Тамара приїхала в місто провідати дочку й онука Олежика. Вона підійшла до будинку й побачила внука у вікні. Відкрити двері він бабусі не міг, бо мати закривала їх, коли йшла на роботу. Тамара дивилася у вікно на Олежика. Той був дуже сумний. Раптом до неї підійшла сусідка й запитала: – А ви хто Олежику? Бабуся? – Так, я його бабуся, живу в селі. Як він тут? – А ви не знаєте, чи що?! – ахнула сусідка. Тамара дослухала її й застигла від здивування. Вона ще раз глянула у вікно й вирішила діяти
Це зараз Олег Миколайович не хоче навіть і згадувати своє дитинство, свою юність та молодість.
Все його життя до зустрічі з коханою дружиною Ларисою, для нього було безпросвітним.
Він ніби жив на темному боці. І коли з’явилася Лариса, як промінчик світла у темному «царстві», життя його поступово заграло яскравими фарбами та радісними надіями.
Кажуть – від долі не втекти. Вже з першого дня народження людини починається відлік її долі.
Іноді кажуть, що з долею можна посперечатися, а іноді можна просто котитися під натиском своєї незавидної долі.
То він зараз шановний Олег Миколайович, а раніше був Олежик. Народився він у простій родині, батько залізничник. Мати теж працювала там, бо жили вони в районі вокзалу.
Їхній будинок стояв біля залізниці, іноді тремтів, коли проносилися поїзди, особливо товарні.
Але люди до всього звикають, тому й у родині Олежика не помічали ці незручності.
Трапилась у родині Олежика біда, не стало його батька. Йому було тільки три роки. Мати ледве прийшла до тями від цього, добре, що приїхала з села бабуся Тамара і забрала з собою онука.
-Тобі треба влаштовувати особисте життя, та й на роботу треба ходити, а дитина одна в домі. А Олежика ми з дідом виховаємо, – сказала Тамар своїй дочці, і поїхала з хлопчиком.
Мати невдовзі знайшла собі нового чоловіка і переїхала жити до нього, а потім і сина забрала до себе.
Тамара не знаходила собі місця, вже звикла до онука, а там чужий мужик, а раптом погано ставитиметься до її улюбленого онука.
Так вона металася у поганих передчуттях, постійно думала про онука. І не витримавши, відклала всі свої справи, поїхала до дочки.
Коли вона підходила до будинку, то побачила у вікні Олежика, який, дивився на всі боки.
Олежик підріс, йому йшов п’ятий рік. Відкрити двері він не зміг бабусі, бо мати замикала двері на замок, коли йшла на роботу зі своїм чоловіком.
Тамара дивилася у вікно на Олежика, а той був дуже сумний. Сусідка, що проходила повз, запитала:
-А ви хто Олежику? Мабуть, бабуся?
-Так, я його бабуся, живу в селі, ось приїхала відвідати, як він тут?
-А ви не знаєте, чи що?! – ахнула сусідка. – Погано йому тут. Вітчим свариться, та й мати не заступається. Вітчим постійно гульбанить, дитина іноді йде до нас, – розповідала сусідка. – Заберіть його в село, там йому буде краще, таки ж хоч під наглядом.
Тамара так і застигла від здивування. Вона ще раз глянула у вікно і вирішила діяти.
Довго не роздумуючи, вона знайшла камінь і відкрила замок. Вона зайшла в хату, підхопила Олежика і забрала з собою, попросивши сусідку, щоб та пояснила її дочці, де тепер житиме Олег.
Такий стан справ влаштував усіх, бабуся з дідом раділи, онук під наглядом.
А його матері він особливо і не був потрібен, тим більше вона чекала ще одну дитину.
Минув рік, Олег одужав, став веселим і усміхненим хлопчиком, ходив скрізь з дідом. Бабуся з дідом любили онука. Але біда підкралася непомітно, раптом злягла бабуся, їй і років ще не багато, всього п’ятдесят, а разом відчула нездужання, потім гірше і гірше.
Незабаром бабуся Олежика зрозуміла, що більше не встане. Вона дивилася на онука, переживала за його майбутнє. Як він житиме без неї?
Коли ховали Тамару, Олежик сиротливо стояв, а мати тримала на руках свого малого сина. До Олежика вона й не підійшла, він для неї, немов чужий.
Дід з онуком жили вдвох усю зиму, дід ще був чоловіком хоч куди.
Самотні жінки на нього заглядалися і вирішив він одружитися.
Прийшла до хати інша жінка, Олежик їй не потрібен, тоді дід відвіз його до матері, тим більше він мав іти в перший клас.
Сім’я матері для Олежика була чужою, незатишною, мати неласкава. Вітчим так і гульбанив, сварився, намагався виховувати Олежика в своєму дусі – грубо, чим лише віддаляв його від себе все далі.
Так і жив він у родині чужинцем, ходив до школи, вчився погано.
Матері було не до старшого сина, такий чоловік та ще й малий син. Коли вітчим приходив злим, він одразу дивився на Олежика суворим поглядом, хлопчина вже знав, що той знову виховуватиме.
Хлопець ішов з дому, пропускав уроки, і врешті-решт відправили Олежика у дитбудинок. Так і почалося його нове життя.
Олежик зв’язався з поганою компанією.
На волі бував він з того часу недовго, він уже був дорослим, а своє життя не міг змінити.
Звичайно він розумів уже, що в цьому винен сам, але не було кому направити його на правильний шлях, не попалася йому на шляху хороша людина.
