Олексій повернувся з відрядження, розклав валізу, смачно пообідав, і вирішив показати дружині та дітям фото з поїздки. – Ось я виступаю з доповіддю. Ось ми на фуршеті, – показував чоловік. – А тут навіть, вдалось, на море піти. Ірина роздивлялася фото і усміхалася, поки не побачила останньої фотографії. Жінка придивилася. – Ні, не здалося, – подумала вона. Ірина збільшила знімок, придивилася і застигла від несподіваної здогадки

– Ні, я нікуди не поїду. Так не піде. Я почуваюся якимось зрадником. Відпочиватиму, а ти… І хто придумав проводити наукову конференцію на півдні? Хіба ж можна працювати, коли під вікнами шумить море? Все, розбирай  валізу! – Олексій взяв із рук Ірини складену сорочку.

Ірині було приємно, що чоловік переживає, не хоче один їхати на південь. Так, було трохи образливо – південь, море, жінки… Ні, краще не думати про це. Вона спокійно забрала в Олексія сорочку і почала знову складати.

– Якщо ти не поїдеш, ти підведеш колег. А як же твоя доповідь? Потім ти не відпочивати їдеш, а працювати. Якби я могла, я б жодної хвилини не сумнівалася і поїхала з тобою. Ми вже говорили про це. А у вересні я візьму відпустку, і ми поїдемо відпочивати усі разом.

Олексій махнув рукою, мовляв, марно сперечатися.

– Наче все. Якщо щось забув, там купиш. Пішли пити чай. – Ірина закрила валізу.

Вони пили чай, чоловік з провиною поглядав на Ірину, вона заспокійливо посміхалася.

– Я вимию посуд, а ти йди, лягай, – сказав Олексій, зібрав посуд і відніс до раковини.

Ірина здивовано підняла брову. Коли таке було, щоб чоловік сам зголосився вимити чашки? Ні мив, тільки коли просила про це. Але щоб сам? Вона пішла в кімнату, розклала диван, застелила постільною білизною, потім зазирнула в дитячу. П’ятирічна Оленка спала, обійнявши плюшеве ведмежа. А Дмитрик сидів із навушниками перед монітором. Ірина підійшла, зняла з голови сина навушники. Він тут же підняв на неї незадоволене обличчя.

– Всі спати. Завтра до школи, – І не йшла, чекаючи, коли Дмитрик закриє програми, вимкне комп’ютер.

Тільки після цього поклала навушники на край столу та вийшла з кімнати.

Перед розлукою вони з чоловіком провели разом ніч. Заснули, обнявшись, як у перші дні їхнього одруження. Здавалося, тільки заплющила очі, а будильник вже дзвонив. Ірина відкинула ковдру та побачила, що Олексія немає поруч. Вона знайшла його на кухні, він стояв біля відритого вікна.

– Не спалося, не став тебе турбувати, – обернувшись, сказав Олексій.

Ірина підійшла до плити, звично поторкала бік чайника і тут же відсмикнула руку.

– Я вже загрів. Каву будеш? – Олексій поставив на стіл дві чашки.

Поки пили каву, на телефон чоловіка надійшло повідомлення, що таксі чекає біля під’їзду. Олексій квапливо вийшов до коридору. Ірина стояла у нічній сорочці у дверях і дивилася, як він одягається.

Чоловік підійшов, міцно обійняв.

– Може, я все ж таки залишуся? Скажу, занедужав, – прошепотів він.

– Ні, їдь. – Ірина легенько відштовхнула його.

Вона замкнула за Олексієм двері, повернулася до ліжка, але заснути більше не змогла. 

«Потрібно вчитися розлучатися та довіряти», – умовляла вона себе.

Олексій дзвонив часто, розповідав, як відбувається конференція, навіть виходить викроювати час для моря. Через тиждень він повернувся відпочилий і засмаглий, привіз купу ракушок, подарунків їй та дітям.

Ірині здавалося, що він привіз із собою запах моря та тепло південного сонця до їхньої міської квартири. Після обіду Олексій скинув фотографії на комп’ютер Дмитра, і вони сіли дивитися їх. Ось він у костюмі на трибуні конференц-залу, ось виступає з доповіддю, на пляжі грає з колегами у волейбол, на екскурсії… Олексій захоплено коментував кожен знімок.

Ірина схвально кивала, а на душі чомусь був неспокій. На одному з останніх знімків Олексій стояв у плавках, дивився у камеру та посміхався. Вона впізнала цей погляд, сповнений ніжності та кохання. Так він дивився на неї в медовий місяць. І так дивився на того, хто знімав його зовсім нещодавно. За його спиною порожній пляж та море. Поруч на піску валяється рушник і ще щось яскраве та червоне.

– Ну от і все. Мені готель сподобався, я забронював його для нас на вересень, – зупинив Олексій незручну паузу.

Ірина розбирала  валізу, а сама все думала про той останній знімок. Щось не давало спокою.

