Лариса чекала чоловіка із заробітків. Валерій приїздив раз на пів року, бувало й частіше. Зранку Лариса сходила на базар, приготувала смачний обід. Валерій мав бути ближче до вечора. Жінка вирішила приготувати ще й торт, щоб порадувати коханого. Дуже вже любив Валерій солодке… Лариса пішла в магазин, щоб купити вершкового масла, як раптом побачила в поштовій скриньці листа… Від чоловіка! Лариса усміхнулася – аж листа написав, мабуть, про те, як сумує. А він тільки от прийшов. Вона поклала конверт у сумочку й пішла в магазин… Лариса повернулася додому, відкрила конверт і обімліла від прочитаного
До тридцяти п’яти років Лариса вважала себе абсолютно щасливою жінкою.
Улюблений чоловік Валерій, син і донька. Жили добре, не гірше за інших. Ідилія закінчилася у той момент, як чоловіка скоротили на роботі. Спочатку думав знайти роботу в своєму місті, але якось не склалося.
Влаштувався слюсарем. Було це 25 років тому – зарплату взагалі не платили, а двох дітей годувати якось треба.
– Ларисо, мужики в Польщу на заробітки кличуть. Там гроші непогані, – якось почав Валерій.
– Навіть не знаю, Валерію. Як ми тут без тебе? Ми тут ти там. Вже й не сім’я виходить.
– Так воно ж не на все життя. Поки якось перетерпимо, а там і часи зміняться, – наполягав Валерій.
І часи справді змінилися. Тільки зміни відбулися у їх родині.
Рік Валерій був на заробітках, все було чудово. Гроші справді непогані надсилав.
Раніше в сім’ї ледве на хліб вистачало, а тут і хороші продукти купувати почали, і одяг.
Ларисі все подобалося, окрім одного. Останнім часом Валерій ходив якийсь задумливий…
Якось Лариса чекала чоловіка із заробітків. Він приїздив раз на пів року, бувало і частіше.
Зранку вона сходила на базар, приготувала смачний обід.
Валерій мав бути ближче до вечора. Жінка вирішила приготувати ще й торт, щоб порадувати чоловіка. Любив Валерій солодке.
Вона пішла в магазин, щоб купити вершкового масла, а в поштовій скриньці лист якийсь стирчить. Від чоловіка…
Лариса аж усміхнулася – аж листа написав, мабуть, про те, як сумує.
А надіслали його у день приїзду самого Валерія.
Лариса поклала конверт у сумочку й пішла в магазин.
Повернувшись додому, вона вирішила почитати листа, поки печуться коржі.
Вона відкрила конверт і обімліла від прочитаного. Лист був написаний рукою чоловіка. Все коротко й зрозуміло:
«Ларисо, привіт. Не наважився приїхати й поговорити з тобою особисто. Мабуть, краще написати. Нещодавно я зустрів жінку і одразу покохав її. Вибач, але наш із тобою шлюб був великою помилкою. Я зрозумів це тільки зараз. Пробач ще раз, я хочу розлучитися. Дітям допомагатиму. Сподіваюся, коли вони стануть дорослими, то зрозуміють мене. Прощавай».
Лариса перечитувала ці рядки знову і знову. Вона ніяк не могла повірити в те, що це справді відбувається тут і зараз. По щоках покотилися сльози.
– Мамо, у тебе з духовки дим. Ти чого сидиш? – на кухню зайшов десятирічний Мишко і пильно подивився на матір, що схилилася над аркушем паперу.
– Що, синку? Ой, коржі підгоріли, зовсім забула! – Лариса швидко встала зі стільця, вимкнула духовку і почала розмахувати рушником, намагаючись розігнати клуби диму.
– Мамо, а тато скоро приїде? Він же ж сьогодні мав бути? – знову перепитав Мишко.
– Не знаю, Мишко. Іди в кімнату, я тут провітрю. І подивися, що Оленка робить.
Хлопчик слухняно пішов із кухні. Лариса відкрила балкон і знову заплакала. Такої зради від чоловіка вона точно не очікувала.
Через місяць було розлучення. Лариса не стала опиратися, тому їм не запропонували три місяці на примирення.
Діти залишилися з матір’ю, а Валерій поїхав і назавжди викреслив першу сім’ю із життя. Хоча аліменти платив справно. Лише за десять років Лариса дізналася, що колишнього чоловіка не стало. Їхав машиною і опинився на узбіччі…
З того часу жінка прийняла на себе нелегкий тягар матері-одиначки. Незважаючи на труднощі, все життя намагалася, щоб у сина й доньки було все найкраще.
У постійних турботах пролетіли довгі п’ятнадцять років.
Заміж Лариса вдруге не вийшла, та й не прагнула особливо. Чужих дітей зможе прийняти далеко не кожен чоловік.
…Сину Мишку вже виповнилося двадцять п’ять років. Якось він повернувся додому не один, а з дівчиною.
– Мамо, познайомся – це Марина. Я хочу з нею одружитися, і ми житимемо в моїй кімнаті.
– Дуже приємно і несподівано. – з усмішкою відповіла Лариса.
Той факт, що син зібрався мати сім’ю її анітрохи не бентежив.
А ось проживання в одній квартирі, м’яко кажучи, не влаштовувало.
Але, незважаючи на невдоволення, Лариса не відмовила синові.
Він із дружиною почав жити в одній кімнаті, а сама Лариса з молодшою донькою в іншій.
