Інна була на роботі. У неї був день народження, але ніхто її не вітав. Раптом у двері її кабінету хтось постукав. – З днем народження, Інно Юріївно! – в кабінет, посміхаючись, зайшов один із нових співробітників – Микола. В руках він тримав букет квітів і цукерки! Інна вирішила прийняла квіти і, навіть, погодилася піти з Миколою увечері в ресторан. З того часу, несподівано для всіх, у них завʼязалися стосунки. Офіс дзижчав через це, наче вулик. Мовляв, така строга начальниця Інна, і на тобі – кохання! І тут одного дня сталося неймовірне. Микола просто… Зник! А потім зʼясувалося несподіване
– Наша начальниця знову не в настрої! А сьогодні так взагалі! Чоловіка їй, чи що, знайти, щоб так себе не поводила? – зітхнувши, запропонувала одна із співробітниць офісу.
– Ага, щоб вона і з ним сварилася? Тобі не шкода чоловіка? Вона ж невгамовна! Сварлива стара! – сказала друга, сідаючи за стіл.
Інна чула ці розмови багато разів, але чомусь саме сьогодні їй було дуже прикро.
Стара… А вона ж була всього на кілька років старшою за цих дівчат, які старанно приховували свій вік, бігаючи по косметологам.
У цей день Інна завжди почувала себе вразливою, завжди гостро реагувала на плітки за спиною.
Зазвичай вона намагалася взяти вихідний і побути на самоті у свій день народження, але цього року вихідний взяти не вийшло, тому довелося терпіти єхидні зауваження колег про те, що «злюка сьогодні особливо недобра»!
– З днем народження, Інно Юріївно! – в кабінет, посміхаючись, зайшов один із нових співробітників. У його руках був букет квітів і цукерки.
На його появу відреагував весь офіс. Співробітники почали шепотітися, намагаючись розглянути, що буде з нещасним, який наважився нагадати, що начальниця постаріла на рік.
Про те, що вітати залізну леді з днем народження строго заборонено, знали всі, окрім новачка Миколи, який у них працював тільки кілька місяців.
Після цього випадку колектив подумки попрощався з хлопцем, будучи впевненим, що його скоро звільнять.
Але на подив усім Інна подякувала хлопцю і навіть запросила його в кафе на обід!
Вона й сама собі не змогла б відповісти, навіщо так вчинила.
Микола був звичайним, непомітним хлопцем. Але постійні розмови про її самотність і строгість зробили свою справу.
Інна вирішила показати всім, що теж може бути жінкою.
Вона була впевнена: будь-якого іншого дня вона не звернула б уваги на шепіт і єхидність колег, але день народження завжди був для неї днем слабкості, коли вона гостро відчувала свою самотність.
Микола, на щастя, виявився досить цікавим співрозмовником.
Він багато жартував, не підлещувався, як робили багато підлеглих Інни.
Його щирість подобалася настільки, що вона сама не помітила, як відповіла згодою на пропозицію зустрітись увечері після роботи.
Вони домовилися сходити в кіно і в ресторан.
Після ресторану вона запросила хлопця до себе додому і знову навіть не помітила, як він залишився у її житті…
Спочатку вони просто зустрічалися після роботи, багато гуляли і розмовляли, а потім вона, у якомусь незрозумілому пориві запропонувала йому переїхати до неї.
Інна раптом зрозуміла, що їй подобається планувати вечір із цим чоловіком і поспішати додому.
Їй більше не хотілося затримуватись на роботі й чекати, коли офіс спорожніє.
– Мабуть, весна! Треба закінчувати ці безглузді стосунки, бо вже весь офіс за спиною шепочеться! – казала вона собі, але все не наважувалася на серйозну розмову з Миколою.
А офіс справді дзижчав, наче вулик. Всі жартували, робили ставки, на скільки його вистачить і яка взагалі мета Миколиних залицянь.
Інна чула, як колеги відкрито говорили, ніби хлопець у такий спосіб пробиває собі дорогу нагору. Але Микола за кілька місяців стосунків не попросив нічого.
