба платити… Зовсім небагато…
– Навіть не думай. Ні копійки не отримаєш за свої витівки! Мало ми з батьком у тебе вклали? Ти ж у відповідь тільки нерви тріпала! А тепер ми ще й за навчання твоє платити повинні?!
– Вибач. Звичайно, не повинні, – відповіла Катя, – дарма я тобі сказала.
– Ось саме: даремно. Ти давай квартиру собі шукай.
– Мамо, мені ж нема чим за неї платити…
– Іди працювати, а то бач – вчитися вона надумала. Даю ще місяць. Потім – на вихід.
– Місяця мало, – Катя спробувала розчулити маму, – можна я поживу з вами ще хоч півроку?
– Скільки? Півроку? Ну, ні. Я й так ледве вмовила батька, щоб він потерпів твою присутність. До того ж, ми ремонт запланували. Хочемо з твоєї кімнати спальні зробити. Коротше: місяць, не більше.
І Катя винайняла квартиру. Квартирою це можна було назвати із натяжкою. Маленька кімнатка у приватному секторі. Без зручностей. З грубкою. Натомість – дешево…
Коли дівчина йшла з рідного дому, мати дала їй із собою вилку, ложку, тарілку, чашку, столовий ніж та маленьку каструльку. Потім прикинула і додала: один рушник та старенький комплект постільної білизни.
– Ось ще візьми, – сказала вона, ховаючи очі і простягаючи Каті невеликий пакетик, – удачі тобі, дочко. Сподіваюся, ти подорослішаєш і зрозумієш мене.
– Дякую, мамо, – відповіла Катя, – можна я свої зимові речі пізніше заберу?
– Тільки сильно не затягуй, бо можеш їх тут і не знайти…
– Невже викинеш?
– Я – ні, а от батькові це може не сподобатися. Ти ж розумієш…
– Розумію, – Катя обійняла маму, – ну все, я пішла…
Ось так, у вісімнадцять років, Катя вийшла у самостійне життя.
З материнським благословенням…
Грошей, які мама дала, вистачило до першої зарплати. Щоправда, Катя економила кожну копійчину. Навіть транспортом не користувалася: діставалася роботи пішки.
Отримавши першу зарплату, вона почувала себе справжньою багачкою! Купила крупи і макарони, пляшку рослинної олії та ціле відро картоплі.
Потрібно було ще придбати шампунь, мило, зубну пасту.
Закупивши все необхідне, Катя порахувала залишок грошей і, відклавши в гарний конверт невелику суму, вирішила: нехай потроху, але відкладатиму на житло.
До матері вона поїхала десь за місяць: побачитись (вона все ще наївно вірила, що мама буде їй рада) і забрати теплі речі: літо закінчилося, на вулиці стало по-осінньому прохолодно.
Двері їй відчинив якийсь хлопець.
– Привіт, дверима помилилася? – весело спитав він.
– Взагалі я до мами, – розгубилася дівчина.
– А… Ти, мабуть, Катя? Проходь. Мами немає, але ти можеш на неї почекати.
– І зачекаю, – Катя рішуче пройшла на кухню.
Хлопець спробував поговорити з гостею, але Катя так на нього подивилася, що він поспішив піти.
Прийшла мати. Особливо не зраділа. На запитання Каті про хлопця відповіла:
– Це Олег. Син чоловіка від першого шлюбу.
– А чому він живе з вами? Ти ж планувала ремонт.
– Він ненадовго. Освоється у місті, влаштується на роботу та з’їде на приватну квартиру.
– Зрозуміло, – кинула Катя, – я там взуття своє забрала і куртку…
– Забирай усе Нічого не залишай. Набридло з місця на місце перекладати.
– Коли набридло, мамо? Мене всього два місяці не було.
– А ти не смійся, – розсердилася мати, – приїхала – забирай усе.
– Ти навіть не спитаєш, як я живу?
– Мені це не цікаво, – мама явно не могла (може й хотіла) розмовляти при Олегу.
– Що ж, ти мене не здивувала, – Катя попрямувала до коридору…
– Тебе проводити? – виринув звідкись Олег. – Як ти таку величезну сумку потягнеш?
– Якось, – кинула Катя і вийшла з квартири…
За кілька місяців приїхала знову. Тепер за пуховиком. І знову відкрив їй Олег. На цей раз мама була вдома. На запитання Каті:
– Він все ще у вас? – мати не витримала:
– Це не твоя справа! Він житиме тут скільки захоче! Зрештою, він до батька приїхав!
– А я тут з мамою жила, – сказала Катя, – тільки мені це чомусь не допомогло.
– Не порівнюй! Це інше!
– Яке інше? – твердо спитала Катя, – у чому різниця?
– Я не зобов’язана перед тобою звітувати! – вигукнула мати, – це мій будинок і тільки я вирішуватиму, хто в ньому житиме.
– Зрозуміло.
– Що тобі зрозуміло?
– Те, що стороння людина тобі дорожча за рідну дочку, – Катя говорила впевнено і спокійно, чим остаточно вивела мати з себе.
– Немає в мене жодної дочки! – заявила вона, – А Олежик – син мого коханого чоловіка! Він для мене більше, ніж син!
– Вітаю, – Катя дивилася на маму, ніби перед нею була зовсім чужа жінка, – у такому разі у мене більше немає матері.
Вона пішла.
Впевнена, що назавжди.
Чотири роки Катя не давала про себе знати. Не дзвонила, не приходила.
І ось тепер ця зустріч…
***
Поки Катя перебувала у спогадах, мати піднялася зі свого місця та підійшла до дочки.
Ігор підвівся, поступаючись їй місцем.
– Здрастуйте, – Катя почула поруч знайомий голос, який вона намагалася забути.
– Привіт, – ледь промовила вона у відповідь.
– Це хто? – мати кивнула у бік Ігоря.
– Чоловік.
– Вітаю.
– Дякую.
– А у нас теж усе гаразд. Тато працює, Олег дівчину знайшов. Мила така, спокійна. Весілля за місяць. Знаєш, я скоро бабусею стану. Таке щастя! Ми для дитини вирішили твою кімнату виділити. Вже ремонт розпочали. Шпалери купили – найдорожчі, з дитячим малюнком. А ще ми з татом вирішили, що купимо дачу. Десь неподалік. Дитині потрібне свіже повітря, вітаміни. Ось шукаємо: щось недороге, але щоб будинок житловий був і обов’язково річка поруч. Ну, чи озеро…
Катя слухала ці слова і ніяк не могла збагнути, навіщо ця чужа, по суті, жінка все це їй розповідає.
– А ти давно вийшла заміж?
– Два роки тому, – відповіла Катя.
– Про дітей думаєте?
– Синові майже рік.
– Значить, у мене є онук?
– У вас? – Катя нарешті повернулася до матері.
– У мене, – на мить зніяковіла мама, – ти ж моя дочка.
– Ви щось плутаєте, жінко. Моєї матері не стало чотири роки тому.
Мати зблідла. Мовчки піднялася і попрямувала до виходу.
Катя відвернулася до вікна: їй було зовсім не шкода… цю жінку.
Ігор увесь час задумливо дивився на обох, прислухався до розмови.
І раптом зрозумів: вони ж зовсім чужі!
І вирішив, що не розпитуватиме дружину про минуле. Чомусь стало страшно туди заглядати…