– Мамо, годі сумувати! – сказала Олені дочка. – Все ж добре, всі живі й здорові. – Доню, ти не розумієш, – з розпачем сказала Олена. – Мій Микола пішов! – Ну то й що? – запитала донька. – Як це – то й що?! – обурилася жінка. – Він мене розлюбив! – Ну і що тут такого? – знову спитала донька. – Мені прикро й неприємно, – відповіла Олена. – Я так переживаю… Того дня Олена повернулася додому на таксі. Вона розплатилася з водієм і вийшла з машини. Жінка трохи забарилася, поправляючи сумочку, яка сповзла з плеча і раптом почула, що її хтось гукає: – Олено! Вона прислухалася й не повірила своїм вухам
– Оленко, чому ти боїшся починати нові стосунки? Зрештою, ти доросла жінка, досягла багато в житті. У тебе своя невелика компанія, тож із грошима проблем не буде, донька виросла і вже поїхала від тебе. Що тебе зупиняє?! – допитувалася Ганна.
Вона була подругою Олени, а також її співробітницею.
Олена зітхнула.
– Не знаю, Ганнусю… Ось якраз те, що я вже доросла, мене і зупиняє, – сказала вона.
– Слухай, він не переїжджає до тебе з валізою, так же ж? Він просто запросив тебе на побачення, – продовжила Ганна.
– Так, і вже на третє! – посміхнулася Олена.
– Та яка різниця? – і собі усміхнулася Ганна. – Я до того кажу, що ти можеш з ним просто зустрічатися, коли у тебе буде час і настрій, а якщо не буде одного чи другого, або обох зразу, то можеш і не зустрічатися.
– Ти права, – кивнула Олена і їй стало якось легше на душі.
– І дочці твоїй добре буде – бо ж ти не будеш над їхньою новоствореною родиною кружляти, а будеш зайнята собою, – додала Ганна.
– Можна подумати, що я її і її чоловіка контролюю! От насмішила! Хоча, звичайно, мені буде не так нудно і я рідше їй дзвонитиму, – почала мріяти Олена.
– Ось, ось!
– Слухай, а нічого, що він за мене молодший на 5 років? – запитала Олена.
– Нормально. А що, тобі потрібен старий, чи що? Щоб сидіти з ним удома, слухати його повчання і бігати навколо?
– Ні, – Олена заперечливо похитала головою.
– Ну і все. Питання закрите. Краще розкажи, як ви познайомилися, – попросила Ганна.
– О! Нічого особливого. Він приїхав із напарником робити ремонт у приміщенні, яке ми орендуємо. За один день не встигли, сказав, що дороблять завтра. А наступного дня він приїхав уже сам і запросив мене випити по філіжанці кави. Ось і все, – почала розповідати Олена.
– Ось і все… – повторила за нею Ганна. – Романтично. Коротше кажучи, нехай у вас з Миколою буде все добре…
…Ішов час.
Олена почала зустрічатися з Миколою і в якийсь момент вона зрозуміла, що закохана в нього, як юна дівчина, а коли він став натякати на те, що хоче серйозних стосунків і готовий навіть одружитися, то з радістю погодилася пожити з ним деякий час, щоб зрозуміти, чи підходять вони один одному, чи ні.
– Щастить же ж тобі, Олено, – сказала Ганна. – Якщо щось, то може навіть ремонт тобі зробити.
– Так, ти права, – посміхалася Олена.
– А головне – ти ще молода! Якщо захочеш, то може ще й спільну дитину народите, – додала Ганна.
– Можливо, – задумливо сказала Олена, а потім до неї дійшло з чим вона погодилася і вона похитала головою: – Ні, ні, ні! Мені доньки вистачило з лишком. Дітей більше не хочу!
– Ну й даремно, – сказала Ганна.
– Ганнусю, це ти давай, собі кавалера придивляйся і народжуй йому дитину, – усміхнулася Олена.
Ганна зітхнула.
– Та я й не проти. Тільки у мене, як у тебе, знайомитись і заводити стосунки не виходить. Я вже думала, може всиновити малюка… – вона запитливо подивилася на Олену.
– Ганно, це твоє життя. У таких речах я тобі не порадник, – сказала Олена.
Олена літала, як на крилах. Все, за що вона бралася, у неї виходило. А головне, поряд із нею був Микола, який підтримував її.
– Слухай, Ганнусю, а давай знайдемо для Миколи якусь роботу? – сказала якось Олена.
– А навіщо? – здивувалася Ганна.
– Просто зараз зима. А взимку у Миколи мало замовлень. Він дуже переживає, що не може мені багато грошей давати, – пояснила Олена.
– А-а-а, – зрозуміла Ганна. – А мені здавалося, що ремонт зараз цілий рік роблять… Технології ж далеко вперед пішли.
Олена знизала плечима.
– Ганнусю, тобі що, шкода, спитати своїх знайомих щодо роботи? Не буде, то й не буде.
– Не шкода, звісно. Просто дивно. Слухай, а ти казала, що він здаватиме в оренду свою квартиру. Здає? – запитала Ганна.
– Ой, здавав… Просто там квартиранти трапилися не дуже хороші. Обманули його, – зітхнула Олена.
– Зрозуміло…
Ганна з Оленою почали активно шукати роботу Миколі. І, до речі, він був багато кому потрібний. Вони давали чоловіку телефони зацікавлених людей, але чомусь у нього нічого з ними не складалося.
А через кілька місяців Микола взагалі занервував.
– Олено! Я так зрозумів, ти хочеш, щоб я працював, працював і працював! – обурився він.
– Пробач, пробач… Я більше не буду, – сказала Олена, але Миколу було вже не зупинити.
