У Федора Петровича не стало дружини. Не стало його Софійки… Чоловік дуже сумував. Останні три роки Федору Петровичу було тяжко навіть спілкуватися з кимось… Того цього літа він порався в саду на дачі. Працював чоловік один, поринувши в невеселі думки. – Здрастуйте! – раптом почув Федір Петрович чийсь голос. Він здивовано обернувся. Біля хвіртки стояла якось невиразно знайома йому жінка… Вона була молода, років тридцять п’ять, повненька, світловолоса, симпатична. – І вам, доброго дня, – обізвався Федір Петрович, напружуючи пам’ять. Ні, не згадає він цю жінку… Бачив її десь, але де?! І тут його раптом осяяло
– Тату, ти що на день народження хочеш у подарунок?
– Та які подарунки, Ігорчику! Це для молодих свято, а для старих – сумний день. Не треба нічого…
Я ось після того, як твоєї мами не стало тільки про одне й думаю – скоріше б уже лічильник життя все, що мені відведено, відлічив, тоді я б до неї й пішов, – сказав Федір Петрович.
– Та ну не можна ж так, тату! Тобі всього шістдесят шість буде, а міркуєш ти, як сторічний старигань. Ну, подумай, чого твоя душа бажає?
Федір Петрович на хвилину замислився.
– А давай підберемо пам’ятник мені на могилку…
– Ну, знову! – Ігор аж зі стільця встав. – А живих бажань у тебе немає?
Федір Петрович похитав головою. Ну які ще бажання в його віці? Як же ж Ігор не зрозуміє – нудно йому без його Софійки, пусто. Ох, було б, як у казці – жили б вони довго і щасливо і пішли в один день…
– Знову батько засумував. Все до матері піти мріє. Ось що мені з ним робити, Марино? – Ігор із надією дивився на дружину.
– Не знаю, Ігорчику… Ось вона, палиця з двома кінцями. З одного боку – чудово, коли люди все життя душа в душу прожили. А з іншого боку, якщо один пішов раніше, то як іншому жити? Бо ж для твого тата прямо світ зруйнувався. І не відбудуєш його знову ні за рік, ні за три. А може взагалі ніколи.
Йому б кохання нове зустріти… Тільки навряд чи вийде. Він же ж всіх жінок порівнюватиме з твоєю мамою. А такої, як вона, більше немає.
– І який вихід? Не можу ж я сидіти і дивитись, як батько марніє на очах.
– Залишається тільки на диво сподіватися. Втім, це диво можна легенько підштовхнути у потрібний бік… – Марина про щось замислилась.
Ігор її не квапив. У нього дружина – розумна жінка, може, й знайде рішення…
Федір Петрович любив свою дачу. Тільки ось тепер він туди їздив, ніби в музей імені його Софійки.
Це була його спадщина… І примхливі запашні троянди, і колючі зарості барбарису і… Та він і не пам’ятав усіх назв. Софійка знала, як називається кожна рослина, а він – ні.
Тільки після її відходу став знайомитись із ними. Щоб доглядати, дбати. Не можна допустити, щоб сад занепав. Бо ж разом із ним зникне жива пам’ять про ту, яка була половинкою його серця…
Ось і цього літа він порався в саду. Що не знав – черпав в інтернеті. Добре є така чудова штука, якій відомо все на світі. Можна по сусідах не питати.
Тяжко для Федора Петровича було спілкуватися з будь-ким останні три роки. От і працював він один, поринувши в невеселі думки.
– Здрастуйте! – раптом почув чоловік чийсь голос.
Федір Петрович обернувся. Біля хвіртки стояла якось невиразно знайома жінка. Вона була молода, років тридцять п’ять, повненька, світловолоса, симпатична.
– І вам, доброго дня, – обізвався Федір Петрович, напружуючи пам’ять.
Ні, не згадає він цю дівчину… Бачив її десь, але де?!
І тут його осяяло.
– Я Олена, ваша сусідка, – сказала дівчина. – Наша хата через чотири будинки від вашої.
