Ліля готувала вечерю, чоловік Руслан сидів на кухні за столом і про щось думав. – Про що ти весь час думаєш? – запитала Ліля у чоловіка. – Та так, ні про що. На роботі просто запара. Давай вечеряти, бо футбол скоро почнеться, – відмахнувся він. – Я бачу, що щось не так! Розповідай, що сталося, – не відступала дружина. – Повторюю. Нічого не сталося! – вигукнув Руслан. – Можливо, ти про Люду думаєш? – раптом сказала Ліля. Руслан застиг. – Невже вона знає? – тільки й подумав він
– Про що ти весь час думаєш? – запитала Ліля свого чоловіка Руслана, симпатичного чоловіка тридцяти двох років, менеджера комерційного відділу компанії, що торгує комп’ютерною технікою. Він розсіяно глянув на дружину і відповів:
– Та так, ні про що. На роботі просто запара. Давай вечеряти, бо футбол скоро почнеться.
Це був звичайний сімейний вечір, як дві краплі води схожий на інші, такі ж нудні та безрадісні. З Лілею вони вже майже десять років разом, дочка Катя школярка, вся у своїх подружках, телефонних розмовах та соцмережах.
Тільки останнім часом все трохи змінилося. Руслан закохався. Предметом його обожнювання була Людочка, струнка молоденька дівчина, яка нещодавно прийшла до них на роботу.
Вона відразу привернула до себе увагу всього чоловічого персоналу. Але майже всі були одружені крім Володі Микитенка, повненького та не дуже красивого хлопця.
Людочка поводилася скромно, ні з ким не загравала, а ось обідати в сусіднє кафе ходила саме з Володею. Вони і по роботі були пов’язані. Але в їхню дружбу, а тим більше у стосунки, ніхто не вірив. Колеги, не більше.
Руслан теж не вірив і не ревнував. А сам все частіше й частіше думав про дівчину. Вона неодноразово зверталася до нього з робочих питань, завжди була мила і привітна, і Руслан втратив спокій. Особливо тоді, коли Людочка раптом сказала йому:
– З вами так приємно працювати, Руслане Юрійовичу. Я дуже рада, що потрапила саме до вашого відділу.
І він сприйняв це як комплімент. «Тільки працювати?» – подумав він тоді і вирішив, що за цими словами стоїть щось більше.
А влітку перед початком відпусток компанія майже в повному складі вирушила на пікнік. Його організувала дирекція на турбазі біля озера з ночівлею та шашликами. Дружини та чоловіки теж запрошувалися, але Ліля відмовилася.
– Їдь один, – невдоволено сказала дружина, – а я Каті обіцяла до батьків поїхати. Вона бабусю з дідусем зовсім не бачить. Може, і на канікули в них залишиться.
І Руслан зрадів у душі. Не хотілося і йому їхати з Лілею. Він переживав, що й там вона вимовлятиме йому: не вживай, не жартуй, не веселись, ти ж таки начальник, тримай марку.
Так було на одному з корпоративів, після якого співробітники почали жартувати з нього, що він у дружини під наглядом. Та й вдома часто подібне повторювалося.
Приїхали на турбазу, розташувалися в окремих будиночках, і Руслану пощастило: він виявився один, хоч і попереджав, що поїде без дружини. Було весело, спекотно та сонячно.
Усі із задоволенням купалися в озері, засмагали на піщаному березі, поділившись на невеликі компанії. А до Руслана приєдналися Володя та Людочка.
Він ловив на собі її погляди, соромився і, чесно кажучи, не знав, як поводитися. Але присутності Володимира був радий, тому що в очах оточуючих все виглядало цілком пристойно, запідозрити його в особливій симпатії до Людмили ніхто не міг.
Увечері, поїдаючи соковиті шашлики біля багаття, всі веселилися як могли. Анекдоти, пісні під гітару, байки веселунів – все це створювало якусь особливу атмосферу.
Чоловіки, знову вирушили до озера, щоб поплавати при місяці. А Руслан не пішов, так і залишився сидіти біля багаття.
Хтось клопотав із прибиранням, хтось доїдав салати, а до нього раптом підсіла Людочка.
– Ви не любите нічне купання? – Запитала вона.
Руслан розгубився. Добре, що було темно, а то вона побачила б, як він залився фарбою від збентеження.
– Хочете погуляти? – продовжувала дівчина. Він підвівся і пішов слідом за нею у напрямку невеликого лісу, відганяючи настирливих комарів.
– Руслане Юрійовичу, ви не подумайте, що я на щось розраховую, просто… ви мені дуже подобаєтеся, – почув він крізь шелест листя. – Поцілуйте мене…
Руслан застиг. Люда стояла перед ним так близько, що він не стримався. Обійняв її, але цілувати не став.
