Лідія Василівна проплакала всю ніч. Вона взяла свою валізку, яку ще не встигла розібрати, зачинила двері в квартирі невдячної дочки і поїхала на вокзал. Треба було повертатись додому… Вона ніколи не думала, що так вийде. Що її дочка Алла не захоче її прихистити. Лідія Василівна задумалася, не помітила машину і випадково оступилася з тротуару на дорогу. Пролунав звук гальм – Жінко, з вами все гаразд?! – перед нею стояла якась приваблива жінка. – Лідія Василівна? Це ви?! – раптом вигукнула незнайомка. – У вас щось трапилося? – Я… А ми що знайомі? – Лідія Василівна не розуміла, що відбувається
Лідія Василівна вже дві години сиділа на лавці біля будинку. Потемніло, похолоднішало, а вона все сиділа і чекала на дочку. Минула ще година, а потім ще.
Чого вона тут сидить? Приїхала до дочки, але тієї не було вдома. Вона заздалегідь зателефонувала, сказала, дочка була не проти, а вийшло так. Нарешті біля будинку зупинилася машина і з неї вийшла Алла. Вона одразу невдоволено закотила очі і пішла до матері.
– Мамо, непередбачені обставини. Я зовсім забула.
Обставини у вигляді нового коханого доньки, махали з вікна машини та надсилали повітряні поцілунки. Мати хотіла сказати дочці про її вік, але промовчала. Дочка завжди стежила за собою. У свої майже п’ятдесят, виглядала років на вісім молодшою.
– Мамо, ти, як завжди, не вчасно. Я зовсім забула.
– Так це взагалі-то моя квартира.
– Мамо, вона вже моя. Ти ж сама захотіла залишитись у місті в своїх батьків. Не знаю, що там хорошого. Квартирка після них так собі, та й містом це можна назвати важко, велике село. А ще сусіди! Як там жили твої батьки я не знаю!
– Я це тільки зараз зрозуміла. Тільки сусіди при них були інші. Хто ж знав?
– А ти чого приїхала? По речі, що залишилися?
– Пожити.
– Надовго? А то в мене тут стосунки.
– Хотіла надовго, – тихо сказала мати. – Невже виставиш? Я ж тобі…
– Не виставлю, але тут ми житимемо з Денисом. Не думаю, що йому це сподобається. Не вживетеся ви.
Мати проплакала всю ніч, а вранці довелося викликати швидку, але все обійшлося. Вона взяла свою валізу, яку ще не встигла розібрати, зачинила двері і поїхала на вокзал. Треба було повертатись додому.
Вона ніколи не думала, що так вийде. Алла була її старшою дочкою. Завжди вітряна, безвідповідальна. Мати їй постійно допомагала.
А квартира? Мати залишила її дочці, а сама поїхала до своїх, тоді ще живих, батьків. За ними був потрібний догляд. Хто ж знав, що всі сусіди змінилися і жити там стали якісь гульвіси.
Борис, молодший син Лідії, був більш відповідальним і самостійним, чуйним, тільки його не стало п’ятнадцять років тому. Зараз би йому було сорок п’ять.
Мати часто згадувала його і думала, як би він повівся на місці Алли.
Жінка задумалася, не помітила машину і випадково оступилася з тротуару на дорогу.
Звук гальм привів її до тями.
– Жінко, з вами все гаразд?! Ви ледь мене не підставили, – перед нею стояла приваблива жінка. – Лідія Василівна? Це ви?! – раптом вигукнула незнайомка. – У вас щось трапилося чи просто злякалися?
– Я… А ми що знайомі? – Лідія не розуміла, що відбувається.
– Я Наталя. Вдова вашого сина Бориса. Забули мене? А я вас одразу впізнала.
– Ой, Наталю! Яка ж ти стала, красуня. А я ось ішла і думала про сина, от і оступилася.
– Сідайте у машину, вам куди? Ви з валізою, на вокзал?
– Так, – зовсім сумно сказала жінка.
– Маєте квиток?
– Ще ні.
– Все ж таки у вас щось трапилося. Як Алла поживає?
– Напевно добре. Ось від неї додому і їду.
– Зачекайте, ви ж жили у цьому місті. Вам точно сьогодні їхати? Заїдемо до мене? Все розкажете.
– Не хочу нікому бути тягарем.
– Коли ми зустрілися, то треба нам і поговорити. Завтра є ваш поїзд? От і добре. Зараз я заїду в магазин, а потім поїдемо. Я швидко.
