Люба з Віктором гуляли парком. – А поїхали у кафе, – тихо сказав Віктор. – Пам’ятаєш? Те саме, де було наше з тобою перше побачення. – Поїхали, – посміхнулася Люба. Віктор обійняв її за плечі. – Яка я щаслива! – подумала Люба. В кафе, вони смачно повечеряли. І коли принесли десерт, Віктор раптом сказав: – Підпиши, будь ласка! Він поклав на стіл згорнутий вчетверо аркуш паперу, який непомітно звідкись дістав. Люба розгорнула листок, прочитала і застигла. – О Боже, – тільки й вигукнула вона
Люба пригальмувала на світлофорі. Поворот ліворуч, зелена стрілка вже блимає, але встигнути повернути ще можна… Так ні. Цей білий джип попереду встав, і не рухається. Ну гаразд, зачекаємо. Головне, на роботу не запізнитись, сьогодні прямо з ранку нарада.
Стрілка засвітилася, але джип стояв на місці. Та що це таке! Тут стрілка світиться півтора десятки секунд, і треба встигнути повернути. А то потім стій, чекай. Люба посигналила. Джип повільно рушив з місця і став не поспішаючи перекочуватись своїми великими колесами через трамвайні колії.
Люба не витримала і натиснула на газ. Вона взяла вліво і хвацько обігнала позашляховик на повороті. Проїжджаючи повз, помітила у відчинене вікно водія – літнього чоловіка. Він розмовляв мобільним, тримаючи його в руці. Адже справи вирішує, важливі, і йому байдуже, що хтось на роботу через нього запізниться.
До офісу вона під’їхала за десять хвилин до початку робочого дня. Вже в кабінеті, наблизившись до вікна, побачила на стоянці знайомий білий джип. Поруч стояв сивий чоловік і продовжував розмовляти телефоном. Дивно, Люба не знала цієї людини. Хто він?
І раптом її осяяло. Це, мабуть, новий директор! Їх ще в п’ятницю попередили, що з понеділка… Загалом почнеться на підприємстві нове життя, з новим директором. А старий пішов на пенсію, о 75. Довго не могли знайти заміну, місто не таке вже й велике.
Так, директор новий, але чомусь знову старий. Люба посміхнулася до своїх думок і відійшла від вікна. Потім, на нараді, розглянувши ближче нового директора, вона здивується, що він ще не старий. Як потім виявилось, йому всього 50. І виглядає він добре, молодо. Ось тільки волосся зовсім біле, сиве. А так … симпатичний чоловік, взагалі-то.
Віктор Іванович розмовляв телефоном уже півгодини, якщо не більше. Він їхав на роботу, коли зателефонувала дружина. Вони знову посварилися прямо з ранку. І дружина продовжувала свій вічний монолог у тому, яка вона нещасна. І навіщо тільки вона за нього заміж вийшла, віддала йому свої найкращі роки. І тепер вона нікому не потрібна. У свої 25, подумав Віктор.
Він втомився. Можна сказати, що втомився він із першого дня цього шлюбу. Навіть раніше. Заради юної коханки йому довелося розлучитися з дружиною. Бо дівчина вирішила народити спадкоємця. Навіть не повідомивши його про свій намір.
Жили вони вже разом три роки. І за цей час молода дружина довела його. Це хочу, то хочу. А це не хочу, і взагалі не буду. Господи, хто придумав, що молода гарна дружина з величезними запитами завжди якось там мотивує свого чоловіка!
Віктору завжди було дуже складно поєднувати успіх у роботі з успіхом у особистому житті. У першому шлюбі була та сама пісня. Думав, що хоч у другому шлюбі буде щасливим. Дружина – дівчинка майже, виховає її під себе. Але не тут було! «Дівчинка» виявилася міцним горішком. І все частіше Віктору спадало на думку, що ось зараз йому 50, а дружині 25. А коли йому буде 70, його дружині буде 45. А він? Ким (чи чим) буде він о 70-т?
– Вибач, люба, у мене за п’ять хвилин нарада. Договоримо потім. І прошу тебе, не дзвони мені на роботу сьогодні, у мене буде важкий день.
– Я знаю! Тобі до мене нема діла! – вигукнула дружина.
У слухавці почулися короткі гудки. Віктор з полегшенням зітхнув, розім’яв руку, і попрямував до входу в офісну будівлю.
***
Люба їхала додому та розмірковувала. Сьогодні якийсь дивний день, незвичайний. Як сон. Зелена стрілка, білий позашляховик, новий директор. Вона так звикла до свого щоденного сценарію, який не змінювався десятиліттями, що навіть трохи розгубилася.
Новий директор після наради попросив її залишитись і довго з нею розмовляв. Йому хотілося більше дізнатися про підприємство, що називається, з перших рук. Адже Люба працювала на фабриці вже понад 20 років. Прийшла сюди зовсім дівчинкою, працювала касиром. І навчалася заочно в інституті. Потім багато років працювала в економічному відділі рядовим фахівцем. Нещодавно начальник відділу пішла на пенсію, і Люба посіла її місце.