Після вечері вони з чоловіком дивилися якийсь фільм, Оленка грала поруч на підлозі, а Дмитро, як завжди, сидів із навушниками біля комп’ютера.

– Все, час спати. Завтра на роботу. – Олексій стомлено позіхнув і вимкнув телевізор.

Ірина повела Оленку у ванну чистити зуби. Коли вона повернулася до кімнати, Олексій вже розклав і застелив диван. Ірина довго читала дочці казки, тягла час. Коли дочка та син заснули, вона взяла ноутбук і вийшла з кімнати. Олексій вже спав, розкинувши засмаглі руки. Вона довго дивилася на нього при м’якому світлі бра. Потім сіла на кухні і почала знову переглядати знімки.

Ось і передостанній. Ні, не здалося. Олексій також з ніжністю дивився в камеру. Усіх колег чоловіка вона знала. Усі мали міцні сім’ї. Ірина збільшила знімок. Поруч із рушником лежав… Вона не могла помилитися, бо сама купувала цей сарафан у червоних маках.

Ірна купила цей сарафан через інтернет, але він їй не підійшов. Ірина без тіні сумніву віддала його подрузі Марії. Він сидів на ній чудово. Звідки сарафан Марії на пляжі? Ірина раптом згадала, що за тиждень жодного разу не зідзвонювалися з подругою. Сумнівів не залишилося. Чоловік був там із Марією.

Ірина закрила комп’ютер та віднесла до кімнати сина. Потім роздяглася і лягла поряд з Олексієм, намагаючись не розбудити.

«І що, влаштувати сцену? Сама відпустила. Якби на піску валявся незнайомий сарафан, так само засмутилася б? Навряд чи. Було прикро, що Марія, подруга, зрадила її. І він. Як спритно обдурив, розігрував перед від’їздом, що не хоче їхати без неї. А сам запросив Марію. Як давно вони? Чому я цього не бачила? Мама попереджала перед весіллям, що не можна відпускати одного чоловіка в санаторій. Батько після однієї такої поїздки пішов від них до іншої жінки…»

Наступного дня Ірина зателефонувала до подруги.

– Іра, привіт! Я так замоталася на роботі, вибач, що не дзвонила, – виправдовувалася Марія.

– Я все знаю. Ти їздила на південь із Олексієм. Як ти могла? Тобі інших чоловіків мало? – ледве стримуючись, сказала Ірина.

– Іро, я все поясню. Я виявилася там випадково. На роботі одна співробітниця мала піти у відпустку, купила квитки. А в неї несподівано занедужала дитина. Вона віддала квиток мені… не пропадати ж. Просто збіглося. Іра, я випадково зустріла Олексія на пляжі. А звідки ти…

Ірина поклала слухавку. Сльози застилали очі. Вона вийшла з кабінету, у туалеті вмилася. Коли повернулася, побачила на телефоні два виклики від чоловіка та один від Марії. Отже, вона йому зателефонувала та попередила.

Увечері, звичайно, Олексій виправдовувався, казав, що випадково зустрівся із Марією на пляжі. Нічого не було. Просто викупалися.

– Обманюєш. Якби зустрів випадково, чому не сказав про це, коли дзвонив? Я не зможу більше вірити ні тобі, ні їй, – вигукувала Ірина, не переймаючись тим, що діти почують. – Хай би з іншю, не так було б важко, але з Марією… Вона зізналася, бо була засмагла. Якби не це, ви б продовжували мене обманювати. Все, я подаю на розлучення! – Ірина пішла у ванну, замкнулася там і дала волю сльозам.

За два тижні Марія прийшла до Ірини на роботу. Вибачалася, виправдовувалася. Казала, що завжди заздрила Ірині: добрий чоловік, двоє дітей. А у неї два невдалі заміжжя, ні від одного чоловіка не змогла завагітніти. А тут…

Ірина, ледве стримуючись, вислухала зізнання Марії. Не влаштовувати ж скандалу на роботі. Вони справді випадково зустрілися. Море, сонце… Вони були обережні, йшли від усіх подалі. Якби не вагітність, Ірина ніколи не дізналася б правди. Марія одразу сказала, що народжуватиме. Це її єдиний шанс на зльоті можливості, що вислизає.

– Вибач. Так вийшло. Олексія відводити з сім’ї не буду. З ним розбирайся сама. – Марія підвелася, щоб піти.

– Тобі інших чоловіків було мало? Ти зруйнувала мою родину. Іди. Назавжди! – Ірина ледве стрималася.

І як жити із цією правдою? Вдавати, що все гаразд? Саме якось розсмокчеться? Ні, вона не зможе забути, пробачити. Якби не вагітність Марії, ще можна було спробувати… Увечері Ірина оголосила чоловікові, що відпускає його.