Наталя в магазині була хвилин десять, вона швидко пройшлася зі списком по супермаркету і з повними пакетами повернулася до машини. Вони виїхали за місто. Великий будинок дуже здивував Лідію Василівну.
– Наталю, напевно не варто було мені з тобою їхати. Це дім твого чоловіка, напевно, він буде проти.
– Це наш спільний будинок. Незабаром зі школи прийдуть діти. Павло буде тільки ввечері. Він добрий. Може відпочинете? А я поки що приготую обід. Влаштовуйтесь ось у цій кімнаті.
Лідія Василівна дуже швидко заснула, далися взнаки недосипання, нерви, роздуми. Прокинулася вона тільки на вечерю. Діти Наталі були вже вдома, всі чекали на главу сімейства.
– Знайомтеся, Лідію Василівно, а це наші діти Марійка і Сакоа. Марійці вісім, Сашку десять.
– Мамо, там тато приїхав!
Двері відчинилися і в будинок зайшов високий чоловік.
– А чия це валіза? У нас гості чи хтось їде? Сподіваюся, не я.
– А є за що?
– Наталю, вибач. Я напевно винен, спочатку треба було запитати, а я… А можна Марта житиме з нами? Вона гарна, спокійна, їй багато не треба.
– Яка ще Марта?! І де вона, у машині?
– Ні, вона вже тут.
Чоловік раптом дістав з-під куртки маленьке кошеня. Діти зраділи.
– Ну й жарти в тебе. А чому Марта?
– Ну мені так сказали її звуть. Що не можна?
– Можна, але самі прибирати за нею будете.
– Добре. Діти, там у машині лоток, корм. Несіть все додому, нам дозволили.
– Гаразд, давайте вечеряти. Лідія Василівна мати мого першого чоловіка, а це Павло. Про решту потім…
Лідія Василівна гостювала у родині колишньої невістки вже тиждень. Павло сам запропонував їй залишитись. У Наталі батьків не було давно, а матері чоловіка не тсало тому. Діти не мали бабусь і вони із задоволенням спілкувалися з Лідією Василівною.
– Загостювалася я у вас. Пора їхати.
– А ви нам не заважаєте. Але якщо вирішили їхати, залиште адресу. Раптом допомога буде потрібна. І будь-коли приїжджайте коли схочете. Місця у нас вистачить.
Маленька квартира Лідії, як би не намагалася жінка зробити її затишною, була в жалюгідному стані. Щойно вона приїхала, сусіди одразу влаштували грандіозний потоп. Зі стелі не капало, а текло струмком. Не допомагали навіть тазики й відра. Сусіди, які жили поверхом нижче, стукали до неї, потім усі разом до сусідів вище. Найбільше дісталося кухні. Постійна вогкість, брак грошей на ремонт, і з сусідів узяти нічого, хоч і був суд.
Якось у двері постукали. Лідія Василівна подумала, що сусіди-гульвіси знову прийшли позичати грошей. Це відбувалося регулярно. Але за дверима були Наталя з Павлом і дітьми.
– Ой! А я на вас не чекала. Мені й запросити вас соромно, проходьте в кімнату, там чисто. Я поставлю чайник.
– А що у вас трапилося?
– Сусіди затопили, ось результат. Зробити нічого неможливо. Вчора знову текло. Не встигає просихати.
– Тут же ж не можна жити!
– А в мене іншого житла немає. Це ніхто не придбає навіть за копійки. Ось у кімнаті живу, тут не капає, а на кухню двері зачинила.
– Збирайтеся, так жити не можна. Прямо зараз і збирайтеся. В нас місця вистачить. Діти нудьгують, вони постійно запитують про бабусю. Будете їм бабусею?
Лідія Василівна заплакала.
– Та як же ж це? У мене ж є дочка…
Наталя допомогла зібрати необхідні речі.
– Не шкодуйте ні про що. Нехай квартира просто стоїть чи подаруйте її дочці. Нехай це будуть її проблеми.
Лідія Василівна почала жити у Наталі, колишньої невістки. Діти почали називати її бабусею. Дочка дзвонила рідко, життям матері не цікавилася, у гості не запрошувала. Її діти життям бабусі також не цікавилися.
А що ж чекає на Аллу далі? Може вона залишить квартиру дітям, і вступивши у спадок після матері, поїде у те саме маленьке містечко у затоплену квартири матері?
Ось це сюрприз буде!