Славко все ніяк не міг заснути на новій, орендованій квартирі. Погортав трохи стрічку в телефоні, подивився кумедні відео. Глянув на годинник, третя година ночі. – Тепер точно потрібно спати, – вирішив він, відкрив маленьку шухляду тумбочки і хотів покласти туди телефон. Раптом йому на очі попався конверт, що лежав на самому дні і не одразу впав у вічі. – Що це? – здивувався він. Славко дістав конверт і машинально вийняв із нього кілька аркушів паперу. Це був лист. Славко швидко пробігся очима між рядків і ахнув від прочитаного

Ось і повернувся В’ячеслав до міста юності, де колись навчався в університеті, весело проживав у гуртожитку, отримав диплом, а згодом залишив це місто. Повернувся до батьків сповнений надій на світле майбутнє. Але воно виявилося не таким уже й світлим, з його, втім, вини.

Одружився поспіхом, привів дружину до батьківського дому. Три роки промаялися, але сім’ї не вийшло. І з мамою у його дружини Наталі були негаразди, і батько втомився від вічних кухонних сварок.

А потім Наталка так і заявила:

— Не можеш налагодити мир у сім’ї, щоб до мене ніхто не чіплявся, я йду.

А він не тримав. Вона й пішла від нього. Думала, напевно, проситиме повернутися, зніме житло, або батьки розділять свою трикімнатну квартиру. Але ні того, ні іншого не сталося. І щоб звільнитися від цих тенет остаточно, В’ячеслав просто взяв та поїхав.

З розлученням можна почекати, а батькам потрібно відпочити. Мати вже на пенсії, а батько ще працює. Нехай поживуть на втіху. І ось він знову тут, наринули спогади юності, друзі, подружки. Таня Мельник, його колишня дівчина. Де вона, що з нею?

Декілька днів В’ячеслав прожив у старого товариша, а потім той допоміг йому, підшукав вдалий варіант недорого зняти кімнату в комуналці. Просто пощастило. Звичайна п’ятиповерхівка в околицях. Із сусідів один чоловік передпенсійного віку. Кімната була невелика, але чистенька.

Хазяї – молода пара років двадцяти п’яти. Відразу пояснили:

— Приховувати не будемо, все одно дізнаєтесь від сусіда. Тут наша тітонька жила, тут і її і не стало, у цій кімнаті. Але не хвилюйтеся, жодної затяжної недуги. Пішла раптово, хоч їй і шістдесяти ще не було. Хотіли забрати до себе, відмовлялася. Все чекала на когось. Хоча це все жіночі чудасії. Не було на кого чекати, самотня була тітка.

В’ячеслав засумував трохи, але пропозицію прийняв. Сподобалася йому кімната з великим вікном на проїжджу частину. Ціна дуже відповідна та чисто. Старомодні  меблі, звичайно. Але ліжко він змінить, а все інше і так зійде. І в’їхав.

Друг допоміг і прибратися, і ліжко нове завезти. Та й сусід Борис Максимович виявився чоловіком охайним, тільки балакучий дуже: все норовив під чашку чаю вести з ним задушевні бесіди «про життя».

Зате з роботою допоміг трохи. Сам допрацьовував на заводі до пенсії, і за В’ячеслава замовив слівце. Взяли його до відділу інженерних розробок. Саме за фахом, з місячним випробувальним терміном.

Вирішили вони з сусідом відсвяткувати його призначення. В’ячеслав ґрунтовно закупився,  стіл накрив. І ця вечеря стала вечором одкровень, відповідей на запитання, що та як. В основному про ту тітоньку, яка проживала раніше в його кімнаті.

– Племінник сказав, що вона все чекала на когось. Не казала вона тобі, кого? А то раптом нагрянуть родички, і мене попросять за поріг.

Максимович, так чоловік просив себе називати, налив чарку, поклав собі на тарілку чергову порцію їжі та сказав:

— Та-а-а-к, шкода її, гарна жінка була. Тільки кого чекала, не знаю. Хто до неї заявиться? А вона все своє: одна людина, мовляв, має прийти. І цілими днями біля вікна сиділа, піджидаючи. Племінник плечима знизав, нема, мовляв, у неї нікого. Так що, не ображайся, не знаю, Славко.

– А що ж у неї ні дітей, ні чоловіка не було? Тільки племінник?

– Чоловік був колись. Я його дуже добре пам’ятаю. Віталися ми з ним. Тільки пішов він одного дня. Так, осінь була. Пам’ятаю, зустрівся з ним у коридорі, стоїть у плащі, капелюсі, валіза в руці. Я йому: «Що сусід, у відрядження зібрався»? А він: «Прощавай, Максимович. Залишаю я ваш дім». Капелюх підняв і пішов. Ось і вся історія.

– І що, так більше не з’явився? – здивувався В’ячеслав.