– Ох так, Оленка! Я згадав уже. Ви наче з невісткою моєю якось давно заходили в гості, – сказав Федір Петрович. – У вас ще батьки такі… Нетовариські.
– І що ж тобі треба? – промайнула в нього думка.
– Ну так… Трохи самітники вони, – зітхнула Олена. – Були… Їм завжди один одного вистачало. Зараз таких пар і немає, напевно.
– Йде наше покоління, – зажурився Федір Петрович. – От і батьки дівчинки теж… Інакше звідки взялося це слово – «були»?
– Чим можу допомогти? – спитав Федір Петрович, уникаючи сумної теми.
– Та ні, я не по це прийшла… Точніше, по це, – заплуталася Оленка, але одразу пояснила: – Тільки не ви мені, а я вам допомогти хочу! Я вашу дружину знала, ми з нею саджанцями обмінювалися, розмовляли багато. Дуже я вам співчуваю…
– Ну ось починається! – Федір Петрович подумки підняв очі до неба.
– Олено, та ви не турбуйтеся. Три роки минуло. Все добре. Я вже звик.
– Як час біжить… Бо ж я й не знала, що вашої дружини не стало. Жила у іншому місті. Сім’ю будувала. Але, мабуть, будівельник із мене нікудишній. Зруйнувалося все. Ось і повернулася у своє рідне… Тут краще, та й користі від мене більше.
Федір Петрович зовсім не хотів вислуховувати розповіді про чужі біди.
– Ви вже вибачте, Оленко, але я тут у магазин зібрався. Якось іншим разом поговоримо.
– От і чудово! – зраділа та. – Можемо разом на моїй машині поїхати. Або хочете, я вам все, що треба куплю. Тільки списочок напишіть.
– Не вийшло, – засмутився Федір Петрович.
Він зник у хаті і через хвилину повернувся з коротким списком і згорнутими в рулончик купюрами.
– Ось. Дякую вам, Олено…
Олена пішла. І Федір Петрович дуже сподівався, що то була разова допомога.
Але де там…
– А давайте я вам у садку допоможу! – світла голова Олени виглядала через паркан.
– Хочете, щось приготую? – цікавилася вона наступного разу.
– У магазині щось треба? Можу прихопити, – висувала Олена голову з вікна маленького жовтого автомобільчика, пригальмувавши біля його ділянки наступного дня.
Федір Петрович втомився відмовлятися. Та й причини для відмов втомився вигадувати.
– Чого вона причепилася до мене? – думав він. – На немічного дідуся я поки не тягну, на нерозумне немовля тим більше. Може, в неї якийсь інтерес до мене? Та ну, не може бути!
Ситуація дещо прояснилася, коли до нього на день народження приїхали син із невісткою.
– Даремно ви, це святкування затіяли, – пробурчав Федір Петрович. – Безрадісний день.
– А ми не тільки заради святкування, – заспокоїв його Ігор. – Ми взагалі… Повітрям подихати. Маринка он подружку відвідати хоче. Давно не бачила. Олену. Вона до тебе не забігала, до речі?
– Он воно звідки ноги ростуть! – обурився Федір Петрович. – Не забігала? Та вона мене прямо дістала! Це ви їй доручили за старим доглядати?
– Нічого подібного я їй не доручала, – щоки Марини зрадливо почервоніли.
– А що ти їй доручила? – Федір Петрович допитливо дивився на невістку. – Не просто так вона сюди бігає.
– Нічого… Просто Оленка хороша людина. Я їй розповіла, що улюблений свекор один лишився. Вона, між іншим, вас добре пам’ятає. От і вирішила, мабуть, допомогти по доброті. Вона чудово знає, що таке туга за коханою людиною.
– Невже в неї не стало чоловіка?
– Не чоловіка. Батька. Мати її, Марія Степанівна, з того часу зовсім засумувала. Нічого не хоче, щоденні справи робить машинально аби було. Олена їй допомагає. І за вас, мабуть, теж переживає.
