Світлана Іванівна одягла теплу дублянку, взяла свою маленьку внучку Ганнусю і вони пішли гуляти в парк. В парку були молоді мами й татусі. Ганнуся, тепло закутана, одразу заснула на свіжому повітрі. Світлана Іванівна задумалась – згадала свою молодість. Як вона свого сина Мишка одна виховувала… Вона так задумалася, що не одразу почула дитячий галас. Спочатку жінка подумала, що це Ганнуся плаче. Але ні – внучка спала. А недалеко від Світлани стояв якийсь чоловік з візочком. Він безпорадно озирнувся і побачив Світлану. – Дівчино, що мені робити? – запитав він. Світлана застигла від почутого
Коли Юля з Мишком побралися свекруха їм відразу заявила:
– Тепер ви самостійні, самі за себе відповідаєте. Я тебе, синку, виростила, вивчила. Для себе хочу пожити, мені лише сорок п’ять. Та й вам треба обжитися, звикнути один до одного. Тож не поспішайте мене робити бабусею!
– Нічого собі твоя мама сказала, неприємно аж, – образилася Юля.
– Та не бери в голову, вона хороша, просто одна мене виховувала. А нещодавно сміялася з подругою, що вони як молоді знову і теж хочуть заміж. Вони у вихідні на танці ходять, пару собі знайти сподіваються. На різні екскурсії їздять, у відпустку в поїздки. Коли ж їй із онуками сидіти? – посміхнувся Мишко.
– Та ніяк. На танцях прийшов один чоловік на всіх, то він іншу вибрав і обидві вони туди ходити перестали. А на екскурсіях одні жінки майже! Та ти не хвилюйся, це вона так каже. Ну куди вона подінеться, звичайно буде з онуками допомагати, – обійняв Мишко молоду дружину.
Жити вони стали поки що з мамою Михайла, вона не заперечувала. Вдома їй не сиділося, тож ніхто нікому не заважав.
Світлана Іванівна з ранку до вечора на роботі, а після роботи то в кіно, то ще кудись із подругами. Та й у вихідні теж удома не сиділа.
Молоді самі господарювали.
Юля переживала, що свекруха і справді буде незадоволена, коли дізнається, що вона вагітна.
Але Світлана Іванівна лише усміхнулася.
– Не довго ви самі пожили, ну раз вирішили, значить так тому й бути!
А коли стало відомо, що буде дівчинка, свекруха навіть зраділа.
– Адже я теж дівчинку хотіла, але вже раз тоді не склалося, значить зараз буде дівчинка, внучечка буде!
Але правда спочатку свекруха участі в турботі про онуку не брала. Наче переживала, що звалять на неї, бо ж молоді.
З роботи теж Світлана Іванівна не поспішала, усі справи в неї якісь. Та й у вихідні себе вільною почувала.
– Добре, хоч мої батьки іноді приїжджають і з Ганнусею гуляють, – якось похмуро сказала Юля Мишкові, коли він з роботи прийшов, а вона вечерю не встигла приготувати.
Ганнуся весь день не спала, вередувала, зубки у неї ріжуться.
Мишко відразу ж став дружині допомагати, мама його з дитинства привчила до домашніх справ.
І Юлю став заспокоювати:
– Ну ти зрозумій, це ж ми дитину хотіли!
– Ну, вона ж бабуся! Добре, хоч візочок подарувала, грає з Ганнусею іноді. Але ось у моєї подруги Олени мама з роботи прийде і одразу Славка у неї забирає. А твоя жодного разу навіть не запропонувала! – образилася Юля.
– Так ми молоді, самі наче справляємося, а мама на роботі втомлюється. І даремно твоя Олена свою маму так навантажує, – сміявся Мишко. – А моя мама, до речі, нас попереджала!
Але на наступні вихідні вони все таки попросили Світлану Іванівну з візочком у парку погуляти, поки вони в кіно сходять.
І свекруха погодилася, у неї начебто жодних своїх планів не було.
Одяглася Світлана Іванівна в теплу дублянку, малечу тепло одягла, сніжок уже випав. А сонце яскраве, погода чудова. Добре парк у них прямо через дорогу.
А в парку матусі молоді, та й батьки, теж із візочками гуляють.
Ганнуся закутана на свіжому повітрі одразу й заснула.
А Світлана Іванівна йде, молодість свою згадала. Як вона Мишка свого одна виховувала.
Мати з батьком у селі жили, спочатку не приїжджали, мовляв, сама винна, що мужика такого недолугого знайшла. І року не прожили – і втік!
А вона горда, сама все робила, колишній аліменти хоч через один раз, але переказував. І у Світлани тільки для синочка все було. А для себе в холодильнику їжа найдешевша. Аби щось поїсти!
Це потім, коли Мишко підріс, вона недалеко від дому працювала, стало легше. Син до неї приходив після школи на роботу, їв, уроки там робив. Так і жили. Світлана досі смачненьке любить, тому й повна. Не наїсться ніяк з того часу…
Вона так задумалася, що не одразу почула дитячий плач.
Спочатку злякалася, що це Ганнуся плаче, але ні, онучка поцмокала губками і далі спати. А недалеко від Світлани чоловік якийсь візочок трясе, і чути галас дитячий!
Чоловік безпорадно озирнувся, побачив Світлану і до неї:
– Дівчино, я вперше з онуком взявся погуляти, що мені робити? Допоможіть мені будь ласка!
Світлана застигла від здивування. Вона подумки усміхнулася – схоже він подумав, що вона мама.
Підійшла, побачила, що пустушку малюк впустив, поправила, він зацмокав і затих одразу.
– Ой, дякую, а мої тут поряд живуть, і я теж недалеко, та я розгубився з незвички. А у вас донька?
– Внучка! – розсміялася Світлана і їй раптом від цього стало радісно.
– Ви така молода бабуся? – захоплено глянув на неї чоловік.
– Ви теж не старий дід, – кокетливо відповіла Світлана.
– Жаль у нас бабусі немає, я ось узявся допомагати, та непросто це виявилося. Мене Віктор звуть, а вас?
– Я Світлана, – вона відповіла, і тут Ганнуся прокинулася і теж стала пхикати.
– Нам додому пора їсти, всього вам доброго, Вікторе!
– А ви завтра прийдете? Може, ми разом погуляємо? – раптом запропонував Віктор.
– Мабуть, прийдемо, – пообіцяла Світлана Іванівна, і поїхала додому з онукою в чудовому настрої.
Ніби помолодшала, треба ж, стала бабусею, а з нею чоловік познайомився. Приємний такий і схоже самотній!
Так і гуляли вони разом аж до весни. Спочатку лише у вихідні, а потім і вечорами гуляли з онуками молода бабуся Світлана Іванівна. І такий самий молодий дід Віктор Сергійович.
І догулялися до того, що вже не хотіли більше розлучатися. Світлана забула за танці й за екскурсії, їй тепер із Віктором набагато цікавіше було разом проводити час.
Живуть вони тепер у Віктора, це зовсім неподалік квартири Світлани Іванівни. Так що з онуками вони часто час разом проводять.
– Твоя мама, як вийшла заміж, так змінилася! – дивувалася зі свекрухи Юля.
Звісно змінилася! Тому що тепер вона не одна і щаслива. А все Ганнуся, бо ж завдяки онуці Світлана і своє щастя знайшла.
І тепер уже не соромиться, що вона бабуся.
Молода і дуже улюблена бабуся, так тепер Віктор їй каже.
От і до неї прийшло просте жіноче щастя, коли не хочеться нікуди ні бігти, ні їхати. А хочеться просто бути поряд із коханим.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.