– Ні! Я їй казав: Ліза, знайди собі когось для душі. Тяжко одній. А вона відповідає бувало: «Я не одна, Борисе Максимовичу, людину чекаю. Прийде він рано чи пізно».

– Яку людину? – знову стурбовано перепитав В’ячеслав.

– А я звідки знаю? Тільки згодом вона взагалі дивне почала говорити. Я, каже, кохану людину чекаю із сином. Яким сином? Незнаю!

Пізнього вечора після цієї розмови В’ячеслав нарешті закрився у своїй кімнаті, ще раз озирнувся уважно. Порожні стіни, жодної фотографії на вицвілих шпалерах, кілька книг на полиці, жіночі романи. Пахнуло тут чимось квітковим, він вирішив, що лавандою.

У старенькому серванті стояв чайний сервіз з бузком і кілька порцелянових статуеток: біленький песик з чорними очима, слоники в ряд, балерина на шкарпетках. Відлуння чужого, що пішла в нікуди життя.

В’ячеслав підійшов до вікна, через яке дивилася на нього сіра чужа вулиця. Трамвайні колії, за ними проїжджа дорога, тротуар, заставлений похмурими автомобілями, низка кіосків – так, пейзаж не тішить. Але він уже став до нього звикати.

На підвіконні майже засохла квітка, листя поникло, він поливав його всі ці дні, хотів відновити. Поки нещасна рослина виглядала погано. Як і він сам у цьому чужому кутку, самотній, що кинув усіх і вся напризволяще. І що, від цього стало легше? Ні, поки що не легше.

Навпаки, тяжкість на душі.

Внизу пролунав скрегіт трамвая, просто під вікнами рейки йшли за поворот. Було безлюдно на вулиці, як і на душі. І зупинка спорожніла. Останніх пасажирів відвіз цей скрипучий трамвай.

Приготувавши постіль і вмившись, В’ячеслав вимкнув верхнє  світло, залишивши включеним лише нічну лампу з жовтим шовковистим абажуром на тумбочці. Кімната осяяла золотистим світлом.

Він заплющив очі і спробував уявити собі цю жінку, але не виходило. Час тягнувся як патока, а сон не йшов. По стелі ковзали відблиски фар машин, що проносили вулицею. З кімнати Максимовича долинали приглушені звуки, голос спортивного коментатора та вигуки трибун.

Не спалося. І тут задзвонив  телефон.

– Славко, ти можеш говорити? – пролунав схвильований голос дружини. – Ти де взагалі?

А він не знав, що відповісти. Вони вже близько місяця не спілкувалися.

— Говорити можу. Щось сталося?

— Треба вирішувати, що ми робитимемо далі. У тебе є думки щодо цього?

– Я у від’їзді, Наталю. Давай не зараз вирішувати. Пізно вже, і я не готовий до цієї розмови.

– Тоді я подаю на розлучення! – категорично заявила дружина, та відключилася від цієї розмови.

В’ячеслав вимкнув телефон з думкою, що треба було б змінити сімку. Потім відкрив маленьку скриньку тумбочки і хотів сунути туди телефон. І тут йому на очі попався конверт, що лежав на самому дні і не одразу впав у вічі. Та й не заглядав він до цієї скриньки до цього.

В’ячеслав дістав конверт і машинально вийняв із нього кілька аркушів паперу. Це був лист. Хотів було засунути назад, але незадоволена цікавість взяла гору. А очі вже ковзали першими рядками, виведеними красивим почерком.

«Дорогий мій, коханий Євгене!

Ось пишу тобі, хоч не знаю, чи прочитаєш. Але не написати не можу, виговоритися хочеться. Виплакати те, що наболіло та спокою не дає моїй душі. Порожнеча навколо мене, холод ночами хапає душу своїми крижаними пальцями і не відпускає до ранку. А поговорити про це нема з ким.

Племінник мій Ігор одружився нещодавно, не хочу його обтяжувати. Сусід Борис Максимович хоч і слухає мене часом, тільки дивиться як на дивну. Бачу, не вірить жодному слову. Та хіба все розкажеш сторонній людині, Євгене.

Щодня, від тоді, як із роботою розпрощалася, сиджу біля вікна. Вдень читаю, увечері очі втомлюються, тож сиджу і дивлюся у вікно, чекаю. Як трамвай підійде до зупинки, все мрію, що ось зараз ти вийдеш за ручку з Павликом, помахає мені знизу і в під’їзд підете. Аж душа застигає від цих думок.

Як ти тоді пішов від мене, то я й втратила себе зовсім. А твої слова: «У нас дітей немає і не буде, а там син має народитися» важко зачепили мене тоді. Але я змовчала. Пам’ятаєш, як збирала твою валізу? Ні сльозинки з очей не скотилося. Це вже потім я дала їм волю, сльозам.

