Ірина сиділа на лавці біля пам’ятників свекра та свекрухи, сльози котилися з її очей. – Тетяно Андріївно, ви пробачте мене, не розумну молоду, пробачте! – вигукувала Ірина, проводячи рукою по холодному, шорсткому пам’ятнику. – Як же я жалію зараз, що так вийшло. Не хотіла я цього. – Іра! Ти що тут робиш? – раптом почула Ірина голос у себе за спиною. Вона навіть здригнулася і різко обернулася. Біля огорожі стояв якийсь силует. Ірина придивилася до нього і застигла від несподіванки
Ірина сиділа на лавці, яка стояла всередині скромної огорожі. Вона не була тут вже багато років, навіть насилу знайшла цю ділянку. З фотографії на пам’ятнику на Ірину дивилися її свекор та свекруха. Ірина ретельно протерла вологою ганчірочкою фотографії, пам’ятник та… розплакалася. Вона й сама не думала, що взагалі колись прийде сюди, але сьогоднішня сварка з чоловіком ніби відкрила їй очі на події вже напівзабутого минулого.
Рік тому вони з чоловіком Віктором забрали її стареньку маму із села. То була ідея Віктора, мамі вже за вісімдесят. Та не хотіла їхати, відмовлялася, але Іра з чоловіком вмовили її, що так буде краще. Мама і справді погана зовсім, а в селі старій жінці одній жити важко, а в місті і парк поряд, і ліфт в будинку, і грубку топити не треба. А найголовніше, швидку можна швидко викликати не те, що в селі. Ірина зрозуміла, що просто собі не пробачить, якщо щось станеться, а мама старенька сама не впорається.
Валентині Іванівні у них дуже сподобалось. Кімнатка своя, зручний диван, телевізор. Спочатку мама ходила захоплена, їй все подобалося, а головне – рідні поряд.
А потім якось непомітно, слово за слово, навіть відстежити важко, коли все пішло зовсім не так, як вони хотіли.
Бог знає що, чому так?
Ірина поправила квіти у баночці, яку вона біля пам’ятника поставила.
Це просто наслання якесь, наче все повторилося, просто якесь дзеркальне дежавю!
Адже у Віктора з тещею завжди стосунки були добрі. А як привезли її до себе, і так непомітно, щодня, і в результаті все пішло крахом, та як же так?
І Віктор в серцях раптом видав Ірині:
– Знаєш, люба, адже ти мене тоді теж перед вибором поставила, коли ми одружилися, а мама моя занедужала. Хоч ти й не сказала нічого такого, але поводилася ти так, що я не знав, що й робити! А ось тепер я тобі говорю, все, вистачить. Я впіймав себе на думці, що мені додому йти не хочеться! Ти це уявляєш? Не хочу йти додому! І що, хай у нас сім’я через твою матір розвалиться? Ну вже ні. Так не піде. Тож вибирай, або я, або Валентина Іванівна. У тебе, зрештою, є Ліля – старша сестра і брат Ігор. Вони теж діти Валентини Іванівни, хай вона у них трохи поживе, чому ні? Чому лише у нас?
Ірина просто здивувалася: – Вітя, ти ж знаєш, Ліля зі свекрухою живе, куди їй ще й маму? А Ігор не одружений, та й взагалі він розгильдяй, дівчат водить, та він маму не буде доглядати, ти що, не розумієш? І потім, це ж ти сам тещу вмовив до нас жити поїхати, а тепер ось так, так?
– А чому я маю думати про те, як твоїй сестрі важко? І про те, що твій братик, велика дитина, ніяк не нагуляється? Про мене ніхто не думає! Я додому приходжу раніше за тебе і картоплю чищу, котлети смажу, пил витираю! Я не думав тоді, що так буде, мені тоді було щиро шкода твою маму. А тепер я не зрозумію, як твоя Валентина Іванівна в селі жила, хто там її доглядав? Вона ж нічого не хоче робити, хоч може. Ніби вона з мене сміється! — і Віктор гучно закривши двері кудись пішов. Ось тобі й вихідний!
Ірина з сестрою Лілею зідзвонилася, сказала, що мама до неї погостювати проситься. А Ліля що вона не проти, у них і так бедлам, троє дітей, чоловік, свекруха. У мами звичайно не буде своєї кімнати, як у них, але хоча б на якийсь час нехай поїде. Ірині треба розібратися. Мама все зрозуміла. Мовчки сумочки зібрала.
