– Мамо, я сьогодні з Катею іду в кіно! – сказав Марині син. – Будь на звʼязку, гаразд? Дмитро поцілував матір у щоку й помчав у ванну чепуритися. Марина прислухалася до звуків води, і його тихого наспівування якоїсь пісеньки. Її син щасливий. Такий щасливий і… Вільний! Те, чого в неї ніколи не було… – Мамо, я пішов! – гукнув Дмитро. Він визирнув із коридору, сяючий і гарний у тій самій синій сорочці. – Удачі тобі, сонечко! – Марина помахала йому рукою і сіла в крісло. Раптом тихо задзвенів її телефон. Прийшло нове повідомлення у соцмережі. Марина розсіяно відкрила його й оторопіла від побаченого
Тихе схлипування пролунало у вечірній тиші.
Марина лежала, згорнувшись калачиком на ліжку, обхопивши коліна руками.
Сльози беззвучно котилися по щоках, залишаючи вологі доріжки на подушці…
– Мамо? Ти чого? – від голосу Дмитра Марина стрепенулася.
Вона швидко витерла очі і спробувала посміхнутися:
– Все добре, сонечко. Просто… Втомилася трохи.
– Точно? – Дмитро сів на край ліжка, уважно вдивляючись у її обличчя.
Який же ж він все таки дорослий став…
Марина з ніжністю подивилася на сина. Високий, статний, з тією самою чарівною усмішкою, що й у дитинстві. Тільки тепер ця усмішка все частіше призначалася не їй, а його Каті…
– Мамо, я сьогодні з Катею в кіно йду. Будь на звʼязку, гаразд? – він поцілував її в щоку і помчав у ванну.
Марина прислухалася до звуків води, і його тихого наспівування якоїсь пісеньки.
Щасливий… Такий щасливий і… Вільний. Те, чого в неї ніколи не було.
Пам’ять підкинула картинки минулого.
…Ось їй вісімнадцять, і вона, окрилена коханням, виходить заміж за Сергія.
Якими ж вони були наївними! Думали, що кохання все переможе, все подолає…
– Мамо! Де моя синя сорочка? – голос Дмитра відволік жінку зі спогадів.
– У шафі, зліва! – гукнула вона у відповідь, усміхаючись. – Там, де й завжди!
Марина встала з ліжка і підійшла до дзеркала. У відображенні на неї дивилася вродлива жінка з сумними очима.
Сорок два роки…
Здавалося б, усе життя попереду, а воно застрягло в минулому, у тих спогадах, через які досі були переживання…
…Той день вона пам’ятала, наче це було вчора. Звичайний вівторок, магазин біля будинку.
Вона заскочила по хліб і молоко, і раптом… Сергій. З пакетом продуктів у руках і… Ох, яка іронія! Баночкою дитячого харчування і підгузками…
– Це… Не те, що ти подумала, – пробурмотів він тоді, але його очі видавали правду.
– А що я маю думати?! – вигукнула вона просто посеред магазину. – Що ти «лікуєшся» у своєї… Як там її… Анжели? І у вас вже дитина?!
Далі все, як у тумані. Безкінечні сварки, докори, сльози…
А потім вона заспокоїлася.
Потім почалося інше життя. Без Сергія, без сварок, без сліз. Просто життя.
Вона навчилася посміхатися, спілкуватися зі свекрухою, яка, до речі, завжди була на її боці, виховувати сина і… Не думати про зраду.
Але іноді, як сьогодні, могло нахлинути. Особливо коли вона бачила, як щасливий Дмитро зі своєю Катею.
Як вони будують стосунки повільно, з повагою. Без поспіху, без недолугих обіцянок «назавжди».
– Мамо, я пішов! – Дмитро визирнув із коридору, сяючий і гарний у тій самій синій сорочці.
– Удачі, сонечко! – вона помахала йому рукою і сіла в крісло.
Телефон тихо задзвенів. Нове повідомлення у соцмережі. Марина розсіяно відкрила його і оторопіла від побаченого.
Павло надіслав запит у друзі…
Павлик?! Той самий Павлик зі школи?!
Серце стрепенулося. Перед очима постала картинка: шкільне подвірʼя, вона – перша красуня класу, і Павлик, який щоранку зустрічав її біля воріт із букетиком польових квітів.
А потім з’явився Сергій, і…
– Алло, Людо? – Марина набрала подругу, не в змозі впоратися з хвилюванням. – Слухай, пам’ятаєш нашого Павлика зі школи?
– Це який був закоханий в тебе всі одинадцять років? – засміялася Люда. – Звісно, пам’ятаю! Сергій йому навіть тоді раз влаштував розбірки, ревнував шалено!