Знаю, що тобі теж важко було. А я сказала тоді: що б не трапилося, прийму назад, навіть із дитиною. Пам’ятаєш? Ти дивився на мене так, ніби бачиш уперше, і в очах у тебе було хвилювання. Сльозами пролився. А я стрималася. Я була сильніша за тебе.

Після розлучення, ти сказав, що не залишиш мене, допомагатимеш, підтримуватимеш. І я повірила. Сльозам і твоїм словам повірила… Коли у вас народився синок, ти прийшов до мене вночі. Каявся, казав, що щось не так із хлопчиком. Себе винив. Потім після роботи почав зустрічати, казав, що твоя дружина від сина відмовляється, навіщо їй такий?

А я що сказала тоді? Пам’ятаєш? Забирай Павлика та повертайся. Виростимо, виховаємо, допоможемо. І ти знову обіцяв. Я почала чекати. Купувала йому іграшки, у нашій дитячій поліклініці домовилася, що обстежать хлопчика, поставлять на облік. Я чекала на вас…

А потім ти поїхав із Павликом до санаторію і мене з собою взяв, щоб ми познайомилися ближче. Пам’ятаєш ці два тижні щастя утрьох. Я ж полюбила його як рідного. А потім ми повернулися, ти сказав, що розлучишся з нею, і ви з сином переїдете до мене. Будемо квартиру більше шукати. І так і не приїхав.

Як я на вас чекала, Євгене, як чекала! Час потягнувся, загуснув і застиг. І я застигла в ньому як муха в бурштині. Тут і на пенсію мене відправили. Спочатку раділа, що буде час на Павлика. А потім зрозуміла, що це все мої фантазії. І здалася.

Але чекати не припинила. Все так і сиджу біля вікна щодня, дивлюся на трамваї, що підходять до зупинки, і чекаю вас з Павликом. І не тому, що я ще вірю, а тому, що нічого іншого мені більше не залишається. Життя зупинилося.

Якщо раптом ти колись прочитаєш цей лист, постарайся мене зрозуміти. Мене, жінку, яка тебе кохала. І яка все життя з ранньої юності мріяла стати матір’ю. А Бог не дав мені такого щастя. І навіть примарну мрію забрав. Ти забрав. Важко. Дуже важко на душі…»

В’ячеслав акуратно склав аркуші і засунув їх назад у  конверт. Втомлено потер очі, підвівся, прошльопав босими ногами до вікна, і почав дивитися на темну вулицю. Заснув тільки перед світанком, коли за вікном пішов перший трамвай.

І цього ранку він дістав  телефон і набрав номер дружини.

– Наталю, ти побалакати хотіла. Давай поговоримо.

У слухавці стояла напружена тиша, і йому стало хвилююче. А що, коли це кінець?

— Я не можу без тебе, Славко…, — раптом почув він і тут же назвав місто.

– Приїжджай! Чи зможеш взяти відпустку на місяць? Хоч власним коштом. Я доопрацюю належне і повернемося. Я знайду житло, обіцяю. Все буде добре, люба моя…

Він і сам не очікував цих слів, таких емоцій. Що так перевернуло його душу? Та ось цей лист, справжні переживання незнайомої жінки. Вона пішла назавжди, а важкість залишилася, виплакана тільки на папір.

У вихідний він зустрів Наталку на вокзалі. Маленьку, тендітну, трохи схвильовану. Привів до себе, розповів, що вирішив змінити своє життя, але…

— Його не можна змінити, Наталко. Можна лише зруйнувати. Ми не боги, щоб його міняти.

Вони так і сиділи обійнявшись, надвечір з’явився сусід, познайомилися. Вечеряли разом, Наталка приготувала.

— Ви, діти, не розлучайтесь. Не справа це. Моєї Зіни вже десять років як немає, а я без неї як гілка на вітрі. А ніхто інший мені більше не потрібен.

Медовий місяць у подружжя повторився. Щастя ніби заново повернулося на круги свої. За місяць по тому зібралися. Прийшов господар кімнати, незадоволений був, звісно. В’ячеслав, як зміг, пояснив, що як сталося і віддав йому конверт. Племінник швидко пробіг очима по листі і сказав:

– Знаю, кому воно. Віддам при нагоді. Гаразд, братику. Раз таке діло, і моя тітонька тебе знову щасливим зробила, так тому й бути.

Наталка тим часом чай на кухні приготувала, покликала всіх до столу. І племінника колишньої господині, і Максимовича. Добре посиділи, попрощалися. І В’ячеслав із Наталкою в дорогу зібралися.

Вони стояли на зупинці трамвая, щоби їхати на вокзал. В’ячеслав дивився на вікно, на якому ожила та почала зацвітати герань. І йому здалося, що побачив силует худенької жінки, яка помахала йому рукою. Будьте, мовляв, щасливі.

Він обійняв Наталку за плечі і прошепотів у саме вухо:

– Як же я тебе люблю, – і почув у відповідь:

– І я тебе…

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело