Олег повернувся додому, зайшов на кухню, пройшовся по кімнатах – дружини ніде не було. – Ти де, Зіно? – запитав він, подзвонивши до дружини. – І чому вечері немає? Зазвичай дружина ввечері була вдома і чекала на всіх зі смачною вечерею. – Приготуєте – буде вам вечеря! – стомлено відповіла жінка. – Я не зрозумів, а ти де? – здивовано запитав Олег. – А я від вас пішла! – спокійно відповіла дружина. – Як це пішла? Чому? – чоловік почав хвилюватися. – А як ідуть? Ногами! – єхидно додала Зінаїда. – Ти жартуєш? – запитав Олег. Але чоловік навіть уявити не міг, що задумала його дружина
Як там – у приказці? Хто везе – на тому й їдуть! А Зінаїда Петрівна везла: така людина знайдеться у кожній родині.
І вона добровільно, за замовчуванням та апріорі, як кажуть, звалювала на себе всі проблеми: робочі, побутові та організаційні.
А решта членів сімʼї отримують вже готовий результат. І або насолоджуються ним, або висловлюють невдоволення: залежно від ступеня збігу отриманого з їхніми мріями та сподіваннями.
Багато хто скаже, що це, звичайно, не розумно: намагатися все зробити самостійно. Адже можна попросити у інших членів сім’ї. Або хоча б спробувати! А тепер ще й найняти численних помічників.
І потім, що ж Ви, люба Зінаїда, так необачно дозволили сісти собі на шию трьом дорослим чоловікам?
Як це? Чому так розпустили всіх? А дітей взагалі треба було виховувати належним чином, дорога матуся!
Так, дітей треба виховувати. Вона, власне, і намагалася це зробити – знову лише вона…
Але в них був приклад перед очима: їхній власний татко, який не дуже прагнув допомагати дружині.
Ні-ні: свою Зіну він любив!
Просто Зінаїда завжди була дуже м’якотіла і зовсім не вміла наполягати! І згодом зрозуміла: краще все зробити самій, ніж по сто разів просити.
А ця весела компашка дуже вміло почала всім користуватися: кохана, у мене знову нічого не вийде – у тебе краще вийде!
– Мамо, я ж не вмію варити вареники!
– Куди ти діла мої чисті шкарпетки?
– Мамо, мені потрібний новий смартфон!
– Сходи в магазин сама, коханаа – у мене чемпіонат з футболу! Тільки не тягай тяжкості – для картоплі візьми сумку на коліщатках, яку я тобі подарував на 8 березня!
І вона, звичайно, йшла всім назустріч! А як інакше? І відкладала “себе” на потім – це, здається, називається синдромом відстроченого життя.
– Ось підростуть Іван з Вадимом – висплюсь!
– Скоро підуть у садок – зітхну!
Все – завтра, завтра, завтра…
Час минав, а нічого не змінювалося. Вже й діти стали дорослими, але ні від них, ні від Олега практично не було допомоги.
А дружина та мама продовжувала тягати за собою сумку на коліщатках, варити власноруч наліплені вареники та мити унітази, на яких троє її чоловіків часто забували підняти сидіння.
І у всіх виробився умовний рефлекс: мав рацію Павлов зі своїм собакою!
У Зінаїди Петрівни – що вона має все це робити. А в інших – що саме вона має все це робити!
І добре б, якщо жінка була домашньою господаркою і займалася виключно побутом – це було б зрозуміло!
Але ж вона ще й працювала! І не просто працювала, а була тим, кого прийнято називати годувальником сім’ї. Зіна отримувала набагато більше чоловіка.
– Мамо, треба здати гроші на випускний!
– У мене не працює смартфон!
– Нам із Вадимом потрібні нові куртки! – хлопчики були близнюками. А це – подвійні витрати.
І жодного звернення до батька! Як це?
– А це – до мами! – на всі прохання синів відповідав люблячий тато.
І тут, звичайно ж, знову виробився цей рефлекс!
І якщо раніше Олег робив деякі рухи у бік підробітку, то тепер, як кажуть, поклав на все болт і насолоджувався життям: Зіна все вирішить!
Та й навіщо, власне, напружуватись? Адже дружина закривала всі потреби сім’ї! І не треба паритися щодо покупок одягу та їжі – все зробить добра Зінаїда!
– Я навіть не знаю, як платити за квартиру! – гордовито хвалився в компанії друзів Олег, знаходячи у своїй поведінці якесь досягнення, чи що: дивіться – адже це я так виховав свою дружину! – Так, і жодного разу не вмикав пралку! Все – вона!
І «побратими по розуму» із захопленням дивилися на чоловіка: так, пощастило хлопцеві!
А потім Зінаїда зламалася. Так, як старі іграшки: машинку або мотоцикл потрібно було заводити ключиком, що додається для цієї мети.
Але наставав момент, коли всередині іграшки щось відбувалося, і вона переставала заводитись: ключ просто провертався.
Начебто все, як раніше: і іграшка, як і раніше, ціла і красива, і ось він – ключик, а завести не вдається!
Це сталося після того, як близнюки заявили, що вступатимуть на платне, і не до дуже дешевого ВНЗ:
– Ти ж все сплатиш, правда, матусю?
– А чому б вам, хлопчики, не спробувати на бюджет? – здивувалася Зінаїда.
– А там дуже мало місць! – резонно пояснили близнюки.
– Але спробувати можна!
– Та ми вже краще, на платне щоб точно вступити! У тебе ж є гроші, мамо?
А у мами – неприємності на роботі: її, цінного фахівця, зненацька звільнили!
Так, звільнили: мовляв, дякую за працю, як кажуть, але ми більше не потребуємо Ваших послуг. Часи суворі – вирішили скоротити штат.
