Катя схвильовано взяла телефон і набрала номер батька. – Тату, ти де? Розмова є, – сказала вона. – Щось термінове. Я у бабусі. Приходь, якраз до обіду встигнеш, – відповів батько. Катя швидко зібралася та побігла, не розбираючи дороги. У бабусі, почала було тараторити: – Тату, я навіть не знаю, як тобі це розповісти. – З всіма все добре? – захвилювався батько. – Так, але…, – почала Катя і зупинилася. – До мене приходила одна жінка. Батько застиг почувши це, чоловік одразу все зрозумів
Вона ось так просто прийшла і сказала: – Привіт, Катю, я твоя мама.
Лише двадцять років минуло, і вона з’явилася.
Катя зачинила перед нею двері. Мати ще щось вигукувала за дверима, але Катя навмисне пішла на балкон, щоб не чути.
Йшов сніг, у кімнаті не стихав від дзвінків телефон, а Катя в халаті та босоніж стояла на балконі. Холод відчула тільки тоді, коли побачила матір, що виходила з під’їзду.
Сьогодні Катя із друзями збиралися покататися на лижах, тому і не затихав телефон. Катя десять хвилин тому мала вже вийти з дому, щоб встигнути назустріч. Телефон знову задзвонив. Катя натиснула кнопку і сказала в трубку: – Я занедужала, не чекайте на мене.
Розмовляти ні з ким не хотілося.
Маму свою вона зовсім не знала. Про неї зовсім небагато розповідала бабуся. Казала, що тоді Катя їм звалилася як сніг на голову. Її двомісячну принесла мама, передала біля порога бабусі та сказала: – Це ваша онука.
Поставила сумку з речами та документами та пішла. Більше вона жодного разу не з’явилася.
Потім дивувалася навіть бабуся, як тато дбав про дочку. Був і за тата, і за маму. Виховував, вчив, возив у відпустку, розважав, заступався…
Так і не одружився. Дочка йому була першому місці.
Тепер з’явилася вона.
– Навіщо мені стороння людина, якої не було, коли вона була потрібна. Якби вона хоч зрідка з’являлася, її можна було б виправдати. А так у мене є тато та бабуся, а мати мені не потрібна. Не було її у дитинстві і тепер не потрібна. Тепер, коли я виросла, навіщо мені мати? – думала Катя.
Катя зрозуміла, що треба з кимось це обговорити, а то голова важка, набрала номер телефону батька:
– Тату, ти де? Розмова є.
– Щось термінове. Я у бабусі. Приходь, якраз до обіду встигнеш.
Катя швидко зібралася та побігла, не розбираючи дороги. У бабусі, почала було тараторити:
– Тату, я навіть не знаю, як тобі це розповісти.
– З всіма все добре? — спитав батько.
– Так, але…
– Спочатку поїмо, заспокоїшся і потім розкажеш.
Після обіду Катя розповіла про візит матері. Бабуся обурювалася:
– Бач, яка! З’явилася, а де вона раніше була? Ми коли оформляли документи на опікунство, її навіть знайти не могли. Через що нам довелося через стільки пройти. А твої недуги? Ми з батьком твоїм спали по черзі. А тепер вона прийшла — нате любіть мене!
Батько мовчав. А коли бабуся виговорилася і вийшла з кімнати, батько тихо сказав:
– Думаєш, чому люди нещасні? Мовчиш? А я скажу. Тому що не вміють пробачати ні себе, ні іншим людям. Але тобі вирішувати. Я сподіваюся, що виростив добру, милосердну дочку.
– Ну гаразд, поговорю з нею, але мамою називати не буду, – відповіла Катя.
– Дочко, це тобі вирішувати. Ти вже доросла.
***
– Розумієш, Катю, – почала вона свою розповідь. – Я твого батька намагалася покохати, але не змогла. Він тобі не розповідав, як залицявся до мене? Ні? Шкода. Він якось дивно залицявся до мене — ні оберемків квітів, ні романтичних вечорів, ні гулянь під нічним небом, нічого такого не було. Він і слова зайвого не скаже. Можна сказати, він не залицявся до мене, а дбав.
Якщо взимку йдемо кудись, він обов’язково запитає, чи тепло я одягнена. А я прикрашалася спеціально для нього, але він цього не помічав. Ніколи не сказав, що я гарна, чи ця шапка мені личить.
Я намагалася його полюбити, нареченим він був завидним, але не змогла. Не такий він якийсь. Думаю, і він не любив мене. Розумів, що одружуватись час, от і залицявся до мене.
Коли я розірвала з ним стосунки, сказавши, що не люблю його. Він навіть не засмутився, не вмовляв залишитися. Просто знизав плечима. Знаєш, як прикро було.
Через місяць після розлучення я зрозуміла, що вагітна. Скажу чесно, були думки не народжувати, але не змогла. Думала, народжу, сама виховаю. Ох, і я була наївна. Де б я тебе ростила? В гуртожитку, де на весь поверх два душі? Із сусідкою? Ось ця сусідка і вижила мене з маленькою тобою з гуртожитку. Куди мені йти? Ні рідні, ні нормальних друзів у мене не було. А твоя бабуся жила заможно, дід — чиновник. Квартира п’ятикімнатна на трьох. От і віддала тебе їм. Не в чужі ж руки віддала.
Не дивись на мене так, це рішення мені нелегко далося. Спочатку намагалася повернутися, забрати тебе. Але здоровий глузд не давав цього зробити. Куди б я пішла з тобою? На вокзал, на якому я останнім часом жила?
Отак прийшла на вокзал і подумала, що їхати з цього міста треба. Почала проситися у провідників, щоб посадили у вагон безкоштовно. Знайшовся один такий жалісливий, і я поїхала від тебе за багато кілометрів.
Там мені теж несолодко довелося, але я тебе ніколи не забувала.
Знайшла роботу, з житлом улаштувалося, кімнату зняла. Думала, відпрацюю рік та заберу тебе. Згодом вирішила, що куплю квартиру, заберу тебе.
Зустріла майбутнього чоловіка, одразу йому сказала, що маю доньку. Він спокійно поставився до цього. Думала, ось вийду заміж, і ми разом поїдемо за тобою.
Тепер я розумію приказку — М’яко стелить, так жорстко спати. Залицявся він за мною красиво, а як тільки заміж вийшла, стала хатньою робітницею. Аж до того, що я йому взуття знімала, коли він додому приходить. Стояла за його спиною, коли він їв, щоб подавати ще одну страву. Жили у його квартирі, про свою квартиру я вже й не могла мріяти. А вже за тобою з’їздити, мови не було.
Раз спробувала піти від нього, він через тиждень таки знайшов мене. Посварився сильно. Дітей більше не змогла народити.
А нещодавно його не стало, ось я і змогла до тебе приїхати. Зараз у мене є квартира, і дача, і машина. Я до тебе приїхала. Ні, я не прошу тебе жити зі мною, просто будь моєю дочкою. Мені не потрібні всі ці “золоті гори” чоловіка. Я все віддам тобі, тільки дозволь мені бути твоєю мамою.
– Ні, – твердо сказала Катерина. – Мені тебе шкода, але я мами не маю. Вона пішла, коли мені було два місяці. І будь ласка, не називай мене дочкою.Я обіцяла батькові, що вислухаю тебе. Я зробила це, тепер можеш їхати назад і будувати своє життя без мене, як робила всі ці двадцять років.
Катерина пішла на вихід, мати їй у спину гукнула:
– Я не думала, що ти така.
Йшов сніг, Катерина поспішала до бабусі. Там добре, там усе рідне.