– Пробач? Та я вже не хочу йти до тебе! Знаєш, я думаю, що нам треба взяти перерву і пожити окремо! – раптом заявив чоловік, попрямував у спальню і став збирати валізу.
Олена стояла, притулившись до стіни, і мовчала. Це все їй нагадало, як тоді, давно, йшов від неї її вже колишній чоловік…
А потім Микола просто пройшов повз неї.
Гримнули двері і Олена, де стояла так і сіла на підлогу…
Ось і все. Ніякого диво більше не було…
…Щодня Олена приходила додому сумна і розгублена. Їй нічого не хотілося робити, ні прибирати, ні готувати.
Тому вона лягала на диван й увімкнула якийсь серіал.
Ні, вона не дивилася на нього. Все, що відбувалося на екрані, її не цікавило. Вона намагалася зрозуміти, що зробила не так.
…Але одного разу, Ганна з донькою не дали їй поїхати додому, а повели на фітнес, а потім у басейн.
– Мамо, припиняй давай сумувати! – сказала дочка. – Все ж добре, всі живі і здорові.
– Доню! Ти не розумієш. Микола пішов! – сказала Олена.
– Ну то й що? – запитала донька.
– Як це, то й що?! – обурилася Олена. – Він мене розлюбив!
– Ну то й що тут такого? – знову спитала донька.
– Мені прикро і неприємно. Я так переживаю, – відповіла Олена.
– А навіщо? – донька посміхнулася.
Олена знизала плечима і теж усміхнулася.
– Та нічого. Хм… А й дійсно. Ну, пішов він і що? І нічого! Я залишилася! І все в мене гаразд!
Того дня вона повернулася додому на таксі. Олена розплатилася з водієм і вийшла з машини.
Жінка трохи забарилася, поправляючи сумочку, яка сповзла з плеча і раптом почула чоловічий голос:
– Олено!
Олена не вірила своїм вухам. Це був голос Миколи!
Вона обернулася і побачила його.
– Олено, пробач мені… Я був неправий. Як гадаєш, у мене є шанс все виправити?
– Ну-у, шанс є завжди, – задумливо сказала Олена.
Микола простягнув їй букет квітів.
– Сьогодні, мабуть, уже пізно. Запрошую тебе завтра на побачення. Згодна? – запитав він.
– Згодна, – кивнула Олена.
– Тоді я за тобою заїду до кінця робочого дня.
…Так, Олена вибачила Миколу. Вони знову почали зустрічатись. І знову, потихеньку, у неї почали «рости крила».
– А ви що з Миколою знову з’їжджатися плануєте? – запитала якось подругу Ганна.
– Так. Ближче до зими, – усміхнулася Олена.
– До зими? – запитала Ганна. – А чого не зараз?
– У Миколи об’єкт поряд з його будинком. Йому поки що так зручніше, – пояснила Олена.
І вони, справді, з’їхалися взимку і знову спочатку Олена була в захваті, а потім стала якоюсь неуважною і нервовою.
Ганна намагалася дізнатися у подруги, що відбувається, але та відмовчувалася або говорила, що все нормально.
Ганна навіть, як і перший раз, підключила доньку Олени, але це не допомогло.
А потім Олена знову прийшла згасла і сумна.
Ганна зрозуміла, що Микола знову пішов і не стала ні про що розпитувати подругу…
…На цей раз Олена швидше повернулася у свій звичайний стан. Сама. Без допомоги друзів та рідних. І все тому, що почала ставити собі одне єдине запитання, яке їй колись ставила дочка: – Ну і що?
І в результаті вона швидко приходила до того, що ну пішла людина і пішла, головне, що з нею, з Оленою, все добре!
…– Олено, дивись скільки тобі квітів надіслали! – радісно сказала Ганна. – Такі гарні!
Олена позіхнула.
– Якщо хочеш, візьми собі, – сказала вона і відвернулася.
– Олено, а ти що, навіть не подивишся хто тобі їх надіслав?! – здивувалася Ганна.
– А навіщо? Я і так знаю, – Олена знизала плечима. – Це Микола старається. Бо ж зараз травень. Треба ж особисте життя налагоджувати.
– Я не зрозуміла. А до чого тут травень? – запитала Ганна.
– Ну, а як? Зараз, влітку і до середини осені у Миколи багато замовлень.
У цей час ми зустрічаємося з ним. Він вигадує мільйон причин, щоб ми тільки зустрічалися.
А потім він пропонує з’їхатися і нічого не робить. Відпочиває за мій рахунок.
А бігаю навколо нього. Годую, розважаю, оплачую усілякі його забаганки.
До речі, на аліменти він просив у мене грошей, а я й дала! Я ж добра, все розумію!
Олена стукнула по столу.
– А потім ми з ним сваримося і він іде. При цьому йде ображений. І добре б, пішов і пішов… Так ні! Він потім з’являється і починає знову залицятися і закохувати в себе.
Олена з гуркотом відсунула стілець і почала ходити з одного кута кімнати в інший.
– Бачиш, знову квіти, – вона вказала на букет.
– Мені здається, що ти помиляєшся… Він тебе любить, просто вам не варто з’їжджатися і все, – сказала Ганна.
– Ганнусю! Я тебе розумію. Мені теж хотілося б повірити у кохання. Але… Я, звісно, довірлива, але не таке вже й нерозумна.
Перший рік я не знала, як воно буде, другий – думала, що я врахую помилки, не діставатиму його з роботою.
Але все повторилося!
А зараз… Зараз я просто не хочу брати у цьому участі!
– І що ти збираєшся робити? – запитала Ганна.
Олена зупинилася, подивилася на подругу й посміхнулася.
– На море хочу поїхати, відпочити трохи. Впораєшся тут без мене? – запитала вона.
– Впораюся! – відповіла Ганна й обійняла подругу, яку повністю розуміла…