Лариса зі своїм чоловіком Михайлом приїхали на свою дачу. Сьогодні їм подзвонив потенційний покупець і хотів оглянути ділянку перед покупкою. – Ну що, – сказав нарешті покупець, оглянувши всю територію. – Мені все подобається. Оформлятимемо угоду. – Так-так, звичайно, – зрадів Михайло. Якоїсь миті чоловік глянув на свою дружину Ларису. І не повірив своїм очам: його дружина гірко плакала! – Ларисо, що сталося? – захвилювався Михайло. – Михайле, ти маєш дещо дізнатися, – крізь сльози сказала жінка. – Що дізнатися? Ти про що? – Михайло здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається

– Все, я більше не можу! – Лариса з невдоволенням дивилася на чоловіка. – Жодного дня жити з тобою не буду!

– Ой, налякала, – посміхнувся Михайло. – Та я сам бачити тебе не хочу!

– Значить, розлучення?

– Розлучення! – вигукнув Михайло. – Завтра ж заяву подам!

***

Вони прожили разом 20 років. Сина виростили. Сильно не розбагатіли, але квартиру, машину та дачу мали: самі на все це заробили.

Спершу жили душа в душу. Жодні проблеми, а починала сім’я з нуля, без допомоги та підтримки, не впливали на стосунки подружжя. Навпаки: вони завжди відчували одне одне плече, разом долали труднощі, будували плани.

Сімейні пакетні тури

Про кохання не говорили: воно виявлялося у всьому само собою. Михайло дбав про дружину та сина, допомагав по дому. Лариса поважала чоловіка, вміло господарювала і вважала, що їй дуже пощастило з Михайлом.

Все почало змінюватися на гірше після десяти років шлюбу.

Поступово, але неухильно.

Почалося з того, що Михайло змінив роботу і почав часто їздити у тривалі відрядження.

Лариса довіряла чоловікові, сама йому ніколи не зраджувала, але в глибині її душі черв’ячок таки завівся: «Невже він там весь час один?» – думала іноді Лариса і сама лякалася своїх думок.

Якось поділилася ними з подругою, а та розсміялася:

– Ларисо, ти мене дивуєш! Звісно, ​​він не один! Ти що, маленька? Це майже місяць!

Лариса намагалася заступитися за чоловіка, але подруга стояла на своєму і нарешті видала:

– Сумніваєшся – перевір!

– У сенсі? – розгубилася Лариса. – Як я це перевірю?

– Дуже просто. Він поїде, а ти, за тиждень, за ним. І без попередження! Ось усе й з’ясуєш.

– Ні, – подумавши, відповіла Лариса. – Я не робитиму цього. Що якщо я помиляюся і всі мої сумніви – це просто фантазії. Михайло образиться. Вирішить, що я йому не довіряю.

– І нехай. Проте правду дізнаєшся, – безапеляційно заявила подруга. – І я чомусь впевнена: гірку правду.

Лариса до поради не дослухалася і перевіряти чоловіка не стала.

Вона й подумати не могла, що дуже скоро через цю розмову їхні стосунки з Михайлом почнуть валитися буквально на очах.

Справа в тому, що подруга поділилася одкровеннями Лариси зі своїм чоловіком. Звичайно, сильно перебільшивши ситуацію.

А той, чи з чоловічої солідарності, чи з необачності розповів усе Михайлу.

Ну, а Михайло замість того, щоб поговорити з дружиною, затаїв образу.

А як же! Виявляється, Лариса йому не довіряє! Обговорює його зі своїми подругами! Перевіряти його зібралася! Ну-ну, цікаво, що з цього вийде?

Але найбільше Михайла напружувала підозра, що оселилася всередині: якщо вона так думає про мене, значить, і в сама в чомусь винна …

Ось так, через необдумані слова та втручання інших людей, між подружжям утворилася тріщина.

Найприкріше – Лариса та Михайло спочатку цього навіть не помітили.

Викрити один одного у зраді їм не вдалося. Але це було вже не потрібно: будь-яке слово, вчинок, погляд своєї другої половинки тлумачили по своєму, у всьому шукали каверзу, нещирість, зневагу і навіть ненависть.