Єдиною слабкою втіхою було те, що вона у списку на звільнення виявилася не одна.
Особливих накопичень у ній не було: все йшло «на життя». І у Зінаїди Петрівни здали нерви: елементарно здали! Дивно ще, що так пізно!
І жінка вирішила піти. Куди? До кого? – виникло природне питання.
Та просто піти! Від усього цього набридлого побуту, від відсутності допомоги та взаєморозуміння, від використання її як хатньої робітниці та грошового мішка.
Так, хтось скаже, що це погано: ми ж у відповіді за тих, кого приручили і таке інше! А хіба з нею чинять не погано? Інша давно вже відправила б усіх за відомою адресою.
Насамперед Зіна Петрівна придбала путівку до пансіонату на тиждень. На роботі вона отримала розрахунок та деяку істотну суму як відступні. Тому гроші в неї були.
Але добра жінка, звичайно ж, залишила кілька тисяч своїм домочадцям: незабаром у чоловіка має бути зарплата, яку тепер йому доведеться витратити не лише на себе. Так, дорогий Олежик!
Перший день у пансіонаті вона просто відсипалася. Увечері зателефонував чоловік: удень він був на роботі, а діти їздили у своїх справах.
– Ти де, Зіно? – зазвичай дружина ввечері була вдома і чекала на всіх зі смачною вечерею. – І чому вечері немає?
– Приготуєте – буде ! – стомлено мовила жінка.
По той бік слухавки помовчали, а потім промовили:
– Я не зрозумів, а ти де?
– А я від вас пішла!
– Як це пішла? – здивувався Олег.
– А як ідуть? Ногами! Переставляючи їх по черзі!
– Хто він? Я знаю його? – питання було поставлено на підвищених тонах. – Я ж тебе так люблю, Зінаїдо! А ти мене зрадила!
Коротше, негідниця, ти, Зіно…
“Господи, якими ж не розумними можуть бути іноді чоловіки! – з тугою подумала Зінаїда. – Всі думки – про одне! І навіть на думку нікому не спало, що мене елементарно заїздили!”
Але вголос цього не сказала – їй стало шкода наївного чоловіка: не дарма його не цінували на роботі! – а тільки сказала:
– Та не хвилюйся ти так – немає в мене нікого: просто втомилася і вирішила взяти тайм-аут.
– Від кого втомилася? – після великого мовчання пролунало у слухавці: чоловік переварював почуте. – Від нас?
Це було просто образою! Як це можна втомитися від них?
Так, із синами, справді, трохи проблематично. Ну, а він що? Хіба він своїй Зіні завдає якогось клопоту? Та ні в якому разі!
І їсть, що дадуть. І вдягне, що дружина приготує. І недавно навіть пішов у магазин. Ну і що з того, що приніс замість курки качку!
До речі, з яблуками – саме те! І тут – такий вчинок: втомилася вона, чи бачите!
– Так, коханий, від вас! Точніше, від вашої поведінки! Вас я люблю, а ось ваша поведінка мені перестала подобатися!
Тому, давайте, поживемо окремо – на мою думку, зараз саме такий випадок. І подивимося, що вийде!
– А як ми?
– А що ви? Вчіться жити самостійно! Вас троє – як-небудь впораєтеся!
І поклала слухавку.
За годину – 19 пропущених дзвінків від Олега та близнюків: перспектива залишитися без вечері нікого не втішила.
А Зіна Петрівна вимкнула телефон.
І поступово почала приходити в себе. Хоча думок про своїх хлопчиків повністю позбутися не вдалося. Так само, як і від образи, завданої несподіваним звільненням.
Але ситуація вже не здавалася такою безвихідною та критичною. Адже вихід є навіть із глухого кута і заплутаного лабіринту.
У першому випадку, потрібно просто повернути назад. У другому, йти, постійно тримаючись рукою за одну із стін. Перевірено!
А жити для себе виявилося дуже приємно, і Зінаїда стала смакувати. До кінця тижня вона вже повністю відійшла і почала розсилати резюме, домовляючись про співбесіду.
Жити стала у кімнаті, орендованій у самотньої бабусі.
І на першій же співбесіді їй запропонували непогану посаду – не гіршу за минулу! І зарплата відповідна!
Першого ж вечора після повернення вона зателефонувала додому – одному з синів: виявилося, що всі живі та здорові! І ніхто не переживав від недоїдання та безладу!
– Все нормально, матусю! Що їмо? Та все: варимо вареники, замовляємо готову їжу, я навчився варити картоплю – це виявилося зовсім нескладно! А як ти? Відійшла трохи?
Так, вона відійшла! Але повертатися поки що не хотіла.
– А ми з Іваном подали документи на бюджет: кажуть, що ми маємо всі шанси!
Та що ж робити! Треба було давно їх залишити одних – усі проблеми за тиждень вирішилися!
А вона стільки років гонилася, хоча могла б прожити цей час з користю для себе. Ну, нічого – ще надолужить!
– Ти коли повернешся? Ми скучили! А тато навчиться включати пральну машину!
– Привітай його від мене і скажи, що я ним пишаюся!
– Я серйозно, мамо: коли повернешся?
– І я серйозно! Тому поки не повернуся!
І, хоча Зінаїда теж скучила і вже зовсім не гнівалася, вирішила поки не повертатися. А спілкуватися можна і скайпом.
А завтра на неї вже чекали на новій роботі! Тому, треба було перейматися вибором вбрання: адже люди, як кажуть зустрічають по одягу. І вже потім звертали увагу на душу та думки.
А обличчя та одяг у перфекціоністки Зіни Петрівни завжди були в порядку. Та й з душею та думками все теж було непогано.