– Доню, ти не хвилюйся, все налагодиться, я якась немічна стала, дивна якась. Приїхала і ходжу тут. Або телевізор дивлюся. А Вітя твій гарний, він замотався просто, ти не хвилюйся, доню.
Іра кивнула, намагаючись не розплакатися, і відвезла маму до сестри.
Ірина ще раз протерла фотографії свекрухи та свекра. Добре, що вони лежать поруч. Їй тоді, давно, коли вони тільки з Віктором одружилися, розповідали, що свекр її, Іван Миколайовичу, був дуже хороша людина. Вона його вже не застала, не стало його, і ще не старий був. Гарна людина і добрий лікар він був, так люди говорили. А Тетяна Андріївна, у нього медсестрою працювала. Вона, як овдовіла, кажуть одразу дуже здала. За чоловіком сумувала.
Ірині вона старенькою здавалася, потім взагалі злягла. Так поводилася, що Іра в її будинку себе чужою почувала. Дивилася косо, здавалося, що хотіла з Ірини просто зробити хатню робітницю. Іра в декрет пішла, тяжко вона з Катею ходила. А Тетяна Андріївна підганяє, просить то одне, то інше. Увечері Віктор із роботи прийде, мати йому скаржиться. Та й Ірина, чоловікові на свекруху теж тоді скаржилася.
Неправильно це було! Тетяни Андріївни не стало незадовго до народження Каті, і не побачила внучку. Віктор хотів доньку Тетяною назвати на честь своєї мами, але Ірина була категорично проти.
Ірина придивилася до Тетяни Андріївни на фотографії. Тепер вона вже не здавалася їй такою, як тоді. Воно й справді, раніше їй і сорок років здавалося старістю, а тепер і п’ятдесят здається не так вже й багато. А тоді свекрусі було… та їй же всього то шістдесят дев’ять було точно! Ось тут все написано. За нинішніми мірками зовсім рано пішла. Ірина згадала, як свекруха горювала за Іваном Миколайовичем. Як була спочатку рада їхньому весіллі з Віктором, а потім видно недуга її ось так підкосила. Людина, що нездужає не може бути доброю, але ох як це важко!
А вона тоді, молода і не розумна, звичайно, не зрозуміла, про себе більше думала, куди їй чужа мати…
Ірина провела рукою по холодному, шорсткому пам’ятнику. І не витримала, сльози знову навернулись.
– Тетяно Андріївно, ви пробачте мене, не розумну молоду, пробачте! Не розуміла тоді, що ви вже нездужаєте. А мені здавалося – чіпляєшся. На рівному місці до мене чіпляєшся, думала до сина ревнуєш, розлучити хочеш. Жалкую зараз, що так вийшло, вибачте! – Ірина погладила рукою старі фотографії. Треба ж, а Катя на бабусю схожа, не помічала раніше. Ось таке воно, життя. Як же тихо тут, як тихо!
– Іра! Ірина!
Вона навіть здригнулася від несподіванки і різко обернулася. Біля огорожі стояв Віктор і в очах його було щось таке, як раніше. І гіркота, і кохання, і щось ще.
– Ти давно тут стоїш? – Ірина зовсім не хотіла показувати свої сльози.
– Давно. Я все чув, ти вибач, вирішив до матері з батьком з’їздити, настрій якийсь поганий. А ти тут. Я не зміг тебе гукнути, не наважився перервати. І піти незручно, от і стою тут. Я тобі не казав, тобі тоді це не потрібне було. Мати моя просила тобі передати, що пробачити її просить, не зі зла вона, так, прикро їй було, що життя минуло, з собою вона не впоралася.
Іра, ти знаєш, я зрозумів, неправильно все це. Давай завтра Валентину Іванівну назад покличемо. Їй видно у нас все чуже, переживає, що не так щось зробить. А може, старенька зовсім, втомлюється. Просто від старості втомлюється. Соромно мені стало, Іра, поїхали додому. І давай помовчимо, прогуляємося мовчки, гаразд?
Вони постояли ще удвох, обнявшись, вклонилися Івану Миколайовичу та Тетяні Андріївні і пішли, взявшись за руки. Вже не молоді, але ще зовсім не старі, не ідеальні, але Ірина і Віктор, досі люблять один одного.
Та й взагалі, хто ми такі, щоб не намагатися зрозуміти і пробачити найближчим, якщо навіть Господь прощає нам наші гріхи. То хто ми такі…