– Маринко, зайди до мене, – подзвонив Марині її начальник – Андрій Михайлович. Дівчина поправила комірець блузки, обсмикнула спідницю і пішла до директора. У його кабінеті пахло дорогими жіночими парфумами. За столом сиділа Інна – дружина начальника і недобре дивилася на Марину. Сам Андрій Михайлович стояв біля вікна, поклавши руки в кишені штанів. Він навіть не обернувся, коли Марина зайшла. – Сідай, – сказав він. Марина обережно сіла на стілець. – Ну що, голубонько, – раптом сказала Інна. Знаєш, я ж бачу, як ти на мого чоловіка дивишся! Як крутишся тут постійно! – Інно Володимирівно, про що ви? – Марина не розуміла, що відбувається
– Маринко, зайди до мене, – голос Андрія Михайловича у слухавці звучав тихо і якось не так як завжди.
Такого тону Марина за три роки роботи не чула.
Серце тьохнуло. Вона поправила комірець білої блузки, обсмикнула спідницю і провела рукою по волоссю. Перед дверима директорського кабінету затрималася на секунду, глибоко вдихнула.
– Може, через ті договори? Але ж я все зробила вчора…
У кабінеті пахло дорогими парфумами – аромат ванілі витав у повітрі. За масивним столом із червоного дерева сиділа Інна, дружина начальника. Бездоганний макіяж, ідеально вкладене волосся, костюм від відомого дизайнера. Вона постукувала наманікюреними пальцями по столу і недобре дивилася на Марину
Сам Андрій Михайлович стояв біля вікна, поклавши руки в кишені штанів. Він навіть не обернувся, коли Марина зайшла.
– Сідай, – сказав він, продовжуючи дивитися кудись у двір, де робітники клали нову плитку.
Марина обережно сіла на стілець.
– Ну що, голубонько, – почала Інна, розтягуючи слова. У її голосі дзвеніла погано прихована злість. – Я давно хотіла з тобою поговорити. Знаєш, я ж бачу, як ти на мого чоловіка дивишся. Як крутишся тут постійно, як причини знаходиш зазирнути…
Марина відчула, як червоніє. Усередині все похололо. Вона любила свою роботу, знала тут кожну папку, кожен документ. За три роки не було жодного серйозного промаху. Андрій Михайлович був вимогливим начальником, але завжди справедливим. А ось його дружина… Марина намагалася зайвий раз з нею не бачитися – було в цій жінці щось хиже.
– Інно Володимирівно, я справді не розумію, про що ви, – голос зрадливо здригнувся.
– Не розумієш? – Інна видала короткий злий смішок. – А договори де? Які вчора мали бути готовими? Які мій чоловік весь вечір шукав?
– Договори? – Марина розгублено закліпала. – Але ж я все підготувала… Там була велика синя папка…
І тут вона згадала. Вчора, коли несла документи директорові, у коридорі її перехопив Вадим, молодший двоюрідний брат Інни. Пом’ятий, з червоними після чергової гулянки очима.
– Маринко, виручай! – він взяв її за лікоть. – Там ці, договори… Сестра просила показати, я одним оком гляну і одразу поверну. Мені конче треба…
Вадим працював у компанії менеджером – точніше, вдавав, що працює. Усі знали, що його влаштувала сестра. Він завжди запізнювався, завалював проєкти, але Інна завжди його захищала.
– Він же ж сирота, – казала вона чоловікові. – У нього тільки я залишилася…
– Я віддала документи Вадиму Сергійовичу, – почала пояснювати Марина. – Він сказав, що ви просили…
– Он значить як! – Інна різко встала з-за столу. – Тепер на мого брата все звалюєш? На сироту? Андрію, ти чуєш? Вона ще й Вадима намагається очорнити!
Андрій Михайлович нарешті обернувся. Обличчя у нього було змарніле, під очима були тіні. Він явно не спав усю ніч.
– Марино, – сказав він стомлено. – Я змушений тебе звільнити. Без відпрацювання.
– Але чому? – у Марини затремтіли губи. – За що? Я ж… Я справді віддала документи Вадиму Сергійовичу. Можна його покликати, спитати…
– Вадим у відрядженні, – заявила Інна. – Як зручно, так? Не підтвердить, не спростує.
– У відрядженні? – Марина розгубилася. – Але ж я бачила його годину тому…
– Андрію Михайловичу, – вона встала зі стільця. – Давайте просто поговоримо. За три роки в мене не було жодного серйозного…
– Все, розмова закінчена, – Інна встала між нею та чоловіком. — Щоб за пів години тебе тут не було. І не надумай влаштовувати сцени!