Лариса бачила, що чоловік змінив до неї своє ставлення та знайшла цьому єдине пояснення: він мене більше не любить.

Те саме про Ларису думав Михайло.

І, якщо вона якось стримувала свої почуття, то він просто почав гульбанити.

Все частіше повертався додому добряче веселий. Дедалі частіше грубо розмовляв із дружиною. Дійшло до того, що він перестав віддавати їй зарплату, зовсім забув про річницю весілля, яку вони святкували щорічно.

Коли Лариса йому нагадала про це, він не вибачився, а заявив, що жінка повинна знати своє місце і що він, чоловік, робитиме все, що йому заманеться. Дружина йому – ніякий указ.

Лариса мовчала, сподівалася, що все це незабаром закінчиться.

Але все продовжувалося. Кілька років.

Причому, чим більше часу минало, тим гіршою була ситуація в будинку.

Вже накопичилося безліч взаємних образ.

Останньою краплею для Лариси став її день народження. Михайло не тільки про нього не згадав, він з’явився додому майже вночі та дуже веселий.

Побачивши дружину, яка стояла перед ним і дивилася з невдоволенням, він скривився, відсторонив її і, пройшовши, похитуючись, у спальню, звалився на ліжко, в чому стояв.

Вранці Лариса заявила чоловікові, що жити з ним вона не може. Він погодився на розлучення. Причому з полегшенням: сам утомився від такого життя.

Заяву на розлучення подали, і на поділ майна – також. Щоправда, потім передумали і домовилися: квартира залишиться Ларисі із сином, машину забере Михайло, ну, а дачу вони продадуть і гроші розділять навпіл. І тільки потім, коли все поділять, розлучаться.

– Я чула, що восени дачі дорожче коштують, – сказала Лариса, коли питання про продаж вже було вирішено.

– Я в курсі, – буркнув у відповідь Михайло. – І що ти пропонуєш? На осінь чекати? Зараз лише квітень. Я не хочу жити з тобою так довго!

– Михайле, розлучення відбудеться у будь-якому випадку, не переживай. А дачу треба впорядкувати, тоді за неї більше дадуть, – максимально доброзичливо, намагаючись не викликати невдоволення і з боку чоловіка, відповіла Лариса.

– Що означає «упорядкувати»?

– Пропоную посадити найнеобхідніші овочі: моркву, буряк, цибулю, зелень, огірки, помідори…

– Понеслося! – не дослухав Михайло. – Навіщо нам усе це?

– Город буде доглянутий, відповідно і ціна за дачу з урожаєм вища, – парирувала Лариса, – раптом покупці знайдуться у липні чи серпні.

– Допустимо, – погодився Михайло, – що ще?

– Я б ще паркан пофарбувала, шпалери в будиночку замінила. Зовсім інший вигляд буде. Квітів насадимо…

– Гаразд, умовила, – Михайло розумів, що дружина має рацію, – питання лише одне: хто все це робитиме?

– Самі зробимо, – впевнено сказала Лариса, – так дешевше. Тільки домовленість: вкладаємось однаково. Я замість тебе працювати не збираюсь. Ну що, домовились?

– Домовилися, – кивнув Михайло, попрощався і пішов: він уже винаймав квартиру, бо вдома йому знаходитись було не в силі.

Ну і понеслося…

Лариса думала, що вони з майже колишнім чоловіком про все домовилися, але насправді з’ясувалося, що Михайло на дачі майже не буває.

– Хочеш, щоб я одна працювала? – якось запитала Лариса у колишнього, коли виявила, що обіцяні ним грядки досі не зроблено, а першоцвіти не полито, – тоді гроші поділимо відповідно: один до трьох.

– З якого дива? Мені також гроші потрібні! – обурився Михайло, – я таки нове життя починаю!

– Тоді робитимемо все разом, – заявила Лариса, – і ніяк інакше.

Михайло погодився.

Тепер на дачу вони приїжджали разом. Михайло копає, грядки робить, Лариса – сіє, поливає.

