Тетяна була у відряджені вже майже тиждень. Після чергового робочого дня вона зателефонувала до чоловіка. – Привіт, Миколо! Ну як там у вас справи? – запитала Таня. – Привіт! У нас все чудо! А в тебе як? – відповів Микола. – А я…, – хотіла було відповісти Тетяна, як раптом дещо почула. – Мамо! Тато тебе обманює! – почула в слухавці голос сина Тетяна. – Миколо, про що це говорить Андрійко? – захвилювалася жінка. – Та це він жартує, – якось підозріло відповіді чоловік. – Миколо, що у вас там відбувається? – запитала дружина, але Тетяна навіть уявити не могла, що розповість їй чоловік
— Та що ж це таке! — пролунав із кухні відчайдушний вигук Тетяни.
Микола скривився, не відволікаючи погляду від телефону.
Щоранку те саме — вічна метушня, сварки, біганина. І просив же дружину не заводити цю звичку варити дітям на сніданок молочну кашу.
Є ж готові пластівці, зрештою.
— Тату, ти обіцяв мені допомогти з доповіддю про динозаврів! — Андрій, скуйовджений і невдоволений, смикав батька за рукав.
— Увечері, сину, увечері, — розгублено відмахнувся Микола, переглядаючи пошту в телефоні.
— Але ти вчора теж казав увечері! — У голосі хлопчика заблищали сльози. – А доповідь завтра здавати!
З дитячої долинув пронизливий вереск Ірини:
– Мамо-о-о! Я не хочу цю сукню! Хочу рожеву!
Микола скривився. Господи, ну чому не можна просто всім разом тихо поснідати? Чому кожен ранок перетворюється на цю вічну метушню?
Він поглянув на годинник — через півгодини виходити, а він ще навіть не доторкнувся до сніданку.
Тетяна метнулася з кухні — розпатлана, в заляпаному чимось фартуху.
— Миколо, ну хоч би допоміг! — просила вона. — Там каша пригорає, Ірина не одягається, а мені ще Андрійку бутерброди треба зробити.
– Зараз-зараз, – пробурмотів він, не відволікаючись від екрану. — Одну хвилинку…
Дружина застигла посеред кімнати, і в її очах майнуло щось таке, що Микола таки підняв голову.
– Знаєш що, – тихо, з якимось небезпечним спокоєм промовила вона. — Іноді мені здається, що тебе взагалі не існує у цій квартирі. Ти як привид — начебто є, а толку ніякого.
— Ну от почалося, — зітхнув Микола. — Може, хоч поснідаємо спокійно?
– Спокійно? — Тетяна видала коротку нервову посмішку. – Та я вже забула, коли востаннє спокійно пила чай!
Поки всіх зберу, нагодую, одягну…
Договорити вона не встигла — побігла до каші.
Микола провів дружину поглядом і знову уткнувся в телефон. На роботі сьогодні важлива нарада, треба переглянути документи. А тут ця біганина…
Ну, що складного в тому, щоб організувати нормальний сніданок? Усього справ — закип’ятити чайник та бутерброди намазати.
Увечері, коли вже спали, Тетяна покликала чоловіка на кухню. Обличчя її було незвично серйозним.
— Миколо, нам треба поговорити.
Микола насторожився. Коли дружина говорить таким тоном, це недарма.
— Щось сталося?
— Мені запропонували новий проєкт, — вона помовчала, збираючись із думками. — Дуже цікавий, і оплата… — вона зам’ялася. — Загалом за три місяці я отримаю стільки ж, скільки зазвичай за рік.
Микола свиснув. Непогано! Вони давно мріяли про машину, та й ремонт не завадив би.
— А в чому проблема? — спитав він, уже здогадуючись про відповідь.
— Доведеться залишити вас самих. Потрібно переїхати у Львів, — тихо промовила Тетяна. — На три місяці.
У кухні повисла тиша. Було чути тільки цокання годинника та приглушене гудіння холодильника.
— Я впораюся, — впевнено промовив Микола. – Подумаєш, велике діло! Що тут складного — приготувати їсти, прибрати, доглянути дітей.