Марина поволі вийшла з кабінету. У приймальні було порожньо – обідня перерва. На її столі стояв охололий чай, який вона не встигла допити. Улюблений кухоль з кошенятами – подарунок колег на минулий день народження.
Вона сіла на стілець і бездумно дивилася в монітор комп’ютера. На заставці – фотографія мами. Вони зробили її минулого літа на дачі, мама посміхається, в руках букет ромашок.
– Як я скажу їй? – майнула думка. – У неї ж тиск, їй не можна хвилюватися…
Із заціпеніння Марину вивів звук дверей, які відкриваються. На порозі стояла Ольга з бухгалтерії – маленька повненька жінка з добрими очима.
– Маринко, – вона зам’ялася. – Тут документи… На звільнення…
– Так, звичайно, – Марина почала механічно збирати речі.
Фото мами, кухоль, щоденник у шкіряній обкладинці – теж подарунок, від Андрія Михайловича на новий рік.
«За бездоганну роботу», – було написано у вітальній листівці.
– Дівчинко моя, – Ольга присіла поряд. – Ти не хвилюйся так. Знайдеш нову роботу, ти ж розумниця…
– А можна я завтра заберу решту речей? Просто зараз…
– Не можна! – пролунав від дверей різкий голос Інни. – Я все сказала – пів години! І щоб твої ноги більше тут не було.
Марина кивнула, квапливо запихаючи у сумку особисті речі. Руки тремтіли, щось падало, вона піднімала, знову впускала… У якийсь момент мамин кухоль вислизнув з рук і розбився.
– І за псування майна відмінусуємо! – тріумфально оголосила Інна.
Надворі накрапав дрібний дощ. Марина йшла, не розбираючи дороги, стискаючи в руках сумку з речами. В голові було порожньо, тільки одна думка:
«За що? За що так?..»
Ноги самі принесли її до маленького кафе на розі. Вони часто обідали тут із дівчатами з бухгалтерії.
– О, Маринко, ти сьогодні рано! – усміхнулася офіціантка Наталка. – Як завжди? Грецький салат і…
– Ні, – Марина похитала головою. – Тобто так. Все одно. Можна з собою?
Вона сіла за столик у кутку, дістала телефон. Три пропущені від мами. Потрібно зателефонувати, але що сказати? «Мамо, мене звільнили, бо дружина начальника вирішила, що я з ним…»
Пішли сльози. Марина квапливо дістала серветку, витерла очі. Туш все одно розмазалася.
– Марино, що трапилося? – Наталка поставила перед нею склянку води. – Ти вся біла…
– Все нормально, – Марина через силу посміхнулася. – Можна рахунок?
– Але ж ти навіть не…
– Будь ласка, просто рахунок.
Надворі зовсім стемніло. Дощ посилився, але Марина йшла пішки, пригортаючи до грудей пакет із їжею. До будинку було близько години ходьби, але їй хотілося просто йти, йти, йти…
Біля сміттєвих контейнерів щось ворухнулося. Марина здригнулася і зупинилася. У тьмяному світлі ліхтаря вона розгледіла собачку – маленьку руду таксу. Собачка сидів, притулившись до стіни, і дрібно тремтів.
– Агов, – тихенько покликала Марина. – Ти чия?
Такса підвела голову.
– Ходи сюди, – Марина присіла навпочіпки, дістала з пакета куплений у кафе сендвіч. – Не бійся.
Собачка обережно принюхався, зробила крок уперед. Потім ще один.
– Отак, – примовляла Марина, простягаючи шматочок. – Хто ж тебе покинув таку?
Такса нарешті підійшла зовсім близько. Вона була брудна, мокра, але явно домашня – на шиї був потертий шкіряний нашийник, але адреси не було.
– Загубилася, так? – Марина обережно погладила собачку по голові. – Нічого, зараз щось придумаємо…
Вона сама не зрозуміла, як ухвалила рішення. Просто зняла шарфик, загорнула в нього тремтячу собачку і пішла додому. Собачка не опиралася – навпаки, довірливо горнулася до неї.
– Ось так, – думала Марина, піднімаючись сходами до своєї квартири. – Тепер нас двоє таких нещасних…
Вдома Марина насамперед викупала таксу. Собачка виявилася на диво слухняною – стояла у ванній, тільки іноді обтрушувалася, обдаючи Марино бризками. Під шаром бруду проступила гарна руда шерсть.
