Ліда зі своїм нареченим Іваном вирушили в гості до батьків дівчини, знайомитися. – Коханий, ти не хвилюйся, у мене чудові батьки, ти їм обовʼязково сподобаєшся, – заспокоїла Ліда хлопця, перед дверима батьківської квартири і натиснула на дзвінок. За хвилину двері відкрилися. Віра Дмитрівна зустріла молодих, познайомилася з Іваном. – Іване ти проходь у кімнату, я там стіл накрила, а ми поки з Лідою чай зробимо, – сказала майбутньому зятю теща. Чоловік нічого не підозрюючи, вирушив у залу. Іван відкрив двері у кімнату, глянув на приготовлений тещею стіл і остовпів від побаченого
– Ти що? Заміж зібралася, Лідо? – запитала Віра Дмитрівна у дочки.
– Так, ми з Іваном любимо один одного, – дочка подивилася на матір великими очима.
– Півроку – короткий термін. А якщо жених виявиться не тим, за кого себе видає? Знаємо ми таких, спочатку кохання, а потім почнеться… На дивані лежить, працювати не хоче… – мати почала перераховувати недоліки потенційного зятя.
Може, Ліда відмахнулася б, не слухаючи маму, але причина прислухатися була. Не минуло й місяця з важкого розлучення старшої сестри Ліди, Рити. Вона намаялася у шлюбі, і тепер потенційна теща хотіла бути точно впевнена, що молодшу буде віддано в «хороші» руки гідного зятя.
– У п’ятницю ввечері після роботи ми знайомитимемося. Чекайте. – Ліда була впевнена, що мати – гарна господиня, до того ж вона казала, що їй буде приємно прийняти молодь у себе. Тож Ліда навіть не думала провести зустріч на нейтральній території, а дарма.
– А чому на столі пусто, мамо? – прийшовши на оглядини з нареченим після робочого дня, Ліда дуже здивувалася, ставлячи торт на стіл Зазвичай Віра Дмитрівна накривала стіл так, що нікуди було сільничку поставити. А тут… тільки скатертина та графин із водою. – Ну гаразд, чай є? Ми такі голодні з Іваном… Треба було купити готову їжу…
– Ти що, таке кажеш, куповану? Ще за відварену картоплю платити втридорога, – прошипіла Віра Дмитрівна. І вже голосніше продовжила. – Який чай без основної страви? Не встигла я… Ох, з роботи прийшла пізно. Ну нічого, мені зараз зять допоможе! Лідо, натирай буряки, а ти, Іване, розбери мені оселедця! Я швидко зроблю салат. І рибу – червону запечу. Тільки її треба почистити. Чи ти переживаєш білі рученята бруднити? – це було сказано із викликом.
Іван подивився на наречену, на потенційну тещу і, закачавши рукави білої сорочки, рішуче пішов до обробної дошки. Він не міг відмовитись. І справа не у ввічливості, а в тому, що він не любив, коли його беруть на слабо.
Через півгодини оселедець був порізаний і перетворений на філе. Ще за годину була готова вечеря.
– Тепер я пахнутиму рибою вічно, – тихо сказав Іван Ліді. Та почервоніла. Їй було соромно за такий прийом. Від салату та гарячого Іван відмовився, та й вечір якось не залагодився із самого початку.
Вони випили чай, і Іван зазбирався.
– Я теж поїду, дякую, мамо, – сказала Ліда, посилаючи матері не надто люб’язний погляд. Та, навпаки, була дуже задоволена.
– Приходьте ще, Іване! – гукнула вона навздогін.
– Дякую. Краще ви до нас… – тихо промовив він.
Коли Іван привіз Ліду до її орендованої квартири, вона зніяковіло посміхнулася і вибачилася за непорозуміння.
– Нічого, всяке буває. Думаю, наступного разу ми підемо до ресторану.
– Насправді мої рідні дуже хороші…
– Впевнений, – усміхнувся Ваня.
Зайшовши до квартири, Ліда відразу подзвонила матері.
