Яна та Андрій під’їхали до свого нового будинку і залюбувалися ним. – Майже два роки ми його будували, але нарешті все готово! – сказав чоловік. – Так, аж не віриться, – мрійливо додала дружина. Андрій відчинив ворота, заїхав у двір і почав діставати речі з багажника. Сьогодні вони з Яною планували встановити карнизи та почепити штори у всіх кімнатах. Яна пройшла трохи вперед і раптом побачила, що хтось порається на їхній ділянці. Вона підійшла ближче, придивилася і аж рота відкрила від побаченого
Яна та Андрій під’їхали до свого нового будинку і залюбувалися ним. Майже два роки пішло на будівництво та упорядкування ділянки. І ось менше ніж через місяць вони переїдуть сюди з квартири, де живуть зараз.
Вони могли б оселитися тут і раніше, але вирішили почекати, поки діти складуть іспити: старша – Надя – закінчила одинадцятий клас і збирається вступати до університету. А молодший – Олег – вирішив після дев’ятого класу піти до коледжу.
Андрій відчинив ворота, заїхав у двір і почав діставати речі з багажника. Сьогодні вони з Яною планували встановити карнизи та почепити штори у всіх кімнатах.
Яна пройшла трохи вперед і раптом побачила, що хтось порається на їхній ділянці. Вона підійшла ближче.
– Лідія Петрівно! Що ви тут робите?
Лідія Петрівна була молодшою сестрою її бабусі. Вона жила неподалік, через три будинки від їхньої ділянки.
– Картоплю саджаю, не бачиш, чи що? – відповіла літня жінка.
– А як ви сюди потрапили і хто вам дозволив копати тут? – здивовано спитала Яна.
– Потрапила я сюди, як завжди – он там, у кутку, дошки відсуваються. Я й раніше так ходила. А картоплю я тут садила, ще коли твоя бабуся жива була – вона вже город не обробляла, а навіщо землі просто так стояти? Поки ви будувалися, я не садила, а тепер знову вирішила посадити. І ще для огірків дві грядки зроблю, – відповіла Лідія Петрівна.
– А хто це дозволить вам на чужому городі щось садити? – Запитав Андрій. – Давайте, забирайте свої відра і мішки та швидко йдіть.
– Чого це ви мене женете? Марія мені сестра була. Ви без мене все поділили, а я теж маю право, – заявила Лідія Петрівна.
– Послухайте, вам же юрист ще чотири роки тому пояснював, що ви не входите до спадкоємців першої черги. Будинок та ділянку отримали дочки Марії Петрівни. Тож йдіть, будь ласка, додому. Дошки в паркані я сьогодні закріплю, навіть не намагайтеся їх знову відчепити. А якщо ще раз проникнете на нашу ділянку без дозволу і будете тут свої порядки наводити, доведеться написати на вас заяву.
Цю ділянку справді отримали у спадок від своєї матері три сестри: Ольга, Наталя та Олена. Тільки замість двоповерхового котеджу тут стояв невеликий зроблений з дошок будиночок. Поки жив дід, він регулярно дещо ремонтував, поновлював. А коли бабуся залишилася сама, будинок став старіти на очах, хоча Андрій час від часу щось робив.
А останні три роки бабуся нездужала, і Олена – мати Яни – забрала її до себе. Так вийшло, що тільки вона одна із трьох дочок жила поряд. Ольга та Наталя, вийшовши заміж, поїхали разом із чоловіками: Ольга – до Львова, а Наталя у Чернівці.
Отримавши спадщину, сестри вирішили продати батьківський дім та поділити гроші порівну. Але Олені було шкода розлучатися з місцем, з яким було так багато пов’язано, і вона запропонувала сестрам викупити їх частки. Ті погодились.
Запросили оцінювача, домовились про ціну. Олена з чоловіком вклали у покупку всі свої накопичення. Яна з Андрієм також їм допомогли. Родичі роз’їхалися, задоволені одне одним.
Деякий час будинок стояв просто так. Але потім батьки порадилися і вирішили подарувати і будинок, і ділянку Яні та Андрію.
Ті, звісно, були раді – вони давно мріяли поміняти квартиру на будинок. А тут така можливість!
Вирішено було, що старий будиночок вони знесуть, а на його місці збудують новий, великий, щоб усім вистачило місця.
І ось будинок готовий! Щойно родина переїде, трикімнатну квартиру в центрі міста здаватимуть, аби швидше виплатити кредит, який брали на будівництво.
