Коли із Василем прощатись діти з’їхались, то до мене ніхто й не заговорив. А дивились на мене так, ніби у тому, що Василь мій більше і не встане, лиш моя вина. Я до них слово, пригорнутись хочу, а вони вовком у мій бік. А на поминальному обіді такого влаштували. І все чому, бо я правду сказала?
Коли із Василем прощатись діти з’їхались, то до мене ніхто й не заговорив. А дивились на мене так, ніби у тому, що Василь мій більше і не встане, лиш моя вина. Я до них слово, пригорнутись хочу, а вони вовком у мій бік. А на поминальному обіді такого влаштували. І все чому, бо я правду сказала?
Ніхто не дасть мені не правди сказати, у селі люди підтвердять, що я ніколи не сиділа без діла. У нас із Василем троє діток і все життя ми для них і тільки для них жили.
Василь мій на заробітки їздив.а ми з дітьми вдома господарство чимале тримали. Корів чотири тільки було, птиці й не лічили,кролів у клітках також.
Хіба ж мені одній те треба було, люди? Троє дітей, куди мали прийняти зятів і невістку? Ми й дім бдували для того, аби в майбутньому мати де жити, аби людям в очі не було соромно дивитись.
Троє дітей, то й будова на два поверхи. Та й Василь мій людина з руками. Не ледачкував, яку копійку привезе, то ми все у діло пускаємо, дім ріс і кращав.
Та ми там із дітьми і з чоловіком усе самі робили, хоч ви мені і не повірете, але ж так і є. Василь стіни кладе, я з доньками цеглу носимо. а менший мішає цементну суміш. Відра по черзі Василеві підносили.
Бо як мали гроші чужим віддати, як самі зробити те в силі? та й дітям, я вважаю, корисно знати звідки усе взялось. Цінувати будуть більше все, що зроблене руками своїми. Хіба ж не так?
Десять років у нас пішло на ту будову. Могли, не могли, коли й здоров’я підводило, а таки завершили. У кожного по окремій кімнаті, холл величезний, зал на двадцять квадратів. Де таке бачили у кого?
Діти поїхали працювати після школи, а ми із Василем не сиділи склавши руки ні хвилини. Бо ж роки ідуть і все змінюється, усе потребує рук і грошей.
То двір викласти треба плиткою, як у людей. То паркан уже не Кам’яний, а такий, як нині модний треба переробити. То взяти і дах на черепицю замінити, бо вже в селі у кожного так, лиш наша під старим шифером.
Діти приїздили, допомагали, звісно. Але основну роботу ми із Василем удвох та вдвох. Ніколи нікого не наймали кажу, бо вміли економити і все робити своїми руками.
І от тепер, коли мого Василя не стало, діти мені заявляють, що тато у п’ятдесят у засвіти пішов з моєї вини. Мені забракло слів. коли такого почула. Я до чого?
— Бо ж ти мамо ніяк не бачила краю своїм “треба”. Тато ледь ходив, руки йому вічно були як колоди, а ти: “треба і треба”. Ну що? Все маєш? Дім, двір, паркан. Кращі ніж у сусідки? Ми дитинства не бачили, не вчились, не Відпочили по-людськи, бо тобі мало і трішки. Тато ще б жив і жив у нашій хаті старій, так ні жінці дім треба будувати.
Так мені стало гірко від тих слів не справедливих, що вам і не передам. Усе життя я для дітей жила, тредилась рук не покладаючи, а яка дяка?
Чи я собі усе те робила, скажіть? Чи ми з чоловіком не заради дітей усе життя жили, не для їхнього добробуту так важко працювали?
Але вони того не розуміють, їм уся вина на мамі, бо я для них краще хотіла.