Марина нервово посміхнулася:
– Він мені надіслав повідомлення…
– Що-о-о?! – у слухавці пролунав гуркіт. – Стривай, я сяду, бо ледь чашку не впустила від несподіванки. І що пише?
– Та поки що нічого… У друзі додався.
– Так прийми запит! – Люда явно була в захваті. – Господи, оце так поворот! Слухай, а він тепер великий начальник в якійсь компанії. І, здається, теж розлучений…
Наступні тижні пролетіли, як у тумані. Марина ніби повернулася в юність – ті ж метелики в животі, ті ж усмішки при погляді на телефон, ті ж нічні листування до ранку.
Павло був тим самим, як і раніше – уважним, чуйним, із прекрасним почуттям гумору. Тільки тепер до цього додалася впевненість успішного чоловіка і якась особлива… Глибина.
– Дмитрику, – якось увечері зважилася вона. – Я хотіла б познайомити тебе з однією людиною…
Син відволікся від ноутбука.
– З Павлом? – запитав він і, побачивши її здивований погляд, усміхнувся. – Мамо, ти останнім часом сяєш, як новорічна ялинка. Я ж усе бачу.
Вона ніяково посміхнулася.
– Ти не проти?
– Проти?! – Дмитро підійшов і обійняв її. – Мамо, я щасливий, що ти нарешті почала жити для себе!
…Але доля готувала зовсім інше. Через місяць листування почало затихати.
Павло відповідав усе рідше, коротше. А потім…
«Марино, пробач. У мене є інша жінка. Знаєш, коли ти вибрала Сергія… Це було неприємно. Тепер ти знаєш, як це…»
Вона сиділа, дивлячись на екран, не вірячи своїм очам. Господи, яка ж маячня…
Дорослий мужик влаштував дитячу помсту за шкільну образу?!
– Ну все, годі плакати! – Люда заскочила у квартиру, як ураган. – Зараз ми напишемо цьому… Меснику недолугому!
Повідомлення вони писали разом, регочучи і витираючи сльози – чи то від сміху, чи то від образи.
«Любий Павлику!
Дякую тобі ВЕЛИЧЕЗНЕ! Ти не уявляєш, як допоміг мені відволіктися від сумного життя. Такий насичений місяць стільки сміху, флірту, компліментів!
Я прямо помолодшала років на двадцять! Бажаю тобі щастя з твоїм… Кхм… Коханням.
Сподіваюся, вона оцінить твоє вміння красиво залицятися! Цілую (платонічно, звісно!). Марина»
Відповідь прийшла миттєво – потік поганих слів і образ. Але Марині було вже байдуже. Вона сміялася, дивлячись, як біситься цей самозакоханий чоловʼяга.
А через тиждень сталося те, що остаточно перевернуло все з ніг на голову…
– Це ви?! – почувся верескливий голос і Марина обернулася біля входу в супермаркет.
Перед нею стояла яскраво нафарбована блондинка років тридцяти п’яти.
– Ви та сама розлучниця?! Яка зруйнувала наші стосунки з Павлом?
Марина кліпнула. Раз. Другий. А потім… Щось клацнуло в голові. Чи то від абсурдності ситуації, чи то від втоми від усієї цієї драми…
– Ах, розлучниця… – вона замріяно посміхнулася. – Знаєте, а ви не за адресою. Справжня розлучниця – це Анжела, живе на Зеленій, 12. Це вона професійно руйнує стосунки. У мене чоловіка відвела, тепер ось до Павла добралася… – Марина артистично зітхнула. – Така вже у неї спеціальність – чужих мужиків відводити!
Блондинка застигла з відкритим ротом:
– Анжела..?
– Ага! – Марина енергійно закивала. – Ви до неї сходіть, розберіться. Вона якраз недавно нову машину купила – червону, не пропустіть!
…Додому вона йшла, ледве стримуючи сміх. Уявила обличчя Анжели, коли до неї прийде ця дівчина… Ох, що там буде! Цікаво, чи здогадається Павло, чия це робота?
…Вечірнє сонце золотило верхівки дерев. Марина підставила обличчя теплим променям і раптом зрозуміла… Вона – ЩАСЛИВА.
Просто тут і зараз. Без чоловіка, без драм, без спроб комусь щось довести.
Телефон задзвенів – повідомлення від Дмитра:
«Мамо, ми з Катею вирішили одружитися! Тільки без поспіху, спочатку з’їдемося, перевіримо стосунки…»
Марина посміхнулася. Ось воно справжнє щастя. Бачити, як твоя дитина будує своє життя. Мудро, свідомо, без недолугих помилок молодості.
А вона… Вона просто житиме. Для себе. І, можливо, одного разу зустріне того, хто покохає її справжню – сильну, незалежну, з почуттям гумору і давніми переживаннями в серці.