Зробивши все, що планували, Яна та Андрій поїхали додому. Але на півдорозі Андрій схопився за телефон:
– Я його, здається, залишив на кухні. Доведеться повертатись – я завтра на роботі без телефону – незможу, – сказав він.
Андрій не став заїжджати у двір – зайшов через хвіртку, а Яна чекала на чоловіка в машині. Коли чоловік уже закривав будинок, він побачив, як наприкінці ділянки в ту дірку в паркані, яку він закрив, хтось лізе. Андрій став за кущ і почав знімати на відео непроханого гостя.
То була Лідія Петрівна. Із собою вона цього разу притягла не картоплю, а відро, в якому лежали пачки кам’яної солі. Розірвавши одну з них, вона почала розсипати сіль по ділянці.
– Стій! Що робиш! – голосно вигукнув Андрій.
Жінка кинулась до паркану, але, намагаючись вилізти, опинилася на землі
Андрій підійшов до неї:
– А ось це вже, шановна родичка, справжнє шкідництво. Все, що ви робили, я зняв на телефон. Тож тепер підемо до суду.
– Та хоч куди йдіть! Самі не саджаєте і іншим не даєте!
Лідія Петрівна схопила відро і пошкандибала до свого будинку.
Андрію довелося заново ремонтувати паркан. І лише після цього вони змогли виїхати додому.
– Ну і бабуся! Їй уже, мабуть, років вісімдесят, а така спритна! – дивувався Андрій.
А ввечері Олені зателефонував двоюрідний брат – Борис – син Лідії Петрівни.
– Олено, ти попроси свого зятя нікуди не заявляти. Мати на вашій ділянці більше не з’явиться – я провів з нею роз’яснювальну роботу, – сказав він.
А Яна та Андрій і не збиралися скаржитися на пенсіонерку, так, налякати хотіли.
І справді, Лідія Петрівна більше до них не приходила, а зустрічаючись на вулиці, підтискала губи і відверталася.
Декілька років сім’я жила спокійно. Облаштовували будинок та ділянку. Город Яна не заводила, а ось сад не тільки зберегла, а й примножила: посадила ще дві яблуні та сливу.
Біда прийшла, звідки не чекали.
Наталя із родиною дорогою на південь зупинилася у Олени. Пробули тиждень. Звісно, їх запросили до колишнього «родового гнізда». Яна та Андрій прийняли рідню тепло, накрили в альтанці стіл, тут же насмажили шашликів. Посиділи, сестри згадали дитинство та юність. Виїжджали – дякували за прийом.
А за кілька місяців Олені зателефонувала старша сестра – Ольга.
– Олено, ти знаєш, ми ось з Наталкою подумали і вирішили, що ти нам за батьківську хату має ще тисяч по чотириста доплатити. Місто розрослося. Раніше це було селище на межі міста, а тепер довкола всього набудували: і супермаркети поряд, і школи, і спортивні комплекси. Я по карті подивилася – це тепер район міста. А Наталя сказала, що маленьких дерев’яних будинків поряд зовсім мало, дедалі більше котеджів. Відповідно, і вартість землі зросла. Ви, мабуть, знали про це, а нам не сказали. Виходить, обманули.
– Олю, ти хочеш сказати, що я вмію передбачати майбутнє? Звідки я сім років тому могла знати, що тут буде? Оцінювача ви з Наталкою привели, яку ціну ви назвали, я ту й заплатила, не торгувалися з вами. А те, що Яна з чоловіком так усе облаштували – чудовий будинок, чудовий сад, так вони стільки праці та грошей туди ввалили! Ще й досі кредит виплачують. Ні ти, ні Наталка не хотіли поратися з батьківським домом, хотіли гроші швидше отримати. А які тепер претензії?
– Ти не ображайся, Олено. Але ми з Наталею, напевно, подаватимемо до суду. Нехай ту угоду визнають недійсною та проведуть нову оцінку. По-моєму, це буде справедливо,—сказала сестра.
– Добре, подайте, дякую, що попередили, – відповіла Олена.
Звичайно, вона засмутилася. Подзвонила дочці та зятю, переказала розмову із сестрою.
– Заспокойтесь, – сказав Андрій. – Нічого у них не вийде. Все зроблено згідно із законом, документи оформлені правильно.
Справді, жодних звісток від сестер більше не було. А через деякий час від іншої рідні Олена дізналася, що Ольга та Наталя таки зверталися до юристів, але їм пояснили, що цю справу вони не виграють.
Але, дізнавшись про це, Олена радості не зазнала – їй було гірко, що гроші посварили її із сестрами.