– З дітьми можеш бачитися, коли захочеш. Тільки скоро буде ніколи, підуть пелюшки, безсонні ночі. – Ірина посміхнулася. – На розлучення подам сама. На аліменти також. Квартиру, сподіваюся, не забиратимеш у дітей? От і добре. Все. Іди.

Олексій зібрав речі та пішов.

Потяглися тужливі дні. Дмитро притих, майже не виходив із своєї кімнати. Навіть Оленка відчувала, що до мами зараз краще не чіплятися. Олексій зустрічав Дмитра біля школи, забирав Оленку з садка і йшов із ними гуляти, купував іграшки дочці, синові, що попросить. Додому не заходив. Ірина була цьому рада. Переживала, що як побачить його,  не витримати, пробачити. Любила, незважаючи ні на що.

Якось Олексій подзвонив серед ночі і незрозуміло щось вигукнув, плачучи.

– Говори нормально, що трапилося, – попросила Ірина, вже розуміючи, що сталося погане.

– Можна, я приїду? – сказав чоловік.

– Приїдь, – відповіла вона.

Ірина встала, зазирнула в кімнату до дітей, чи не розбудила. Ні, сплять. Накинула халат і поставила чайник. В тиші ночі почула, як під вікнами зупинилася машина, відкрилися дверцята, потім мотор стих вдалині. Виходить, приїхав на таксі. Ірина відчинила вхідні двері, чекала. Олексій піднімався сходами важко. Голова та плечі опущені. Перед дверима зупинився, побачивши Ірину.

– Відкрила, щоби дітей дзвінком не розбудив. Роздягайся, йди одразу на кухню.

Олексій роздягнувся, пройшов, сів на стілець.

– Я не знаю що робити. Мені нема до кого більше йти. – Він підняв повні сліз очі.

Ірина занепокоїлася, але вона чекала, не розпитувала. Олексій зробив глибокий вдих і почав розповідати:

– З вечора Марії стало погано. Я викликав швидку. Вона не хотіла їхати. Народжувати ще зарано, – Він схлипнув. – Ми знали, що у неї двійнята, дві дівчинки…

– Їх не стало? – не витримала Ірина.

– Ні. Вони слабкими народилися, але все добре. А Марія… – Олексій заплакав у голос. – Це я винен… Через мене… Якби не завагітніла…

Потім було прощання. Ірина не могла впізнати в колись квітучій та яскравій подрузі Марії. Олексій байдуже дивився в одну точку. Батьки її стояли осторонь, до Олексія не підходили. Дивилися на нього ображеним поглядом, засуджували. Через нього не стало їхньої дочки. 

«Чи розумна справа народжувати на п’ятому десятку, – шепотілися знайомі. – Що з дівчатами буде? Бабуся з дідом старенькі, не підняти їм… Батько… Куди йому одному…»

Олексій приходив до доньок, дивився на крихітних малюків, приносив памперси та все, що просили. Незважаючи на переживання лікарів, обидві дівчинки зміцніли. За два місяці Олексій прийшов до Ірини. Більше не плакав, просто розгублено розповів, що дівчаток можна забрати додому, а він не знає, що робити.

Ірина наступного дня поїхала до пологового будинку. Дивилася на малечу, а в голові крутилися імена Катя та Марія. Образа на Марію пройшла. Якщо Олексій відмовиться їх забрати, дівчаток відправлять до будинку малюка. Вони ні в чому не винні. Батьки Марії дали зрозуміти, що одну дитину взяли б, але не двох.

Ірина приїхала додому та оголосила Дмитру та Олені, що забере завтра дітей. Вони насупилися. Почалося безпросвітно важке життя у тісноті. У великій кімнаті поставили дитяче ліжечко, доки вистачить на двох. Олексій повернувся, одній Ірині було б не впоратися. Він не спав ночами, даючи виспатися і відпочити Ірині, покірно гуляв з малечею, сповивав, годував. Ірина крутилася на межі можливого. Іноді думала, що ляже і більше не встане. Отак у неї стало четверо дітей.

Із Олексієм знову розписалися. Мама сварила Ірину, але допомагала, брала Оленку до себе. А коли Оленка пішла до школи, взагалі цілий день проводила у бабусі, додому тільки спати приходила. Ірина поставила умову – сім’я має жити разом.

Коли дівчатка підросли і вже добре ходили, батьки Марії почали забирати їх собі на вихідні. Ірина у такі дні відсипалася, а Олексій готував, прав та прибирав квартиру. Батьки Марії не заперечували, щоб квартира їхньої доньки залишилася дівчаткам. Дмитру тринадцять, скоро окремо зможе жити.

Коли Дмитро на останньму курсу інституту одружився, на весіллі батьки нареченої дивувалися, як Олексій з Іриною наважилися в наші дні на чотирьох дітей. Вони переглянулись.

– Так вийшло, – Олексій обійняв дружину.

– Просто наші і все. Мені важко від думки, що могли б ніколи не зустріти наших дітей, – Ірина притулилася до чоловіка і посміхнулася.