– Ти хороша дівчина, Люда. Але я не зможу тебе навіть поцілувати. Ти ж знаєш, що я одружений, маю доньку. Я сімейна людина. І це все пояснює.
Вони мовчки повернулися назад і Руслан швидко пішов до себе. Всю ніч він майже не спав, думав про те, що сталося, а ще про те, що вперше в житті пошкодував про своє одруження.
Хоча його шлюб можна було б назвати цілком щасливим, він дуже любив дочку. А Лілю… ну до неї він звик, як до матері своєї дитини, до жінки, з якою прожив майже десять років, вважаючи її своєю другою половиною.
Наступного дня вранці погода зіпсувалася, йшов дрібний дощ і вже після обіду дружна компанія збиралася додому. Руслан відчував, як Людочка намагалася впіймати його погляд, була сумна та мовчазна. Але він тримався стійко і далеко від неї і Володі, який постійно був поряд із дівчиною.
***
Пройшов приблизно місяць із цієї поїздки. Катя була на канікулах і справді залишилася у бабусі з дідусем. А до Руслана з Лілею приїхав у гості його брат Андрій. Руслан взяв відпустку на тиждень, і вони з братом весело проводили час: риболовля, пляж, та розмови до нескінченності.
Андрій поскаржився на самотність. Він розлучився зі своєю пасією , трохи переживав, але не сумував. Милий, дуже схожий на Руслана. Такий же високий, цікавий з хорошою роботою. Аби жінку знайти пристойну, і все, він буде щасливий.
Вони сиділи в кафе на набережній і чекали на Лілю. Як раптом почули вкрадливий голос:
– Добрий вечір.
Перед ними стояла Людочка, гарна, як бутон троянди. Очі сяяли, посмішка підкреслювала її красу, а точніше чарівність. Андрій схопився і одразу ж посадив дівчину поруч. Замовив їй сік і пішов у розмови так спритно й невимушено, що Руслан позаздрив.
Людочка сміялася, була сама чарівність, і йому стало ясно: ось вони якраз чудова пара. На душі було сумно і трохи заздрісно, але він відганяв ці почуття, всіляко заохочуючи це несподіване знайомство.
Ліля так і не прийшла. Вони просиділи в кафе до пізнього вечора і розійшлися. Андрій пішов проводжати дівчину, а Руслан подався додому. Але Лілю не застав. Ну і на краще. Настрій був не дуже, і засмучувати дружину своїми душевними хвилюваннями йому не хотілося.
З’явилася вона пізно, а Андрій і того згодом. Весь захоплений, радісний та щасливий.
– Слухай, брате, не дівчина, а казка! Ми завтра їдемо на пляж. Не хочете з Лілею приєднатися?
Ліля відмовилася в черговий раз, хоча була субота, а Руслан тим більше. Нехай насолоджуються удвох, а йому буде не дуже комфортно в їхньому суспільстві з певних причин.
Коли Андрій їхав додому, він поділився з Русланом та Лілею, що зробив Людмилі пропозицію, і вона погодилася. Вийшовши на роботу, він упіймав на собі той самий зацікавлений погляд Людочки і посміхнувся їй з розумом. А ввечері вона підійшла до нього, сіла в машину і сказала:
– Я дуже щаслива, Руслане Юрійовичу. Ваш брат чудовий хлопець. Але якби ви були вільні, я все одно віддала б перевагу вам.
Обидва довго мовчали, після чого Руслан відповів:
– Я радий за вас обох. І ти будеш щаслива з Андрієм.
Дівчина попрощалася, вийшла з машини і пішла, а він сумно подивився їй услід. А невдовзі вони і перестали бачитися, тому що Людмила переїхала до Андрія у інше місто. А згодом Андрій зробив Люді пропозицію.
На весілля не поїхали. Ліля не змогла через роботу, а Руслан вважав, що йому там робити нічого. Не варто турбувати наречену своєю присутністю.
Все поступово вляглося, історія почала забувати. Додому повернулася Катя, і сімейне життя, здавалося, увійшло до своєї колії. Але це лише здавалося. Все звалилося одного дня, коли Ліля оголосила йому, що йде.
– Вибач, Руслан. Але ми давно стали чужими. Ти вічно похмурий якийсь, я тебе не влаштовую, як жінка. Я відчуваю. І в мене з’явився чоловік. З ним я ожила, ніби знову народилася. Я подаю на розлучення. А ти ще зустрінеш когось.
І в цей момент Руслан відчув свою величезну втрату. Рухало життя, він втрачав дочку, сім’ю, земля йшла з-під ніг. А можливе щастя з тією, що тяглася до нього, як паросток до сонця, попливло далеко, назавжди і безповоротно.
Він сам занапастив його, своїми власними руками, на догоду своїй сім’ї і тій, яку давно вже не любив, але шкодував. А от вона не пошкодувала його.