Підприємство була її рідним домом. Працюючи тут, вона одружилася, народила сина. І їй не спадало на думку шукати десь іншу роботу. Її все влаштовувало. Навіть ті роки, коли вона фактично виконувала весь обсяг роботи керівника відділу сама, замість сильно немолодої начальниці, Люба згадувала з теплотою. Вона завжди всім і в усьому допомагала на роботі. Зате вона почувала себе доброю, чуйною, незамінною… Їй це було треба. І так завжди було.
У сім’ї теж. Чоловік сприймав її як невід’ємну частину себе, що забезпечує йому комфорт. Не більше того. Син завжди був улюбленою дитиною. Зараз він одружився, і допомагати Любі доводилося вже трьом – сину, його дружині та онуку. Усі користувалися її добротою. Безоплатно.
Люба все розуміла, але не особливо з цього приводу переживала, вона жила без образ та претензій. Завжди весела та позитивна. Усім намагалася догодити. Думка про те, що її шлюб, по суті, безрадісна звичка, вона гнала від себе.
Новий директор протримав Любу у свному кабінеті до самого обіду. У неї навіть склалося враження, що він якнайдовше відкладає початок своїх директорських справ на новому місці. Хоча недосвідченим і невпевненим він не виглядав.
Але Люба не дуже далека від істини. Віктор Іванович і справді хвилювався. Це було його перше призначення на посаду директора. До цього, на іншому підприємстві, він був заступником. І ця мила жінка чомусь надавала йому впевненості, що все буде гаразд у нього. Причому не лише на роботі. Віктор здивувався цьому новому йому почуттю. Вперше у житті він відчував щиру підтримку.
Дорогою додому, проїжджаючи у зворотному напрямку перехрестя, де вона сьогодні вранці побачила сивого чоловіка на білому джипі, Люба посміхнулася. Але тут нахмурилася, справи залишилися недоробленими, на роботі вона багато чого не встигла зробити із запланованого.
***
Тиждень пройшов швидко. У п’ятницю, збираючись додому, Люба вже виходила зі свого кабінету, коли на столі задзвонив телефон:
– Любов Петрівно, не могли б ви зайти до мене зараз.
Директор! Що робити? Вона дуже поспішає, обіцяла забрати до себе онука. Син із дружиною зібралися до нічного клубу. Невістка любила погулят, іноді мало не до ранку. Та й син був не проти чого вже там. Молодість…
– Вікторе Івановичу, я вже майже пішла. Вибачте, можна в понеділок?
– Вас чекають вдома?
– Мене чекає онук, сьогодні мені розважати його. Зібралися до парку на гойдалках кататися.
– Візьміть мене з собою, будь ласка! Заодно й поговоримо. І повечеряємо, в кафе, я пригощаю.
Люба не вірила своїм вухам. Що за «танці з бубном»? Ну ні, це не для неї. Вона вже хотіла сказати своє тверде “ні”, але директор поклав слухавку.
Люба зволікала. Вона підфарбувала губи. І неквапливо вийшла з офісу.
Директор стояв біля її машини.
– Поїдемо на вашій. Дитині так звичніше. А я потім візьму таксі.
– Я… не знаю… Якось ніяково…
– Незручно спати на стелі – ковдра падає, – розсміявся директор.
Ну ось, знову приречено думала Люба, поки вони їхали до місця. Знову всі мною користуються. Вона всю дорогу мовчала. А Віктор розмовляв телефоном. Йому зателефонувала дружина. І було зрозуміло, що вони продовжують неприємну розмову, що почалася колись раніше. Гучний жіночий голос сварив чоловіка, а директор виправдовувався… І так усю дорогу.
Ось життя в нього, думала Люба. Ну і жоночка!
Вони забрали онука Люби, поїхали до парку. І загалом… Добре провели час! Люба була вся здивована, директор не обмовився про справи ні словом, ні натяком.
Нагулявшись у парку і погойдавши хлопчика на всіх гойдалках-каруселях, вони поїхали в кафе, потім додому. Вийшовши біля будинку Люби із машини, директор викликав таксі. Люба хотіла відвезти його додому, але він сказав «ще чого». Вона не думала, що це означало. Адже зрозуміти фразу можна було подвійно. Яка мені взагалі різниця, подумала Люба.
Вдома на неї чекав сюрприз – чоловік прийшов з роботи раніше, ніж зазвичай. І якимось дивним чином опинився біля вікна в той моменту, коли вона, онук і директор виходили з машини. Почалася сварка. Люба навіть припустити не могла, що в неї такий ревнивий чоловік. Адже вона ніколи не давала йому приводу для ревнощів. А тут…
А що тут? Люба нерозуміла. Він її що, у ліжку з коханцем застав? Коли вона сказала, що це її директор, чоловік спершу не повірив. І не дивно, вона й сама не вірила, що все це відбувається з нею. У неї не було планів проводити час із чужим чоловіком. Все виходило якось само собою, і це турбувало її. А тут ще претензії чоловіка до неї.