Тетяна подивилася на нього довгим, здивованим поглядом.
— Ти так думаєш? — тихо спитала вона.
– Звичайно! – Він навіть образився. — На твою думку, я не здатний впоратися з домашнім господарством? Не маленький уже, слава Богу. Та й діти у нас самостійні.
— Саме так, — зітхнула Тетяна. — Ти навіть не уявляєш, у що вплутуєшся.
— Та облиш ти! – відмахнувся Микола. — Погоджуйся на відрядження. Такий шанс упускати не можна. А ми тут якось…
— Якось? – перепитала вона. — Ні, давай конкретно. Хто готуватиме? Хто забиратиме Іринку з садка?
У Андрійка за місяць олімпіада з математики, з ним займатися треба.
А ще прання, прибирання, уроки…
— Я все робитиму, — зупинив її Микола. — Усе, що потрібно. Не хвилюйся.
Тетяна помовчала, розглядаючи чоловіка так, наче бачила його вперше.
— Добре, — повільно промовила вона. – Тоді давай я дам тобі докладні інструкції. Запишеш усе, що, коли і як робити.
— Та навіщо писати? — скривився він. – Не маленький, розберуся.
***
Перший ранок без Тетяни почалося неймовірна метушня. Микола проспав.
Розбудив його несамовитий вигук Андрійка:
– Тату! Ми спізнюємося!
Микола підскочив на ліжку. Сім сорок п’ять!
– Зараз, синку! — гукнув він, плутаючись у ковдрі. – Дві хвилини!
На кухні його зустріла заспана Іра, з почервонілими від сліз очима.
— Хочу кашу, як мама варить, — захникала вона. – З яблучком!
— Зараз не до каші, — промимрив Микола, гарячково дістаючи з холодильника ковбасу та сир. — Бутерброди поїмо.
– Я не хочу бутерброди! – заголосила Іра. – Хочу ка-ашу!
— Тату, а де моя доповідь? — вклинився Андрійко. – Ти ж обіцяв!
Микола застиг із скибкою хліба в руці. Доповідь. Ну, звичайно. Вчора він так втомився, що геть забув про обіцянку допомогти синові.
— Андрію, може, попросимо вчительку перенести… — почав він.
– Я так і знав! — сердито вигукнув хлопчик. — Ти завжди обіцяєш!
З цими словами Андрій схопив рюкзак і вибіг із квартири, голосно гримнувши дверима. Іра, дивлячись на це, заплакала ще голосніше.
Якось нагодувавши дочку бутербродами і одягнувши в колготки (чому вони такі незручні, ці колготки?), Микола помчав у садок.
Запізнилися, звісно.
Вихователька підібгала губи, але промовчала.
На роботу він влетів спітнілий, з краваткою набік. Начальник зміряв його невдоволеним поглядом:
— Миколо Сергійовичу, ви знаєте, що збори почалися півгодини тому?
У шостій вечора пролунав дзвінок із садка:
— Миколо Сергійовичу, ви пам’ятаєте, що садок закривається ввечері?
Він похолов. Весь вечір пройшов у шаленій круговерті — забрати Іру, приготувати вечерю (підгорілі сосиски з макаронами), перевірити уроки у Андрія.
До ночі Микола впав у ліжко, почуваючи себе вичавленим лимоном.
«Нічого, — подумав він, засинаючи. — Це лише перший день. Далі буде легше».
Але легше не ставало. Дні злилися в один нескінченний марафон, де він завжди кудись не встигав, щось забував, щось не доробляв.
За тиждень зателефонувала Тетяна:
– Як ви там? Справляєтесь?
– Все чудово! — бадьоро відрапортував він, крадькома штовхаючи під стіл гору немитого посуду. — Діти в порядку, я в порядку…
— Тато обманює! — раптом вигукнув зі своєї кімнати Андрій. — Він забув про мою олімпіаду, я отримав двійку з математики, а Іра третій день ходить в тих самих колготках!
Микола поперхнувся.
— Андрій перебільшує, — промимрив він. — Так невеликі накладки.