Зіграли скромне весілля, а потім у молодій родині народився первісток Іванко.
Минуло ще п’ять років. Михайло з дружиною та сином так і жили у материній квартирі.
Вони не поспішали переїжджати, незважаючи на те, що регулярно виникали сварки. Олена, ще коли навчалася у школі, часто скаржилася матері:
– Мамо, Іванко забігає в нашу кімнату і бере мої речі! Скажи їм, хай вони його виставлять!
– Оленко, ну він ще маленький. Потрібно потерпіти, скоро він виросте і не пустуватиме… – Лариса намагалася згладити сварку, хоча розуміла, що дочка в чомусь має рацію.
– Та що тобі блокнота шкода і олівців? – заступилася Марина за маленького синочка.
– А ти тут узагалі ніхто! Іди до себе додому жити! – обурювалася Олена.
Лариса й сама часто думала – чому треба жити саме у їхній квартирі, а не переїхати до батьків Марини? Але відкрито синові нічого не говорила. Сварок у сім’ї і так було достатньо, зайві – ні до чого.
…Олена закінчила школу, вступила в університет і ще на першому курсі приголомшила матір.
– Мамо, у мене є коханий чоловік, я вагітна від нього. Але він із іншого міста, живе у гуртожитку. Ми поживемо у нас. Недовго…
– Оленко, а де у нас? В одній кімнаті Мишко з Мариною і сином, в іншій ми з тобою. Та ми просто не помістимося! – відповіла Лариса.
– Ну, у нас же ж на кухні диван стоїть. Ти, в принципі, там можеш спати, – байдуже сказала дочка.
Перша ніч, проведена на кухонному дивані, здалася Ларисі справжнім пек.лом.
Вона майже і не спала. Та й у квартирі робився справжній хаос.
Олена привела Славка. Між обранцем доньки та Михайлом постійно були сварки.
Через деякий час Олена народила дівчинку. І стали вони жити всі разом: дві молоді сім’ї і Лариса на кухні.
Сварки виникали постійно. Причому сваритися родичі розпочинали незалежно від часу доби.
– Я не зрозумів, а хто ковбасу зʼїв? Ми вчора з Маринкою купили, – обурювався Мишко.
– Ну, ми на бутерброди взяли і що?! Завтра купимо! – відповіла Олена.
– Завтра? У вас кожного разу завтра! Твій чоловік жодної копійки ще на їжу не витратив, а біля столу перший! – обурювалася Марина.
– А ти помовчала б, взагалі, ти тут ніхто! – сварилася Олена.
Якось Лариса сиділа на кухні і спостерігала за тим, як невістка готує вечерю.
– Маринко, мені здається чи в тебе животик округлився? – запитала Лариса.
– Не здається. Незабаром у нас із Мишком буде друга дитина. – спокійно відповіла дівчина.
– Маринко, вам треба про окреме житло подумати, – занепокоїлась Лариса.
– Ну звісно! Не встигли дізнатися, гнати нас починаєте! – ахнула Марина.
– Та ніхто вас не жене, але це ж абсурд! Як ви вчотирьох в одній кімнаті?!
– Дочку свою попросіть переїхати. У неї чоловік є! – не заспокоювалася невістка.
– Марино, так і в тебе є! – слушно зауважила Лариса.
– Ну от і поговоріть зі своїм сином! – так само незворушно відповіла дівчина.
Вночі Лариса обмірковувала, як завести розмову з сином. Тільки вигадувати нічого не довелося, бо вранці Мишко підійшов сам.
– Мамо, чого ти Марину образила. Ти нас виставляєш? – почав він.
– А ви самі не розумієте, що треба переїжджати?! – підхопила Олена, яка зайшла на кухню.
– Ти чоловіка свого попроси спершу вам житло знайти! – Мишко відразу відповів сестрі.
– Знаєте що! – раптом не витримала Лариса. – А переїжджаєте ви обоє, зі своїми чоловіками, дружинами та дітьми. Набридли ви мені, і ваші розбірки вже отут стоять. На вихід! Усі!
Лариса сказала це так різко і голосно, що сама аж здивувалася. Але анітрохи не сумнівалася у правильності свого рішення. Накипіло!
А потім Олена поскаржилася тітці Тоні, що їх матір виставила з дому.
Тітка вирішила одразу повчити життя колишню дружину брата. Але Лариса дала собі чітку установку – ніякої жалості. Є два мужики і нехай навчаться приймати рішення та нести відповідальність за свої сімʼї…
…Через три дні обидві родини переїхали. Виїжджали із квартири з галасом про те, що онуків Лариса більше не побачить ніколи.
Але вона не піддалася, просто промовчала.
А ввечері жінка насолоджувалася тишею…
Вона уважно оглянула свою квартиру. Незважаючи на те, що в обох кімнатах панував справжній хаос, Лариса була задоволена собою і прийнятим вольовим рішенням.
А вже наступного дня вона розпочала пошук людей, щоб зробити у квартирі капітальний ремонт.
Лариса оновила всі меблі, оплатила ремонт. Так, тепер її квартира була порожня. Але чиста, і вона була в ній справжньою господинею!
Наступного року Лариса поїхала відпочивати за кордон.
І нехай ті хто знає Ларису скажуть, що вона думає тільки про себе, але це не так.
Вона присвятила своє життя дітям. Подбала про те, щоб у них було все.
А тепер вона заслужила право жити тільки для себе…