Інна Михайлівна зручно вмостилася на дивині, щоб дивитися свій улюблений серіал. Раптом, пролунав дзвінок у двері. – Павло? Що ти тут робиш? – здивувалася жінка, побачивши на порозі свого сина з валізою в руках. – Я від Олі пішов! Можна я в тебе поживу? – запитав він. – Як пішов? – сплеснула руками жінка. – Це через мене? – Мамо, до чого тут ти, – зітхнув син. – Ти не все знаєш, синку, – Інна Михайлівна вийшла з кімнати і повернулася з великим пакетом. – Ось дивись. Павло взяв пакунок з рук матері, відкрив його і остовпів від побаченого
– Знаєш, Павло, – Оля, нарешті, вирішила сказати те, що дано просилося назовні, – ти сам створив цю ситуацію. І якщо ти не можеш поговорити зі своєю мамою, шукай додатковий заробіток. Чому через вас маємо переживати ми з дитиною
– Я ж обіцяв, що поговорю з нею, – похмуро відповів Павло, – просто не знаю, як це краще зробити.
– Дуже просто. Скажи все, як є!
– Незручно. Все-таки вона моя мати. Вона завжди була порядною людиною.
– А що, коли совість у неї так і не прокинеться?
– Тоді доведеться забути цю історію як поганий сон.
– Ясно. Ти готовий відступити і все їй пробачити. Шукай другу роботу. Я більше не можу і не хочу так жити.
***
Після весілля Павло та Оля одразу зняли квартиру, оскільки давно вирішили, що житимуть окремо. Про те, що треба подбати про своє житло, теж подумали.
З перших зарплат відклали перші гроші та домовилися, що так робитимуть щомісяця. Це було неважко. Того, що заробляли, цілком вистачало на оплату квартири, на продукти, одяг, розваги.
Схема була проста: отримали гроші, розрахувалися за квартиру, четверту частину – на майбутню іпотеку, решту – на харчування та поточні витрати.
У них виходили і відвідування матері Павла: вона жила на сусідній вулиці, часто запрошувала сина з невісткою в гості і, звичайно, любила, коли їй приносили щось смачненьке.
Оля, яка вміла і любила готувати, завжди приходила до свекрухи з домашньою випічкою, якимись оригінальними салатиками та іншими кулінарними шедеврами.
Причому, готувала вона все це із звичайних продуктів, тож на всіляку екзотику витрачатися не було потреби.
Так, у мирі, злагоді та взаєморозумінні молода сім’я та свекруха Інна Михайлівна прожили близько трьох років.
І ось, одного чудового дня Оля оголосила чоловікові, а потім і свекрусі, що вона вагітна.
Павло, звичайно, зрадів, незважаючи на те, що зовсім недавно вони з Олею домовилися почекати з дітьми.
– Якщо ще пару років обидва попрацюємо, – міркував тоді Павло, – то і на перший внесок, і на весь декрет грошей вистачить: ти ж сидітимеш з дитиною. На одну зарплату сильно не розгуляєшся. А так у нас буде подушка безпеки.
– Згодна, коханий, – кивала у відповідь Оля і, справді, була повністю згодна з чоловіком.
У день, коли вона пішла у декретну відпустку, у гості несподівано прийшла свекруха. Зазвичай дзвонила заздалегідь, попереджала про свій візит, а тут з’явилася несподівано.
Пройшлась по квартирі, зазирнула в холодильник, що їй було зовсім не властиво, сіла в крісло поруч з диваном, на якому сиділа Оля, погладжуючи животик, і запитала:
– Як жити збираєтесь?
– У якому сенсі? – здивувалася Оля.
– У тому сенсі, що скоро на одну зарплату жити доведеться, і вже не вдвох, а втрьох.
– Ще допомога на дитину, – уточнила невістка, не перестаючи дивуватися поведінці та питанням свекрухи.
– Допомога? Не сміш. Це ж крихти. А ви, я бачу, гарно живете: рибка червона, фрукти, цукерки, печиво, нісенітниця всяка. От скажи, навіщо ти цю серветку купила? – свекруха взяла зі столу декоративну серветку ручної роботи.
– Гарно ж, – зніяковіла Оля, – і затишно.
– Не навчилася ти, невістка дорога, економити. А це скоро ох як знадобиться. Не уявляю, як ви впораєтеся. Треба ще й за квартиру платити. Може, на мене розраховуєте? Так у мене, крім пенсії, інших грошей немає. Щоправда, скоро ми з сестрою будемо в спадок вступати, але там ще невідомо, чим справа скінчиться.
– Не хвилюйтесь за нас, Інно Михайлівна, – заспокоїла свекруха Оля, – у нас же є подушка безпеки! Ми з Павлом три роки гроші збирали. Із кожної зарплати. Думали взяти іпотеку.
– Іпотека – це добре, – посміхнулася Інна Михайлівна, – і багато зібрали?
Оля назвала суму.
– Молодці, не чекала.
– Самі не думали, що стільки збереться. Тож не пропадемо!
