Ой Світлано, ну навіщо тобі подарунки? Ну подумаєш день народження в тебе, ну і що? Ти й так нікуди не ходиш! Ось вийдеш на роботу влітку, купиш собі, що захочеш, – випалив Микола дружині
Щоразу Микола дорікав Світлані, що вона бездомна, ні батьків, ні родичів. Ростила її тітка до шістнадцяти років, відправила вчитися на кухаря на інший кінець країни. А потім взагалі спілкуватися перестали, бо не сподобався їй її наречений Микола.
Але років за п’ять дівчина і сама зрозуміла, чому не сподобався, тільки боялася зізнатися в цьому самій собі.
— Знову гроші мої витрачаєш? Я тобі на продукти їх дав! А ти знову сина до логопеда тягала?
— Але ж йому потрібні заняття! Він лише на півгодини ходить за півціни, я домовилася. Ми потім удома ще самі займаємося!
— Чого взагалі з ним робити? І так заговорить!
— Але ж труднощі з промовою є! І звуки треба виправляти! Інакше так і лишиться!
— Ти хоч одного дорослого бачила, що звуки не вимовляє? Їхні одиниці. Все, жодних занять! Сама не працюєш, то хоч мої гроші на дурниці не витрачай!
— Я не працюю, бо діти постійно хворіють!
Світлана скривджено закусила губу, вона хотіла дати своїм дітям все необхідне, але чоловік постійно скупився. Він не купував їм іграшок, відмовлявся платити за гуртки. Світла зрідка економила на продуктах та брала їм альбоми та фарби. Тільки в день народження їм дозволялося купити по одній іграшці.
— «Зате на свою матінку витрачати не забуває! Мені три троянди на день народження, а їй шикарний букет найдорожчих лілій».
— Колю, це такі дорогі квіти! Вони коштують третину твоєї зарплати, нам потім як жити?
— У мами ювілей! Що ти хочеш, щоб я купив п’ять ромашок? Не рахуй мої гроші!
— Ми ж сім’я, я думала, гроші спільні!
— Спільні, але заробляю їх я! Значить, і я вирішую на що витрачати! Мені для матінки не шкода!
Наступного дня вони йшли до ресторану на ювілей до свекрухи, збиралися всі родичі.
— Ой, Коленю! Який букет розкішний! Гарні лілії!
— Що ти, мамо! Для коханої жінки нічого не шкода!
— Який дбайливий у мене син! Ой, Свєточко, а дітки нехай пограють поки що.
— Але ж ми їх не погодували, думали, з нами за столом посидять!
— Діти мають їсти домашню їжу! Їх треба було нагодувати до цього. Їм що, дорогий ресторанний салат їсти? – говорила свекруха.
Світлані не хотілося лаятися. Вона сказала дітям пограти в дитячій кімнаті, а сама пішла та замовила їм по порції пюре у офіціанта. А коли свекруха вийшла зустрічати гостей надвір, взяла кілька шматочків овочів із тарілки з нарізкою.
Тільки-но вона встигла погодувати дітей, як гості розсілися за стіл і почали вітати іменинницю.
— Світла, ну де ти ходиш? Вже тости почали говорити! – бурчав Микола.
— Ходила дивитися що діти роблять!
Коли вечір був закінчений, і всі зібралися додому, Микола наголосив:
— Мама! Як подарунок я сам оплачу рахунок!
Свекруха була в захваті, розповідала всім гостям, який її добрий хлопчик.
— Колю, ну як же так? Де ти взяв гроші? — обурювалася Світлана.
— Відкладав! Хотів сюрприз мамі зробити!
— Коли я просила Стьопці купити нову курточку, ти сказав, що грошей немає!
— Сенс купувати серед зими? Вона до наступної мала буде! Діти швидко зростають!
— Ми б із запасом узяли! А то ходить у короткій!
— Нічого, за кілька тижнів весна.
— У мене теж день народження місяць тому був! Так ти мені три трояндочки! Навіть подарунка не було! Як так?
— Ой, не ревнуй! Навіщо тобі подарунки? Ти нікуди не ходиш! Ось вийдеш на роботу влітку, купиш собі, що хочеш.
— Так було завжди! Ти мені навіть обручки не подарував, коли пропозицію робив! Ти просто жмот! — Світлана встала з-за столу та пішла збирати дітей.
Коли вона прийшла до ігрової, її телефон задзвонив.
— Свєточко, вітаю! Це тітка Таня.
У жінки затремтіло серце, вони не дзвонили більше п’яти років, відколи посварилися.
— Танька! Це ти?
— Як я давно не чула це слово! Ти мене так у дитинстві називала! – засміялася тітка.
— Як ти? Я така рада тебе чути! Щодня згадую, що ми даремно посварилися! — Світлана заридала в трубку, одночасно від щастя і від горя, чуючи рідний голос.
— Що ти, дівчинко! Не плач! Це я, дурна стара, винна! Треба було прийняти Миколу, а я перед вибором поставила тебе. Ти була закохана, тому…
— Ти мала рацію, він злий і любить тільки свою матір, — Свєта з переляку обернулася, боячись, що свекруха і чоловік можуть почути.
Але вони проводжали гостей.
— А у вас дітки? Невже все так погано?
— Є, син Стьопка п’ять років і Веронічка три з половиною роки.
— Ой яке щастя! Приїжджайте, Свєтко! Поживете зі мною, стара я стала, а то й не побачимось! А дім я тобі відпишу і спадок якийсь. Ти ж знаєш, що дітей у мене не було. Тільки ти лишилась!