Люба сказала, що їсти не хоче, вечерю не готуватиме, втомилася. І пішла укладати онука спати. Тому дуже сподобався дядько Вітя, і він намагався розповісти дідові, як вони здорово провели час у парку. Але дідусеві було не до онука. Як так! Дружина залишила його без вечері? Щось нове. Він навіть не знав, що думати про все це. «Егоїстка!» – вигукнув чоловік услід за дружиною. Хто? Я? – Люба була здивована. Не сказавши більше ні слова, вона зникла за дверима спальні.
Цю ніч чоловік провів у вітальні на дивані. Втім, як завжди, коли діти залишали на ніч онука в них. Але цього разу… він образився.
У понеділок, зранку, директор викликав Любу до себе. Усі вихідні вона з’ясовувала стосунки з чоловіком і не відпочила. Щоправда, у вихідні у неї завжди було багато справ, але було хоч спокійно. А тут взагалі настрій на нулі, сил немає зовсім, і це вже на початку робочого тижня.
Переступивши поріг директорського кабінету, Люба одразу ж розставила всі крапки над усіма літерами.
– Вікторе Івановичу, я одружена. Мені неприємно, мені все це ні до чого. Більше не забирайте у мене мій особистий час. Та й на роботі. Через вас у мене вже завал, я нічого не встигаю.
– Люба…
– Любов Петрівна!
– Так. Вибачте. Я помилився. Прийняв вас за чуйну і добру людину. А ви… егоїстка!
Люба не вірила своїм вухам! Це було настільки несправедливо, що вона ледве стримувалася. Вона розгубилася і не знала, як поводитися далі.
– Можете йти.
Директор зосереджено почав перебирати якісь папери на столі. Люба вийшла з кабінету. “Я звільнюсь”, – крізь сльози подумала вона.
***
Минуло 5 років. Люба та Віктор йшли алеєю парку, біля них бігали граючись два хлопчики років семи-восьми. Один – онук Люби, інший син Віктора від другого шлюбу. Хлопці голосно сміялися.
– А поїхали у кафе, – тихо сказав Віктор. – Пам’ятаєш? Те саме, де було наше з тобою перше побачення.
– Поїхали, – посміхнулася Люба.
Віктор обійняв її за плечі, і вона притулилася до нього. «Яка я щаслива! Господи! Дякую тобі за цю зустріч!» – подумала Люба.
Тоді, 5 років тому, вона справді написала заяву про звільнення. Директор її не підписав. Викликавши її до себе в кабінет, повернув заяву та сказав, що він категорично проти того, щоб більше не бачитися з нею.
Люба раптом зрозуміла, що не може протистояти тому, що відбувається. Життєвий шлях змушував зробити крутий поворот. Обставини підштовхували її – не переживай, хоча б спробуй. Щоб не шкодувати потім. І вона підкорилася, «зелена стрілка» не світитиметься вічно.
Так вони почали зустрічатись. Люба не звільнилася. Разом працювали. Потім почали разом жити. Вона розлучилася з чоловіком, Віктор теж розлучився.
І ось тепер вони, веселою компанією, з хлопчаками, поїхали до того ж кафе. Розсівшись зручніше за столиком, з апетитом повечеряли. І коли принесли десерт, Віктор раптом сказав:
– Любов Петрівно, підпишіть, будь ласка.
Він поклав на стіл згорнутий вчетверо аркуш паперу, який непомітно звідкись дістав. Люба розгорнула листок. Це була заява про звільнення з підприємства. Від її імені.
– Якщо ви не погодитеся, то стане неможливим виконання моїх мрій. А точніше – наш із вами законний шлюб. Мене вже попередили у верхах, що не хочуть в керівництві підприємства сімейних зв’язків.
Люба розгубилася. Вона не чекала. Все якось у їхньому житті встояло і втряслося. Вона думала, що так буде тепер завжди.
– Але… моя робота…
– Нічого, відпочинеш трохи, з рік.
– Рік! Цілий рік? А потім?
– А потім, якщо захочеш, знайдемо тобі якусь роботу, на рівноцінній посаді, на іншому підприємстві.
– Ну, не знаю… Ти пропонуєш…
– Так. Я пропоную тобі знехнувати своєю роботою заради мене. Люба, не будь егоїсткою!
Люба засміялася:
– Гаразд, я згодна. Приймаю твою пропозицію! Але зваж, можливо, я взагалі не захочу більше працювати. Адже я егоїстка, ти маєш рацію.
За тиждень вони розписалися. І відзначили день свого весілля вдвох, у найдорожчому ресторані міста. Звичайно одягнені (не по-весільному), але дуже щасливі. Чоловік і жінка. П’ятдесят п’ять і п’ятдесят років.
Вони трималися за руки і дивилися один на одного, не помічаючи заздрісних поглядів у свій бік. Це були не лише жіночі погляди, чоловічі – також. Тому що всі хочуть бути щасливими, хоч як банально це звучить.