– Ви що, збираєтесь жити за ці гроші? – свекруха спохмурніла, – а як же іпотека?
– Яка тепер іпотека? – пожурилася Оля, – дитині стільки всього потрібно… Та й самим…
– Ясно, – Інна Михайлівна встала, – гаразд, піду я. Шкода Павла не побачила. Скажи йому, щоби зайшов до мене. Справа в мене до нього.
– Скажу, – кивнула Оля, – а, може, зачекайте? Він ось-ось прийде.
– Справи в мене, розумієш? Важливі. Не можу чекати…
За годину додому прийшов Павло. Оля розповіла йому про візит свекрухи та передала її прохання.
– Завтра після роботи зайду, – відповів Павло, – зараз перекушу та спати. Щось я втомився сьогодні.
– Відпочивай. Я теж скоро ляжу, – озвалася дружина.
Наступного дня Павло прийшов набагато пізніше, бо заходив до мами.
Прийшов і з порога повідомив:
– Мама просить грошей у борг.
– Багато?
Павло назвав суму.
– Це майже все, що у нас є! – ахнула Оля, – навіщо їй стільки?
– Хоче привести рота в порядок. Ну там дещо коронки поміняти, і все інше.
– Чому так дорого?
– Олю, мама знайшла хорошу клініку. Там зараз добрі знижки. Вона хоче все зробити у нормальних фахівців із найкращих матеріалів.
– А ми? Що робитимемо ми, якщо ти віддаси їй гроші? І потім: як вона їх віддаватиме? Із пенсії?
– Вони із сестрою отримують спадок від тітки. Вчора увечері вирішили виставити її квартиру на продаж. Отримає свою частину та віддасть нам.
– А раптом вони передумають? Чи квартира продаватиметься сто років, що тоді?
– Кохана, та не хвилюйся ти так, – Павло обійняв дружину, – все буде добре. Постарайся мене зрозуміти: я не можу відмовити матері. Просто не можу.
– Значить, моя згода тобі, по суті, і не потрібна? – Вигукнула Оля.
– Навіщо ти так?
– Так виходить!
– Я хочу допомогти мамі, що тут поганого? – Павло вже ледве стримувався, – і прошу, дуже прошу тебе не робити із цього проблему.
– Добре, – підібгавши губи відповіла Оля, – роби як вирішив. Але запам’ятай: я була проти. Подивимося, що з цього вийде…
І Павло віддав матері майже всі гроші, які зовсім недавно подружжя вважало своєю подушкою безпеки.
Віддав і сказав до жінки:
– Мама така щаслива, що ми їй допомогли. Сказала, що поверне гроші ще до твоїх пологів.
– Подивимося, – кинула Оля і відвернулася, даючи зрозуміти, що не хоче говорити на цю тему…
Минув час.
Оля народила сина. Павло був на сьомому небі від щастя. Хапався у всьому допомагати дружині, підскакував до дитини вночі, навіть узяв позачергову відпустку.
Проте, щастя тривало недовго.
Нестача грошей у сім’ї дуже швидко далася взнаки.
– Хто тебе просив іти в цю злощасну відпустку? – вимовляла Оля чоловікові, – ми і так ледве зводимо кінці з кінцями. Я б і без тебе впоралася. До речі, де наші гроші? Може, настав час нагадати мамі її слова, адже я вже народила?
– Я нагадаю, – пообіцяв Павло.
Він обіцяв, і, справді, багато разів питав у матері, коли вона поверне борг.
І щоразу Інна Михайлівна у відповідь скрушно хитала головою:
– Синку, вибач, квартира ще не продана. Почекайте. Я ж не винна, що справа рухається так повільно.
Павло розповідав про це Олі, але та, через рік, вже не сприймала пояснення свекрухи всерйоз. І просила, щоб Павло шукав ще одну роботу. Мовляв, жити так, як вони живуть, перебиваючись із копійки на копійку, вона не буде.
Павлу ультиматум дружини не сподобався, але, почуваючи себе винним у тому, що сталося, він таки знайшов підробіток.
Тепер молодий тато з’являвся вдома на кілька годин і знову йшов. Подружжя до ладу не бачилося, майже не спілкувалися.
«Як же мені все це набридло, – думала Оля, – Робить із себе ображеного. А хто винен? Сам і винний! Нехай матінці своїй дякує! Ось вийду на роботу – і розлучуся з ним. Однозначно! Дістав».
Словом, сімейне життя дало тріщину. І все через гроші. Так у всякому разі думав Павло. Так само думала і Оля. Щоправда, їй ще почало здаватися, що Павло її не любить.
А свекруха… Чого про неї говорити: мало того, що гроші не віддає, то ще й з онуком бачиться не частіше одного разу на два-три тижні! Адже могла б прийти, допомогти. На роботу відпустити раніше. То ні. Ходить, світить своєю білозубою посмішкою! А вона, Оля, повинна переживати! Ну вже ні…
І вирішила Оля зробити хід конем. Відвезла сина, якому ледве виповнилося два роки, до своїх батьків. Дідусь із бабусею навіть зраділи, коли Оля попросила відпустити її на роботу.