У слухавці повисло важке мовчання.
— Миколо, — нарешті промовила Тетяна. — Може попросити маму приїхати? Вона б допомогла…
– Ще чого! — образився він. — Я сам упораюсь!
***
Але з кожним днем справлятися було все важче. На роботі накопичувалися недороблені проєкти — яка тут понаднормова робота, коли треба забирати дітей?
Вдома панував хаос — він ніяк не міг пристосуватися до цього нескінченного кола: прання, прибирання, приготування.
А потім Іра занедужала. Серед ночі в неї піднялася температура, і Микола, похоловши від хвилювання, зрозумів, що поняття не має, де Тетяна зберігає пігулки.
— Маму хочу, — схлипувала донька, поки він кидався по квартирі в пошуках потрібних пігулок.
Викликали швидку. Спеціалісти оглянули Іру, виписали рецепт.
— Постільний режим, — сказала спеціалістка. — І бульйон курячий давайте.
Микола кивнув, відчуваючи, як усередині все застигло. Вранці довелося дзвонити на роботу та брати відгул.
Начальник був незадоволений:
— Миколо Сергійовичу, у нас терміни здачі проєкту. Може, бабусю попросите посидіти?
— Впораюсь сам, — уперто буркнув він.
Весь день пройшов між метаннями від плити (бульйон тричі википав) до ліжка дочки.
Увечері повернувся зі школи Андрій — невдоволений, ображений.
— Дякую за допомогу, тату, я завалив проєкт, — сказав він. — Той, що з біології.
Микола зітхнув. Ну звісно, проєкт. Останній тиждень семестру, як він міг забути!
Вночі, змінюючи Ірині компрес, він раптом упіймав себе на думці: адже Тетяна все це робила щодня.
Готувала, прала, стежила за уроками, пам’ятала про всі проєкти та олімпіади… І ще примудрялася виглядати людиною, а не вічно втомленим поні.
Як? Як вона це робила?
Наступного дня він не витримав і зателефонував дружині.
— Таня, — сказав він, і голос його зрадливо здригнувся. — Здається, я зрозумів.
– Що зрозумів? — обережно спитала вона.
– Все зрозумів. Як ти жила весь цей час. Як ти… — він затнувся, підбираючи слова. — Вибач мені. Я був таким не розумним.
У слухавці помовчали.
— Хочеш, я повернусь? — тихо спитала Тетяна. — Проєкт можна передати іншому…
– Ні, – твердо сказав він. — Ти маєш це закінчити. А я маю навчитися бути нормальним батьком і чоловіком.
Останній місяць він крутився як білка в колесі, але вже інакше.
Склав розклад, розклав все по полицях, навчився готувати прості страви.
Навіть завів зошит, куди записував усі важливі дати та події зі шкільного життя дітей.
Коли Тетяна повернулася, квартира сяяла чистотою. На плиті варився суп, у духовці стояла запіканка (три спроби, але він навчився!).
Діти кинулися до матері з радісними вигуками.
– Ого! — Тетяна оглядалася з подивом. – Та у вас тут…
– Порядок? — усміхнувся Микола. – Ну, я старався.
Увечері, коли діти заснули, вони сиділи на кухні та пили чай. Тетяна виглядала втомленою, але щасливою.
— Знаєш, — задумливо промовив Микола, — Я тут подумав… Може, нам помічницю найняти на вихідні? Бо нечесно виходить — ти і на роботі, і вдома…
Тетяна здивовано підняла брови:
— А як же твоє «подумаєш, велика річ — приготування, прибирання»?
– Де розумний був, – просто відповів він. — Тепер порозумнішав.
Вона посміхнулася і накрила його руку своєю:
— Ось тепер я тебе впізнаю. Того Миколу, за якого колись вийшла заміж.
За вікном шумів весняний дощ. У дитячій сопіли діти.
А вони все сиділи і говорили, говорили про все, що сталося за ці три місяці.
І Микола думав про те, як часом треба втратити щось чи майже втратити, щоб нарешті зрозуміти його справжню цінність.