– Алло? Хочеш запитати мою думку про свого нареченого? – уточнила Віра Дмитрівна.
– Ні! Я хочу дізнатися, що це було, мамо? Що за спектакль ти влаштувала з цим оселедцем?! Сказала б що хочеш салат, я купила б філе або готову «шубу».
– По-перше, не сварися на матір, Лідо, а по-друге, магазинні салати – це не те.
– Добре, тоді в чому причина?
– Мені важливо було подивитись на реакцію майбутнього зятя. Нам не треба другого «Бориса», – мати згадала колишнього зятя і здригнулася.
– Гаразд, мамо. Але я сподіваюся, що більше жодних перевірок!
– Звичайно, люба! Жодних. Приїжджайте на наступні вихідні на дачу. Шашличок посмажимо. Чи Іван вже показав своє «справжнє» обличчя і втік при перших труднощах у вигляді солоного оселедця?
– Нікуди він не втік! Ми приїдемо. Чекайте!
У призначений день закохані справді дотримали слова.
– Цей будинок? – Іван пригальмував біля дерев’яного будиночка.
– Так… – Ліда обіцяла, що буде де припаркуватися, але місце було завалене дровами. Точніше, пеньками.
– Тепер зрозуміло, що за вантажівка перегородила нам дорогу на повороті… Мабуть, вона везла вам дрова, – сказав Іван.
У цей момент вийшов потенційний тесть. В руках у нього була сокира.
– О, молодь! Вчасно…
– Тату, а куди машину ставити?
– А он туди, до сусідів… Зараз я з дровами розберуся, перенесу і сюди переставте.
– Твій батько справді думає, що впорається з цілою машиною дров сам за годину?! – Іван примружився.
– Я взагалі не знаю, про що думав мій тато, замовляючи не колоті дрова… – Ліда була здивована.
Проте їхати додому було б дивно, адже вони простояли в заторі 1,5 години і ще годину їхали трасою. Хотілося як мінімум витягнути ноги, відпочити і можливо, все-таки посмажити шашлик. Пам’ятаючи минулу зустріч, молодята привезли з собою і м’ясо, і салати, і напої.
«Ти тільки вугілля не бери… Тато засмутиться. Він завжди м’ясо на своїх дровах…» – тепер Ліді стало соромно за ці слова. Вона вже відчувала неприємності. І не помилилась.
Потенційний тесть замахнувся, щоб розколоти пеньок… І як заохав!
– Що з тобою, тату? – Ліда кинулася до батька.
– Спина! Ой! Не можу,- батько поклав сокиру і схопився за спину. З хати вискочила мати,
– Що сталося?
– Спину потягнув…
– Іди до хати.
– А дрова?!
– Нехай лежать, – відповіла Ліда, дивлячись на матір.
– Але в нас навіть машину нема де поставити.
На це Ліда знизала плечима.
– І шашлик нема на чому смажити, – відразу додала вона. – Може, Іван нам наколе, чи ти не вмієш?
– Де йому вміти? Адже він хлопець міський, білий комірець! – відповів батько Ліди, скоса поглядаючи на потенційного зятя.
– Так, він не вміє! І не повинен вміти! – Ліда заступилася, але зробила лише гірше.
– Ану, дайте мені сокиру! – Іван вийшов уперед. І хоча він взагалі ніколи не тримав у руках нічого важчого за мишку, виклик був прийнятий.
– Іване…
– Всі колоти не буду, але на шашлик зроблю. – сухо сказав він, намагаючись зрозуміти, як працювати.
– Я покажу, – у батька раптово перестало тягнути спину, і він швидко підійшов до зятя.
Ліда почервоніла від невдоволення на батьків і майже потягла матір до хати.
– Що це означає?
– Як що? Допомога близьким.
– Ви знову влаштували спектакль!
– Хто знав, що дрова привезуть… – мама не вміла обманювати.
– Іди і розбирайся зі своїми дровами сама! Ти мені нареченого злякаєш! Жодного весілля не буде! – Ліда вискочила з хати і мало не вихопила в Івана сокиру, поклала її в траву.