— Тіто, не кажи так! Обов’язково приїдемо! Я тобі завтра подзвоню, чекай! А зараз не можу більше говорити! — Світлана попрощалася з Тетяною Михайлівною та швидко зібрала дітей.
Подружжя не розмовляло всю дорогу, але настрій у Свєти злетів від дзвінка тітки. В її душі знову загорівся вогник, але вона не знала, чим закінчиться цей вечір.
У передпокої, коли всі почали роздягатися, Микола помітив у руках у дітей різнобарвний пластиковий м’ячик.
— Це що таке?
— Ми з басейну в голковій кімнаті взяли поодинці! Так їх було багато дузе, тату! Стук твiста! — перелякано зітхнув Степан.
— Що ти шепеляєш? Говори нормально! Ви їх вкрали? — заволав Микола.
— Ні, тату, ми взяли пограти! – Заплакала молодша Вероніка.
— Я завтра ж поверну, Колю, не кричи на них! — почала заступатися Світлана.
— Вони злодії! Наші діти – злодії! Ти не спромоглася пояснити їм, що брати чуже не можна?
— Вони діти, які вперше бачили ігрову кімнату та ці кульки! Ми ж їх не ведемо нікуди! На всьому заощаджуємо! Головне, навіщо?
— Навіщо? Ти думаєш, так легко вас прогодувати? Я заробляю, а ви витрачаєте?
— Витрачаєш ти! На матір! На тобі, мамо, ресторан! На тобі шубку до Нового року! А дружина одні труси третій рік доношує! Ти взагалі навіщо одружився? Жив би з мамою, та й годі! Діти не бачать іграшок елементарних, все на матір спускаєш! – Вперше Свєта так скипіла перед чоловіком.
Вона раптом відчула, що зможе дати відсіч.
— Не заздри! Виховуй із сина справжнього мужика, він тобі теж подарує, коли виросте! А поки що, що він уміє? Тільки красти! А злодії мають бути покарані! На горох на півгодини!
Діти заплакали, у Свєти рвало серце, їй не хотілося більше терпіти цих знущань з дітей.
— Що це за середньовічні методи? Я не дозволю їх так карати!
— Що? Я тато, і слово за мною! Я тут старший! Ти не смієш мені суперечити, коли я виховую дітей!— Микола рішуче ступив до дітей, які плакали.
— Ні! – Світлана випустила перед собою руки, перегороджуючи шлях.
— Що значить ні? Вони вкрали!
— Вони це зробили, бо в житті нічого не бачать! Ти заощаджуєш на своїх дітях! Стьопа, Ніко, йдіть у свою кімнату і не бійтеся! — обернулася до них мати.
— Мені здалося, чи ти знову назвала мене жмотом? — Микола почервонів, у його жилах заграв алкоголь.
— Ти випив, і я не хочу зараз це обговорювати! Завтра вранці поговоримо! — Світлана обернулася, щоб піти.
Микола боляче схопив її за руку, різко розгорнув і дав ляпас.
— Як ти смієш упускати мій авторитет перед дітьми? Я хочу їх покарати, а ти захищаєш?
— Так, захищаю! Вони мої діти! А ось у твоїй любові до них я дуже сумніваюся! Та ти взагалі когось любив, окрім мами? Я довго вас терпіла! Але тепер не стану!
— Проти мене йдеш? Та ти без мене ніхто! У тебе навіть кута свого немає, куди можна повзтися! Та ще й із двома дітьми! Тож заспокойся!
— А ось і є! Завтра ж я їду до тітки! Вона мені дім лишає! Будемо з нею жити!
— Ви ж посварилися сто років тому? Я думав, що вона померла давно!
— З нею все гаразд, і сподіваюся, що проживе вона довго!
З цими словами Світлана пішла спати в дитячу.
Вранці не встигли вони прокинутися, на порозі вже була свекруха.
— Ой, Свєтику, привіт! Ну, як вам моє свято? Спасибі за подарунок!
— Сину дякуйте, — сухо відповіла невістка.
— Мені Коленька сказав, що ти тепер у нас домогосподарка! Та ще й де? На березі чорного моря! Ділянка на якій лінії від моря? А квадратів скільки у хаті?
— Вам яка різниця?
— Ну як? Ми ж сім’я! Чи вистачить нам усім місця, якщо поїдемо відпочивати?
— Ви? Ну вже ні! Ви мені й тут крові попили, годі!
— Коленько, чому Світлана така зла? Кидається з ранку! Я для них таке свято вчора закотила, а вона свекрусі коханій кімнату біля моря шкодує!
— Та вона жартує, мамо! Ми завжди тобі раді! Поїдеш із нами відпочивати? – Вийшов зі спальні Микола.
— З нами? Не-е, щось плутаєте! А ви, дорога свекруха, вчора їжі онукам пошкодували! Але ж на кімнату біля мроря претендуєте! Досить, я намучилася з вами і вашим сином-жмотом! Миколо, я подаю на розлучення!
— Що? Яке розлучення! Ну погарячкував я, Свєтка, вчора! Ну пробач!
— Ого, як про будинок дізнався, то одразу розмовляти ми навчилися, а не руками махати та кричати. Все, закінчилося наше сімейне життя!
Світлана зібрала свої нечисленні речі та дітей, вона судомно зателефонувала з вокзалу тітці та попросила грошей на квиток. За три дні вони вже були на морі.
Тітка Таня зустріла їх добре, дітей одразу повела до саду кримські фрукти їсти. Світлана знайшла роботу, розлучення остаточно було завершено за два місяці.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.