Тільки-но Світлана задрімала, як у двері подзвонили. На порозі стояла її сусідка Олена. – Дай-но хоч гляну на мужичка твого нового! – раптом вигукнула вона. – Ти зовсім, чи що?! – ахнула Світлана. – Ми ще спимо! – А я тістечка до чаю принесла, – сказала Олена і спокійно собі попрямувала на кухню. Новий коханий Світлани, Олег прокинувся і вийшов на кухню. Олена скривилася від побаченого… Олег трохи посидів на кухні з жінками й пішов. – І ти оцього чоловіка притягла додому?! – обурено прошепотіла Олена. – Якого «оцього»? – Світлана не розуміла, що відбувається
– Світлано, можна я до тебе заскочу на чайок?
– Не сьогодні, я не одна. До мене не можна.
– Ух ти! А хто там у тебе?
– Один чоловік. Вчора у ресторані познайомились…
– Що ж, так зі спальні не вилазите, що зайти не можна?
– Давай пізніше. Я тобі сама зателефоную.
Ох вже ця сусідка Олена! Завжди їй треба влізти в чужі стосунки.
Олена нещодавно стала сусідкою Світлани, вона винайняла квартиру поруч і була злегка нав’язлива.
Вони зі Світланою обидві одиначки і відношення до чоловіків у них різне.
Олена чоловіків не любила, а Світлана постійно була в пошуку.
– Ех, мужичка б мені, і щоб красивого! – казала Світлана сусідці під час чаювання.
– Та нащо вони потрібні?! Борщі варити й шкарпетки їм прати?! – казала Олена.
Світлана відчувала, що Олена лукавить – ну якій жінці б не хотілося, щоб поряд було надійне чоловіче плече?!
Сусідка була не дуже гарна, повненька, 38 років, була одного разу заміжня і швидко розлучилася, дітей немає.
З мамою не може зжитися – постійно винаймає квартири, а купити свою – не ті фінанси.
Ну все це Світлана знала зі слів самої Олени. А знайомі сусідки були всього два місяці.
Світлана шмигнула під ковдру і притулилася до Олежика.
Ну і що, що вчора тільки познайомилися, вона ж не дівчинка, щоб розтягувати стосунки на цукерково-квітковий період.
Їй уже за сорок років, дочка в іншому місті у бабусі, у колишньої свекрухи Світлани, навчається в інституті.
Сама Світлана – вільна жінка зі своєю квартирою. Має ж вона право на особисте життя?
Олег ще спить. Красивий і молодий чоловік.
Приємно згадати вчорашній вечір – ресторан, вона з подругами, і її першу запросили на танець.
Олег не відходив від неї весь вечір, обсипав компліментами і захотів провести додому.
Вже біля під’їзду обоє почали роздумувати – розійтися, чи продовжити ніч.
Світлана сама запропонувала продовжити…
Олег розповідав, що він теж самотній, працював у Польщі, повернувся в рідне місто і вирішив трішечки погуляти на зароблене.
Сказав ще, що побачив Світлану і якось одразу закохався.
Було приємно, навіть якщо він збрехав.
Ніч була чудовою. Можна було б і не ображати Олену, почаювати з нею, але вона постійно бубоніла:
– Навіщо тобі це треба, живи в своє задоволення!
Тільки– но Світлана задрімала, як у двері подзвонили. На порозі стояла Олена.
– Дай-но хоч гляну на твого мужичка нового! – голосно вигукнула вона ще в коридорі.
– Чи зовсім, чи що?! – ахнула Світлана. – Ми ще спимо!
– А я тістечка до чаю принесла, – сказала Олена і спокійно собі попрямувала на кухню.
Та нехай, можна й попити чаю, хай Олег спить. Але він все ж таки прокинувся і вийшов на кухню, одягнувши тільки штани.
Олена скривилася від побаченого… Олег трохи посидів на кухні з жінками, і вийшов.
Світлана його провела у спальню.
– Він же весь в татуюваннях! – обурено прошепотіла Олена. – І ти оцього чоловіка притягла додому?!
– Якого «оцього»? – Світлана не розуміла, що відбувається. – Він простий заробітчанин, працював у Польщі й Бельгії. А татуюваннями зараз нікого не здивуєш…
– Стеж за своїм майном – телефоном, карткою, грошима! Такий тебе оббере точно!
– Не говори нісентниці…
Після чаювання з сусідкою, Світлана ще якийсь час провела з Олегом, і він поспішив у справах.
Вони обмінялися номерами телефонів, пообіцяли зустрічатись.
Олег пішов, а Світлана про всяк випадок перевірила все, про що говорила їй сусідка – телефон, гроші, картки. Все було на місці…
І тільки ввечері, зайшовши у ванну, Світлана застигла!
Ще вчора ввечері вона поклала на поличку свій золотий ланцюжок, але його не було! Ланцюжок товстий, дорогий, подарунок від батька на ювілей, і його немає! Ну все, права була сусідка!
Подзвонила Олегу – він не відповідає…
В принципі, цього слід очікувати!
– Яка ж я недолуга! – думала Світлана. – Прийшов нічний гість у татуюваннях, ну що я мала очікувати?
– Я ж тобі одразу сказала, що я одразу зрозуміла, хто він такий, – заявила пізніше Олена.
А надвечір раптом передзвонив Олег.
– Вибач, я був зайнятий, – сказав він.
– Чим зайнятий?! Чергову кралю оббирав?!
– Не зрозумів!
– Ланцюжок здав? Збагатився? Можна гуляти далі?
– Який ланцюжок? Ти що таке говориш?
– Золотий. Розумієш, мені батько його подарував, він мені дорогий, як пам’ять, ми рідко з татом бачимося, поверни мені його, я тобі грішми дам.
– Я не брав твій ланцюжок! Може, ти його не туди поклала?
– Я все пам’ятаю, і вранці він був у ванній.
– Не треба на мене свої проблеми звалювати. – Все, розмова закінчена, – Олег поклав слухавку.
…З того часу минуло два тижні. Якось Світлана заскочила на чайок до Олени, коли в неї в гостях була сестра з маленькою племінницею.
Вони сиділи на кухні втрьох, дівчинка була в кімнаті і розбирала скриньку своєї тітки, іноді одягаючи на себе різну біжутерію.
Вона періодично заходила на кухню, демонструючи свої вбрання, і раптом зайшла з тим самим ланцюжком, який зник у Світлани!
– Це мій ланцюжок! – вигукнула Світлана. – Ти що, Оленко?!
Олена взяла кілька секунд на роздум – не знала, що відповісти. Але спочатку вона звернулася до племінниці:
– Я тобі сказала, що тільки скриньку можна чіпати, чого ти в шафки полізла? Так, Світлано, я взяла твій ланцюжок, щоб врятувати тебе від цього пройдисвіта! Я б все одно потім тобі повернула, він же ж у мене! Якби не я, то ти поплатилася б потім – він би тебе обібрав! Ти мені маєш сказати спасибі за це!
– Ах ти ж! Як ти могла?! – вигукнула Світлана і вискочила від сусідки.
Світлана додзвонилася до Олега і все пояснила, вибачилась… Їхні стосунки продовжились і невдовзі вони одружилися й чекають на появу донечки.
А з Оленою Світлана звісно ж не спілкувалася більше. Олена навіть з будинку їхнього виселилась.
– Отакі подруги бувають, не дай Боже, – згадує часом Світлана свою колишню сусідку. – Ледь не зруйнувала моє щастя…