– Все, годі. Ідемо смажити м’ясо. – сказала вона, взявши Івана під руку і відводячи подалі від батька та матері. Ті тільки переглянулись. План не вдався.
Шашлик Ліда смажила сама, бо в мами “раптово” стала важкою голова. Іван нареченій тільки з дровами допоміг, бо йому, ніби ненароком, підсунули однорічного племінника Ліди, дитину Рити.
– Подивись за ним, він спить у колисці. Мені треба зателефонувати… – сказала сестра Ліди і пішла, не даючи схаменутися Іванові. Дитина, зрозуміло, відразу прокинулася і заплакала. Іванові довелося передавати колиску нареченій.
– Іване, відвези дитину додому, віддай моїй матері. Я з дітьми не вмію. І взагалі, я ж за м’ясом стежу, – Ліда замахала руками. Дітей вона не любила і не збиралася поратися з племінником ні за які пряники.
Обідали у тиші. Іван не розумів, у чому причина такої дивної поведінки родичів нареченої. Він вирішив, що просто не сподобався їм.
– Пропоную тост: за нашого майбутнього зятя, – раптом тесть підняв келих. – Перевірку на міцність він поки не пройшов, але якщо ви одружитеся, ми не будемо проти.
– Тост у відповідь… – Іван підняв свою склянку з соком: – Лідо, за твоїх батьків. Вони відкрили мені очі на сувору реальність. – Він зробив паузу і зам’явся. Ліда вкрилася мурашками. Вона дуже запереживала, надто драматично виглядав наречений.
– Що за реальність? І чому сувора? – Віра Дмитрівна захвилювалася ще більше дочки, адже чесно кажучи, зять їй сподобався, не такий як Борис. І гарний, і поступливий, і щедрий: найдорожче м’ясо купив, а пляшку тестю яку презентував… 15 річної витримки!
– Реальність така, що я до сімейного життя не готовий. Тож прошу мене пробачити, але весілля не буде, – сказав він і підвівся з-за столу
– Як?! Іване! – Ліда кинулася до нього, але Іван її не обійняв.
– Давай, ми з тобою ще раз все обміркуємо. Поспішати нема куди… – він зробив паузу. – Дякую за… Досвід, – швидко додав він і, взявши ключі від машини, пішов.
– Іване! А я?
– А ти на таксі. Грошей я тобі вранці на продукти давав, там мала решта залишитися.
Іван поїхав. А наступного дня батьки Ліди стояли біля його дверей. З’явилися «з повинною».
Хлопець відкрив.
– Чим зобов’язаний?
– Ми хотіли вибачитись. Наша дочка не винна… – почала Віра Дмитрівна.
– А хто винен?
– Я. Це моя ідея зробити перевірку. Ми мали зятя… – потенційна теща швидко розповіла, через що довелося пройти їхній сім’ї в процесі розлучення. – Навіть ложки ділили. Щодня дзвонив, сварився.
– Що ж… Мені шкода. Але це не означає, що всі люди такі, як Борис, сказав Іван. А потім розсміявся. Сім’я Ліди здивовано перезирнулась. – Що, я вас добре перевірив? Так само?
Сімейні пакетні тури
– У сенсі? – Віра Дмитрівна примружилася.
– Ну мені взагалі треба знати, що за сім’я у моєї дружини.
– То ти несерйозно тоді за столом про весілля сказав?
– Не серйозно. І якщо ви вибачилися, так і бути. Лідо! – він покликав наречену, і вона, на подив батьків, вийшла з його кімнати. Як виявилося пізніше Іван того ж вечора написав засмученій нареченій, що придумав цю драму, щоб раз і назавжди вирішити питання з тестем і тещею і показати, що на ньому не вийде «сісти та поїхати» і що кордон молодої сім’ї треба поважати. – Ну що, одружуватимемося?
– Так, – вона обійняла нареченого і посміхнулася матері з батьком. – Тільки цур без сюрпризів та перевірок.