— Чуєш, Зосю! — гукала через пліт сусідка Мариня. — Десь мій Василь пропав. Часом не ти його переманила? — Якби я хотіла, то молодим би його брала. А старий він мені не потрібний, свого маю
— Чуєш, Зосю! — гукала через пліт сусідка Мариня. — Десь мій Василь прoпaв. Часом не ти його переманила? – сусідка ходила під парканом та шукала свого чоловіка.
— Якби я хотіла, то молодим би його брала, — віджартувалася Зося. — А старий він мені не потрібний, свого маю. За матеріалами
Так сусідки перемовлялися частенько. Бо замолоду Зося з Василем зустрічалися, але побралися з іншими. Василь — із Зосиною сусідкою Маринею, а Зося вийшла заміж за Василевого товариша Максима. Уже понад сорок років жили їхні сім’ї межа в межу і душа в душу. Діти разом до школи ходили. Весілля всім справили і зосталися на старості літ самі. Тепер їхні внуки разом бавляться, як приїжджають до бабусь-дідусів на канікули.
Не раз, працюючи на городі, посідають старі перепочити на межі та й згадують молодість. Одного такого літнього дня Мариня раптом сказала:
— Знаєш, Зосю, жарти жартами, але як мене не стане раніше від Василя, то приглянь за ним. Бо як не буде кому поставити перед ним миску на столі, то він сам не візьме, захляне з голоду… Я його так навчила.
— Ніхто не знає, кому раніше суджено відійти, — по-філософськи зазначила Зося. — Але будемо купки триматися, помагати одне одному, як би там не було…
А восени Мариня таки злягла. Передчувала, що зими не перeживе. Так і сталося. Поховав Василь дружину і почав рахувати дні в тижні. Жив від суботи до суботи, бо у вихідні приїжджав хтось із дітей чи внуки. Готували дідові їсти, поралися по господарству. На два дні ставала хата веселою, а відтак знову перетворювалася на пустку. Навіть не хотілося туди заходити.
Зося, як і обіцяла покійній сусідці, опікувалася Василем. А її Максим проводив довгі зимові вечори з товаришем.
— Не гнівайся, Зосю, — просив. — Ми двоє, а він сам, прикро йому. Я ще набудуся з тобою…
Але якось прийшов Максим до Василя сумний, задуманий.
— Певно, — сказав, — доведеться мені йти до твоєї Марині. Приснилася вона мені тієї ночі й каже: «Я тебе скоро заберу до себе, бо бідній Зосі тяжко з двома хлопами». А я їй: то бери до себе свого Василя. «Ні, — каже. — Він не мій, він Зосин». І я прокинувся. Видно, Василю, забере мене…
Поговорили чоловіки між собою, а Зосі нічого не сказали. Та через два місяці Мариня справді забрала Максима. Не стало чоловіка раптово. І Зося стала самотньою, як палець. Тоді й розповів їй Василь Максимів сон. І вона згадала, як просила колись Мариня піклуватися про Василя.
А до року Василь із Зосею справді зійшлися. Діти наполягли. Страшно, мовляв, старшим хворим людям жити самим.
— І що ж ми скажемо твоїй мамі й моєму старому, як зустрінемося з ними там? — звівши погляд до неба, мовила тітка Зофія. — А може, вони сидять зараз удвох на небесній межі й сміються з нас?
— Ще до тієї зустрічі далеко, щось придумаєте, — підморгнув Олег і вдавано серйозно додав: — Але я впевнений, що то вони самі так усе й підлаштували…
Мирослав САЛКО
Фото ілюстративне, з вільних джерел