А іншого життя Олежик не знав, не бачив, і вважав, що така його доля, і нікуди від неї не подітися…
…Коли Олежику було тридцять два роки, він вчергове вийшов на свободу і йшов містом, думаючи, куди попрямувати.
Вечеріло, проходячи повз будинок, він почув якийсь крик. Олежик заскочив у двір. Перед ним на підлозі сидііла молода жінка років тридцяти. А вдалині втікали якісь два хлопці.
-Не бійтеся, вони більше не повернуться сюди. Ви де живете? – спокійно спитав Олежик.
-Там, у сусідньому будинку, – ледь промовила вона.
-Ну, ходімо, проведу вас, – підібравши її сумку і взявши за руку, він вивів її з під’їзду.
Коли вони дійшли до сусіднього будинку, піднялися на третій поверх, вона раптом сказала:
-Заходьте до мене у гості. Я зараз одна, син у бабусі з дідом, завтра його заберу.
Олежик тупцював на місці, вона нічого про нього не знає, і запрошує його до себе додому.
Ну як вона може довіряти людям після того, що зараз з нею трапилося. Але вона, посміхаючись, узяла його за руку і завела до квартири.
Цілу ніч вони не спали, сиділи на кухні, потім у кімнаті. Це була Лариса, вчителька початкових класів, із чоловіком розлучена, у неї син навчається у другому класі, але сьогодні його бабуся забрала до себе, вони ходили з ним у кінотеатр, вихідний, завтра ще не до школи і Вадим залишився у бабусі.
А Лариса поверталася від подруги, коли в неї хотіли забрати сумочку ці двоє, але Олежик її врятував.
Коли Лариса запитала:
-А як звати мого рятівника?
-Олежик, – відповів він за звичкою, бо його завжди і скрізь називали Олежик.
-Олежик? Чому Олежик?
-Ой, вибачте Олеже. Це я за звичкою, – зніяковів він.
Він не знав, про що говорити з Ларисою, вона нагодувала його, вона запитувала, а він відповідав, як школяр. Вона запідозрила, що Олег багато чого від неї приховує і прямо сказала, перейшовши на «ти»:
-Олеже, давай розповідай про своє життя, хто ти. А там вирішуватимемо подальшу твою долю. Якщо зможу, чимось допоможу.
Олег довго мовчав, не знаючи, з чого почати, і вирішив зі свого дитинства. Коли він закінчив свою розповідь, за вікном було вже світло, Лариса спочатку слухала його з округленими і зляканими очима, але потім поступово заспокоїлася. Вона вже не боялася його. Адже це він урятував її.
Лариса запропонувала йому пожити у неї в квартирі, пообіцявши звернутися до свого батька, який має у місті зв’язки.
Він допоможе, не відмовить своїй дочці у її проханні, тим більше Олег врятував її. Наступного дня приїхали батьки Лариси з онуком. Олегу було ніяково, що він тут, але Лариса підбадьорила його своїм ніжним поглядом.
Довго розмовляв батько Лариси з Олегом, чомусь повірив його розповіді про своє життя. Близький друг батька допоміг у всьому.
Отримав Олег паспорт, влаштувався працювати, але жив у Лариси в квартирі. Дуже потоваришував із Вадимом, хлопчик теж із задоволенням спілкувався з ним.
Лариса допомогла вступити Олегу заочно в інститут, допомагала вчитися, терпляче пояснюючи, як у школі.
Олег був від щастя на сьомому небі. Про таке життя він не те, що не мріяв, він навіть не знав про таке життя.
Час минав, закохалися вони один в одного не на жарт.
Батьки поставилися з розумінням до вибору доньки, звичайно, не про такого мріяли зятя, у якого за спиною багато років без волі. Але батько Лариси одразу розгледів у ньому чесного мужика, якому не пощастило з дитинства у житті, і пішов не тією дорогою. Йому одразу сподобалося, що Олег не брехав, чесно і відкрито розповів усе, не приховуючи нічого.
Побралися Лариса з Олегом. Вадим навчається, і вже став дорослим. Олег теж дипломований спеціаліст, працює інженером. Якось він поділився з дружиною, що хоче зайнятися бізнесом із вантажоперевезень. Лариса підтримала:
-Це ти чудово придумав. У тебе вийде, я знаю. Тільки деяка сума потрібна, так би мовити початковий капітал, але ми звернемося до батьків, напевно, допоможуть, не вистачить, кредит можна взяти.
Вони обоє взялися за цю ідею. Лариса була людиною доброю і завжди поспішає на допомогу своїм близьким.
З чоловіком вони однодумці, і вона завжди на його боці підтримує у всьому, а Олегу з нею дуже легко. Він дякує своїй долі, що зустрів тоді свою кохану Ларису, і з того часу вже більше не розлучаються.
Єдине, він незадоволений тим, що багато років згаяв у юності, ці роки він не любить згадувати.
Постарілі батьки люблять зятя, і дякують Богу, що він зустрівся на шляху дочки.
Зараз Олег Миколайович керує великою вантажною компанією з автоперевезень. У нього на підприємстві багато фур, які їздять по всій країні.
Олег збудував великий будинок за містом, живуть там.
У квартирі вже не хочеться жити після тієї краси та свіжого повітря. Лариса давно пішла зі школи, вона домогосподарка, займається будинком і чекає на чоловіка з роботи.
Батьки старенькі, переїхали до них, батько дуже слабий, та й мати теж слабка, дочка доглядає їх.
А Олег іноді за чашкою чаю згадує свою колишню юність і молодість, але йде від нього минуле все далі, бо теперішнє воно завжди поряд з ним.