Відсіяли город, побілили дерева, поправили дах на альтанці, облагородили клумби і дачна ділянка набула зовсім іншого вигляду.

Потім почалася прополка.

Лариса в житті не думала, що Михайло (її Михайло!) буде разом із нею стояти зігнувшись, щоб прополоти картоплю! Він ніколи не вирізнявся любов’ю до городництва!

А як вони її підгортали! Весело, задерикувато, наввипередки: Лариса з одного боку, Михайло – з іншого.

Поки працювали, згадали, як Лариса загубила обручку на городі батьків Михайла. А потім, через кілька років, знайшла її, коли копала картоплю на тій самій ділянці.

– Так і бачу твоє здивоване обличчя: Михайло, подивися, там щось блищить! Згадував чоловік, – я пішов дивитися, а ти за мною, рачки!

– Точно! – розсміялася Лариса. – Дуже вже хотілося побачити швидше, що ти там знайдеш!

– Ага, тому рачки! – сміявся Михайло, – щоб напевно!

– Не смішно, – надула губи Лариса.

Подружжя переглянулося і дружно розсміялися.

Увечері їхали додому в піднесеному настрої. Розлучатися не хотілося.

– Слухай, – запропонував Михайло. – У тебе ж відпустка? А в мене відгули нагромадилися. Давай поїдемо на дачу на три дні. Я сарай дороблю. Матеріал давно куплений.

– Давай, – погодилася Лариса і відчула, як на душі стало хвилююче.

– А ввечері шашлики посмажимо, – продовжував Михайло, – а то я забув, коли їв нормальне м’ясо.

– Чудово! Я – за! – Зраділа Лариса і раптом осіклася, згадавши, що вони з Михайлом скоро розлучаються. “Треба бути стриманішим”, – подумала вона і зняла усмішку з обличчя.

Так, у справах, турботах та спільному відпочинку пролетіло літо.

Наприкінці серпня знайшовся покупець. Радості подружжя не було межі. Особливо спочатку.

Але коли покупець приїхав дивитися дачу, настрій Лариси та Михайла чомусь змінився. І чоловік, який як господар розгулював їхньою дачею, їм дуже не сподобався.

Вони проводжали його сумним поглядом і не могли дочекатися, коли все це закінчиться.

– Ну що, – сказав нарешті покупець, – мені все подобається. Сьогодні ввечері поговорю із дружиною, а завтра вранці – до вас. Оформлятимемо угоду.

– Так-так, звичайно, – відповів Михайло, проводжаючи гостя.

Якоїсь миті він глянув на Ларису.

І не повірив своїм очам: його майже колишня дружина плакала!

– Ларисо, ти чого? – акуратно спитав Михайло, – Тобі зле?

– На душі погано, Михайле! – Лариса перестала стримуватись, – так шкода дачу продавати! Та ще ось цьому… Дивись, яка вона у нас затишна…

– Заспокойся, якщо тобі не подобається цей покупець, ми зачекаємо на іншого.

– Та я взагалі не хочу її продавати! – вигукнула Лариса крізь сльози, – який же ти твердолобий!

– Не хочеш? – тільки й спитав Михайло, заглядаючи у вічі майже колишній дружині, – чому?

– Та тому що мені тут було так добре, особливо… – Лариса затихла.

– Що особливо? – Михайло не відводив від неї очей.

– Особливо, коли ти був поряд, – видихнула Лариса і заплющила очі. Вона зовсім не збиралася нічого такого говорити, – і мені так сумно, що скоро ми станемо зовсім чужими.

— То, може, нічого не продаватимемо? – несподівано спитав Михайло.

Лариса глянула на нього і розплакалася ще більше.

Михайло підійшов ближче, обійняв свою майже колишню дружину:

– Я теж не хочу з тобою розлучатися, – сказав він і почав цілувати заплакане обличчя Лариси.

Розлучення не сталося.

Дача врятувала своїх господарів від необдуманого кроку, який, швидше за все, зробив би їх обох нещасними.

А ще довела, що праця, тим більше спільна – справа благородна і дуже корисна!