– Ну ось, зовсім інша справа, – примовляла Марина, витираючи таксу старим рушником. – Зараз поїмо і шукатимемо твоїх господарів.
У цей момент задзвонив телефон. Мама.
– Доню, ти де? Я весь день дзвоню…
– Мамо, – сказала Марина. – Я… Я не можу зараз говорити. У мене тут…
І тут такса, наче вирішивши допомогти, дзвінко гавкнула.
– Це що таке? – у маминому голосі почулася тривога. – У тебе собака?
– Знайшла на вулиці, – Марина погладила таксу по вологій спині. – Загубилася чиясь. Я її поки що до себе забрала…
– Маринко, – мама зітхнула. – Що сталося? Я ж чую по голосу…
І Марина не витримала. Розплакалася, сидячи на підлозі у ванній, пригортаючи до себе чужу собачку. Крізь сльози розповіла про звільнення, про Інну, про розбитий кухоль.
– Вони не мали права! – мама обурено підвищила голос. – Без пояснення причин, без відпрацювання… Я зараз приїду! Ми будемо скаржитися, я це так не залишу!
– Не треба, мамо, – Марина витерла очі. – Правда. Я впораюся.
Такса тихенько заскавчала і лизнула їй руку.
– Ось навіть собачка мене шкодує, – через силу посміхнулася Марина. – Мамо, я завтра приїду, добре? А зараз треба господарів шукати…
Вона зробила фотографії такси і розмістила оголошення у всіх собачих групах, які вона змогла знайти.
«Знайдено таксу, дівчинку, руду, у шкіряному нашийнику…»
Відповідь прийшла майже одразу – хтось скинув посилання на пост у сусідній групі:
«Загубилася собачка! Такса, дівчинка, руда, відгукується на кличку Марта. Винагороду гарантуємо!»
Марина написала автору посту. За п’ять хвилин телефон задзвонив.
– Алло! – пролунав схвильований жіночий голос. — То ви знайшли Марту? Вона жива? Здорова?
– Так, все добре, – запевнила Марина. – Я її нагодувала і помила…
– Дякую, люба! – у голосі почулися сльози. – Я зараз же ж приїду! Диктуйте адресу!
Через сорок хвилин у двері подзвонили. На порозі стояла елегантна жінка років шістдесяти п’яти. Марта, впізнавши господиню, радісно кинулась до неї.
– Господи, знайшлася! – жінка підхопила таксу на руки. – Я вже думала… Дякую вам величезне!
Вона полізла у сумочку:
– Скільки? Скільки я вам винна? Називайте будь-яку суму!
– Що ви, не треба, – Марина похитала головою. І раптом, сама від себе не очікуючи, заплакала.
– Господи, дівчинко, що трапилося? – господиня такси розгублено переводила погляд з Марини, яка плакала, на собачку. – Так, Марточко, почекай…
Вона рішуче зробила крок у квартиру:
– То де у вас кухня? Зараз поставимо чайник, і ви мені все розкажете.
Через десять хвилин вони сиділи за кухонним столом. Марта вмостилася на колінах у господині і з цікавістю поглядала на Марину.
– Мене, до речі, Віра Олександрівна звуть, – представилася жінка, помішуючи чай. – А тепер розповідайте, що сталося.
І Марина розповіла – про роботу, про безглузде звинувачення, про Вадима з договорами… Слова лилися самі собою, наче прорвало греблю.
– Значить, Вадим, – задумливо промовила Віра Олександрівна. – І Інна… А прізвище вашого начальника, вибачте, як?
– Степаненко, – шморгнула носом Марина. – Андрій Михайлович Степаненко.
Віра Олександрівна раптом випросталась:
– Стривайте-но. Високий такий, з сивиною на скронях? І дружина – ефектна брюнетка?
– Так, – здивувалася Марина. – Ви їх знаєте?
– Ну так, – жінка похитала головою. – Довелося чути про них…
Марина застигла з чашкою в руках.
Вона дістала телефон:
– Зараз ми декому подзвонимо.