– А Павло як до цього поставився? – Запитала мати Олі.
– Ніяк, – озвалася дочка, – він нічого не знає. Я сказала, що їду у гості.
– Недобре це, дочко, – вступив у розмову батько, – Павло – людина непроста, на таку заковику може відреагувати несподівано.
– А мені все одно як він реагуватиме, – заявила Оля, – син мало його хвилює. Він більше за свою матусю переживає, яка обібрала нас як липку! – у голосі Олі чулися гнів, образа, негатив.
– Дивно, – задумливо сказала мати, – мені вони обидва здалися порядними людьми.
– Мені теж, – кинула Оля, – а насправді… Давай не будемо про них, мамо. То залишиш онука у себе? Приїжджатиму раз на місяць. Частіше не вийде. Робота за графіком. Впораєшся?
– Не хвилюйся, дочко, – заспокоїли Олю батьки, – тебе виростили, і онука виростимо.
З тим Оля й поїхала.
Після сварки, яку влаштував Павло, дізнавшись, що син залишився в іншому місті, стосунки подружжя зіпсувалися остаточно.
Павло зібрав речі і, йдучи до матері, сказав дружині:
– Щось зламалося між нами, Олю. Поживемо окремо. Потрібно зрозуміти, чи варто нам взагалі бути разом.
– Якби не твоя мати…
– І гроші, які вона не віддає, – продовжив Павло фразу дружини, – Набридо, Оля. Чого ти вперлася в ці гроші? Справа зовсім не в них!
– А в чому?
– Ми перестали чути та розуміти один одного. А це вже не дзвіночок, це – дзвін! І ось, будь ласка: ти сама, не порадившись зі мною, вирішила долю нашого сина. А це вже за межею.
– Я хочу працювати! – вигукнула Оля, – і не хочу ні в чому потребувати!
– Ти навіть не знаєш, що таке потребувати. Хоча… Що тобі пояснювати? Ти все одно нічого не зрозумієш…
Павло пішов. Оля видихнула з полегшенням.
– Сину, що трапилося? Чому ти з валізою? – запереживала Інна Михайлівна.
– Я поживу в тебе небагато… Можна?
– Звичайно, можна! Що? Оля остаточно тебе дістала?
– Не треба, мамо, – Павло найменше хотів говорити про дружину, – вона просто втомилася. Все налагодиться.
– А чи треба налагоджувати? Для неї гроші – на першому місці.
– Мамо, давай не будемо.
– Будемо, синку. Бачиш, я перед тобою дуже винна…
– Ні в чому ти не винна, у житті всяке буває. Подумаєш, гроші. Ще заробимо. Зате он як ти гарно посміхаєшся. Прям голлівудська посмішка, – Павло обійняв маму, щоб якось відволікти від сумних думок.
– Ти не все знаєш, синку, – Інна Михайлівна підвелася, вийшла з кімнати і повернулася з великим пакетом. – Ось дивись.
Відкривши пакунок, Павло ахнув. Там були гроші. Набагато більше, ніж мати в нього позичала.
– Звідки? – спитав він, – Невже квартиру продали?
– Продали. І всі гроші віддаємо тобі. Це плюс до тих, що я брала в тебе.
– Не зрозумів…
– Та я з ваших грошей жодної копійки не витратила.
– А зуби? – Павло ніяк не міг скласти два і два.
– Були в мене гроші. І потім: це не найдорощі матеріали. Навіщо мені на старість років дорогі зуби?
– Тоді навіщо? Поясни, я не розумію.
– Я просто зберегла те, що ви хотіли витратити під час декретної відпустки. Чи даремно збирали? Розтратили б на всяку нісенітницю: адже я чудово знаю твою дружину. А щодо квартири тітки… То ми з сестрою одразу вирішили ці гроші додати до ваших. Ми ж не на вулиці з нею живемо. Навіщо нам стільки грошей? А ви тепер зробите великий внесок. Або одразу якусь квартиру купите. Нехай невелику, але свою. На велику збирати легше буде.
– Ну, ти даєш, мамо! Стратег! Ми ж з Олею вже про розлучення заговорили!
– А це, синку, просто бонус. Тепер ти дізнався свою Олю ще краще. Тож тобі вирішувати: бути чи не бути.
– А в нас син, мамо.
– Якби не він, я тобі ці гроші тільки після розлучення віддала б, – хитро посміхнулася Інна Михайлівна, – тож давай, біжи додому! Не годиться ночувати поодинці. Ні до чого доброго це не спричинить!
– Дякую, мамо! То я побіжу?
– Біжи! А сина щоб найближчими вихідними назад привезли. Сама з ним до трьох років посиджу. Бач, придумала: позбавляти дитину батька!
Наступного дня у квартирі Інни Михайлівни пролунав телефонний дзвінок.
– Це я, – почувся у слухавці голос невістки, – вибачте мені…
– Що ти, Олю, це ти мене пробач. Схоже, я трохи переборщила, – відповіла свекруха, ледве стримуючи сльози, – живіть дружно і будьте щасливі…