– Так он воно що… – пробурмотів Федір Петрович. – А я думав, у неї обох батьків не стало.
– Ви не ображайтеся на неї, – попросила Марина. – А краще ходімо сьогодні всі разом у гості. Олена казала стіл накриє. Готує вона дуже смачно.
– Понавигадував собі, недолугий старий! А у дівчинки просто добре серце, – Федору Петровичу було соромно, тож він погодився.
Марія Степанівна сиділа на веранді, пряма, мов лінійка. Руки на колінах, гладка зачіска – волосинка до волосинки.
Здавалося, ніщо в цьому світі не здатне сколихнути її незворушність. І тільки очі жили своїм життям.
Федір Петрович зазирнув у них, коли вітався. Зазирнув і подумки аж відскочив: така туга стояла в них, така безнадійність глянула на нього з глибини душі.
– Як чудово, що ви прийшли! – Оленка вийшла з дому. – Зараз бенкетувати будемо. Мамо, познайомся з Федором Петровичем. Бо стільки років поруч господарюєте, а, схоже, не знайомі. Решту ти маєш пам’ятати.
Марія Степанівна, наче стрепенулася, простягла руку, представилася. Федір Петрович потис вузьку долоню, а сам вдивлявся в її обличчя: «Зовсім не схожа на Софійку. Прямо як небо і земля… Але щось чіпляє в ній. Може, те, що вона пережила таке саме, як я».
Вони розмовляли за столом. Спочатку загальні фрази: про погоду, про природу. Потім уже, коли молодь розбрелася хто куди, заговорили про своє найважче… Як так вийшло? Хто його знає? Захотілося поділитися переживаннями із тим, хто зрозуміє. Хто пережив те саме…
У Олени з Мариною тим часом у садку теж відбулася розмова:
– Налякала ти Федора Петровича, Оленко. Він вирішив, що я тобі догляд над ним доручила.
– Та ну… Я просто не знала, як його з мамою познайомити. Аж надто він у вас замкнутий. Ось і вирішила спочатку його до себе привернути. А там і в гості запросити. Мою маму з місця не зрушити.
– А чого ти не сказала, що Марія Степанівна жива і сумує? Свекор же ж вирішив, що в тебе обох батьків не стало.
– Може, я якось не так висловилася… Ну, гаразд, добре те, що добре закінчується.
– Не закінчується… Починається, сподіваюся, – посміхнулася Марина.
З того самого дня Федору Петровичу полегшало. Не чекав він більше на стару з косою.
Життя, виявляється, ще могло його тішити. Ні, нового неземного кохання в нього не було. Натомість з’явився друг, Марія Степанівна. Вона розуміла його. Переживати горе вдвох і справді простіше. Вони доглядали квіти, зустрічали дітей, раділи кожному дню.
Ну а коли ставало нестерпно від спогадів – розмовляли.
Слова крапля за краплею очищали. Залишали світлий смуток і надію, що десь там, можливо, вони ще зустрінуть своїх коханих. Потрібно просто дожити до цього і дожити гідно…
– Тату, що тобі подарувати на день народження? Ти чогось хочеш? – знову підійшов Ігор із цим питанням.
Щороку він його задавав. Федір Петрович задумався… А він і справді хоче!
– Ігорю, може, купимо гойдалку на дачу? Такі великі, м’які, із тентом?
Добре там вечорами сидіти з чашкою чаю. Та й Марії Степанівні сподобаються… Вона про такі якось згадувала.
– Хочу, каже, купити. Тільки одна не потягну, а Олені казати морочитися не хочеться. Вона має цього року свої витрати. Чоловіка нарешті зустріла. Заміж збирається. Дай Бог, щоб був не такий, як її колишній!
– Це можна! – усміхнувся Ігор. – Гойдалка – це для радості. Для живих. Я схвалюю. Маринці ідея теж сподобається…
– А ми ж із Марією Степанівною і справді повернулися до життя… Ось як буває, – здивувався Федір Петрович.
І попереду їх чекало довге тепле літо…