Вони взагалі не говорили про роботу. Він розпитував про минуле, про сім’ю, про батьків, про мрії. Вони базікали про кіно й подорожі так, наче Інна не була його начальницею.
Щиро кажучи, тільки з ним вона себе начальницею і не відчувала. Щоб трохи закрити роти колегам, Інна перевела чоловіка в інший відділ, але розмови не вщухали.
Більше того, сама Інна теж не переставала сумніватися в щирості хлопця. Вона весь час чекала від нього якоїсь каверзи.
Думала, що тільки вона розслабиться, він обов’язково її покине, зробить щось нехороше, зрадить! А вона ж встигла збудувати таку надійну броню!
Але чоловік не робив нічого, що могло викликати підозри у меркантильності.
Вранці він варив їй ароматну каву і відвозив на роботу, в обід дбав про те, щоб вона поїла. А коли погода за вікном почала псуватися, нагадував одягнутись тепліше.
А потім, одного чудового дня сталося несподіване.
Микола… Зник!
Його телефон мовчав, на роботі він не з’являвся, речей в квартирі, яку він винаймав до початку стосунків з Інною, ніхто не торкався.
Інна встигла навіть звернутися із заявою, але жодних результатів не отримала.
– Жінко, чого ви злякалися? Просто хлопчина вирішив відпочити, загуляв, може! – з усмішкою сказали їй.
Інна була сумна і не знала, що й думати. За спиною з новою силою почали шепотітись, що Микола одумався і втік.
Тільки тепер непробивна броня, яка за пів року стосунків із Миколою стала м’якою шторкою, зовсім не захищала від уїдливих слів, на які не скупився колектив.
Наступний тиждень пройшов для неї, немов у поганому сні.
Вона знову була одна, але тепер самотність відчувалася як щось недобре, а не як захист від розчарування.
Вона хвилювалася, але сама чудово розуміла, що коханий, найімовірніше, просто втік…
Про всяк випадок вона зателефонувала у всі лікарні міста.
З його сім’єю і друзями вона не була знайома, тому просто не могла вигадати, що ще зробити для його пошуків.
Коли минув ще тиждень, Інна ледь змусила себе визнати, що все добре рано чи пізно мало закінчитися. І її піврічне щастя теж скінчилося…
…Якось під час обідньої перерви, вона побачила по телевізору репортаж про пригоду, яка сталася в сусідній області.
У репортажі йшлося про те, що лікарі розшукують родичів єдиного чоловіка, який потрапив у лікарню. Хлопця був дуже слабий і нічого не пам’ятав.
Щось ньому здалося Інні знайомим. Схопивши ключі, вона кинулася на пошуки лікарні, забувши про роботу.
– Ви впевнені, що то він? Він нічого про себе не пам’ятає. Навіть свого імені не знає. Це може бути тимчасовим явищем, але може зберегтися протягом усього життя, – попередив лікар.
– Я просто хочу побачити його. Аж раптом це він! Раптом він мене впізнає! – Інні хотілося вірити, що вона знайшла своє втрачене щастя.
Її не лякало те, що чоловік потребує тривалих процедур у лікарні, а потім вдома.
Щойно вона зайшла у палату і зустрілася з ним очима, він спробував сісти зі словами:
– Я поспішав до батьків, сказати, що хочу з тобою одружитися!
Микола згадав усе, але пам’ять була єдиним, що повернулося легко і без проблем.
Попереду на нього чекали довгі місяці занять, догляду та відновлення.
Інна була готова до труднощів. Вона взяла на роботі відпустку, щоб повністю присвятити себе турботі про коханого.
Тепер вона дбала, щоб він був одягнений по погоді і щоб пообідав.
Виявилося, дбати про когось було так приємно!
Її старання і допомога близьких дали плоди – одужання пройшло успішно.
І хоча сліди залишилися, кохання стало тільки сильнішим.
Вони пройшли випробування і переконалися, що їхні стосунки – не просто якась забава…
…Через два роки щасливі наречені стояли в ЗАГСі і готувалися розпочати нову щасливу сторінку в своєму житті…