– Ні-ні! – ахнула Марина. – Не треба нікому дзвонити! Я знайду іншу роботу…
– Дитинко, – м’яко зупинила її Віра Олександрівна. – А ви не хочете для різноманітності попрацювати із хорошими людьми? Мені якраз потрібна помічниця – документи там розібрати, все в порядок привести. Я, може, й відійшла від справ, але деякі питання ще вирішую…
Вона набрала номер, тримаючи телефон так, щоб Марина могла чути розмову:
– Андрій? Це мати. Ти що там виробляєш? Вирішив усіх тямущих співробітників розігнати? Так, я про Марину. Вона в мене зараз… Ні, це ти послухай! Де твої договори? У братика улюбленого спитай, він учора в ресторані їх залишив. Мені вже дзвонили… Що значить «звідки знаю»? Я, може, й на пенсії, але очі й вуха маю… І передай своїй Інночці, хай не влаштовує вистав на робочому місці. Навчилася б краще чоловіка цінувати, а не сварки влаштовувати… Все, чекаю тебе завтра у себе. І документи всі привези!
Вона поклала слухавку і подивилася на приголомшену Марину:
– Ну що, коли братися до роботи готові?
– Я… Я не знаю, – розгубилася Марина. – Це якось незручно…
– Що незручно? – Віра Олександрівна налила ще чаю. – Працювати із професіоналами замість того, щоб терпіти чужі примхи?
Марта, ніби підтримуючи господиню, гавкнула і пересунулася на коліна до Марини.
– Бачиш, навіть собачка за, – посміхнулася Віра Олександрівна. – Знаєш, а я ж не просто так бізнес синові передала. Думала, нехай вчиться… Але одна справа – вчитися на своїх помилках, і зовсім інша – дозволяти дружині розганяти тямущих співробітників через недолугі ревнощі.
Вона помовчала, задумливо дивлячись у вікно:
– Я ж Інну одразу зрозуміла. Балувана дівчинка, звикла, що все по її має бути. Брата недолугого вічно вигороджує – мовляв, сирота, важке дитинство… А те, що вона сама з нього такого виростила – це нічого? Батьки в нього рано пішли, то вона взяла над ним шефство. Тільки замість того, щоб навчити його життю, все за нього вирішувала. Ось і отримали хлопчика, який документи по ресторанах губить…
У двері подзвонили. На порозі стояв Андрій Михайлович – скуйовджений, у розстебнутому пальті.
– Мамо, – почав він з порога. – Я все дізнався, договори знайшлися…
– Мовчи вже, горе-керівнику, – сказала Віра Олександрівна. – Спочатку перед людиною вибачся.
– Марино, – він винувато глянув на колишню секретарку. – Вибачте. Я… Я не повинен був так чинити. Ви можете повернутися…
– Ні, – твердо сказала Віра Олександрівна. – Марина нікуди не повернеться. Вона працюватиме зі мною.
– Але мамо!
– Жодних «але»! Спочатку навчися своєю фірмою керувати. І дружину свою виховай – не дівчинка вже, настав час і мізки увімкнути. А Вадима… Вадима я сама виховуватиму. Досить уже в ігри грати.
Марта, яка весь цей час сиділа у Марини на колінах, раптом зістрибнула і підбігла до Андрія Михайловича. Обнюхала його черевики і дзвінко загавкала.
– От і Марта зі мною згодна, – посміхнулася Віра Олександрівна. – До речі, знаєш, як я знайшла Марину? Вона мою Марту врятувала. А я, ти знаєш, вірю в такі знаки.
Пізніше, коли всі розійшлися, Марина сиділа на кухні і думала про мінливість долі. Вранці вона втратила роботу, а ввечері знайшла не тільки нову, а й, здається, справжнього друга – розумну, сильну жінку, яка не побоялася заступитися за справедливість.
Задзвонив телефон – мама.
– Доню, ну як ти? Може, все таки приїхати?
– Не треба, мамо, – усміхнулася Марина. – Уявляєш, я тепер особистий помічник власниці ювелірної мережі. А ще в мене є друг – руда такса Марта…
І вона розповіла мамі цю дивовижну історію – про те, як іноді доброта повертається сторицею, і як важливо залишатися людиною, навіть тоді коли з тобою роблять несправедливо.
А за кілька місяців у фірмі багато що змінилося. Вадим, під строгим наглядом Віри Олександрівни, почав потроху дорослішати.
Інна, усвідомивши, що ледь не зруйнувала кар’єру чоловіка своїми безглуздими ревнощами, присмиріла.
А Марина… Марина щоранку із задоволенням ішла на роботу, де на неї чекали цікаві завдання і мудрий наставник.
І тільки Марта, згорнувшись калачиком у кабінеті Віри Олександрівни, загадково посміхалася, ніби знала з самого початку, як все обернеться…