Він відкрито виступав проти русифікації, писав про Голодомор і висміював соціалістичний реалізм у літературі
Igor Tsaryk
Він відкрито виступав проти русифікації, писав про Голодомор і висміював соціалістичний реалізм у літературі. Киянин-журналіст, схожий на французького актора Бельмондо, перекладач-філософ, учасник Української Гельсінської групи – це все про Валерія Марченка. Його з хворими нирками, за «нахабність», як сказав один зі слідчих, ув’язнили у табір суворого режиму на Уралі. Фактично прирікши на смерть.
16 вересня 1947 року народився Валерій Веніамінович Марченко (1947-1984), український дисидент-правозахисник, літературознавець і перекладач. Помер у тюремній лікарні в Ленінграді 7 жовтня 1984 року.
За три роки до перебудови!
Він народився в Києві. Батько Веніамін Умрілов розлучився з дружиною. Мати — Ніна Михайлівна Марченко, у другому шлюбі — Смужаниця. Дід по матері — український історик Михайло Іванович Марченко (1902-1983), автор численних праць з історії середньовічної України, перший радянський ректор Львівського університету, в 1940 роки сам провів декілька років у сталінських таборах. Улюблений вітчим Валерія («добрий геній нашої сім”ї») Василь Іванович Смужаниця — педагог. Навчався юнак на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркські мови в Бакинському університеті. Закінчив відділення української філології філфаку Київського держуніверситету в 1970 році. В тому ж році почав працювати в газеті «Літературна Україна», викладав українську мову і літературу в середній школі в Києві. Протягом 1971-1972 опублікував ряд перекладів з азербайджанської. Друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану і Туркменістану.
У 1968-1973 ним були написані неопубліковані літературознавчі дослідження про загиблого при Сталіні великого українського поета-неокласика Миколи Зерова, а також публіцистичні статті «Київський діалог», «Страшний якийсь вантаж» та інші.
В. Марченко був оголошений «українським буржуазним націоналістом» і 25 червня 1973 року заарештований співробітниками КДБ. За вироком Київського обласного суду (згідно ст. 62 ч. 1 КК УРСР за «наклепницькі вигадки, що порочать радянський суспільний лад… за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС…», засуджений до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2 років заслання.
Валерій відбував покарання в пермському таборі для політв’язнів № 35. У таборах познайомився з українським правозахисниками — поетом Іваном Світличним, київським психіатром Семеном Глузманом та іншими. Згодом написав ряд публіцистичних нарисів, в яких висвітлював умови існування в’язнів у радянських таборах, трагічні події 1940-50-х років у Західній Україні.
Незважаючи на важку хворобу нирок, яка призвела до інвалідності (Валерій Марченко з шістнадцяти років страждав хронічним нефритом) табірним лікарям заборонили приймати від її матері ліки для тяжкохворого сина: леспенефрил, таблетки чорноплідної горобини і так далі. У результаті в 1978 році тридцятирічний засуджений став інвалідом третьої групи і в тому ж році переніс важку форму запалення легенів. Незважаючи на це, він відмовився писати заяву-каяття. Замість цього — продовжує працювати: читає, перекладає, пише статті, нариси, есе. Збирає і таємно передає на волю інформацію про становище ув’язнених, заяви, звернення. Великий вплив на його світосприйняття надали зустрічі з декількома ветеранами українського опору комунізму, їхні розповіді про вільне життя до приходу червоних. Іншим значним переживанням стало зближення з представниками правозахисного руху Росії та України.
Він продовжує працювати і в казахській на засланні. Після звільнення в 1981 році жив у Києві. Довго не міг знайти роботу, потім працював сторожем.
І знову Валерій Марченко займається правозахисною діяльністю: пише публіцистичні статті, розсилає листи-протести з засудженням існуючої тоталітарної системи, активно виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР «Про посилення вивчення російської мови в школах України», посилає в діаспору текст цієї ганебної інструкції зі своїм коментарем : «Висилаю свіженький Валуєвський указ».
21 жовтня 1983 року вже важко хворого Валерія Марченка заарештовують вдруге і 13-14 березня 1984 судять. Винним себе В. Марченко не визнав. В останньому слові він сказав, що «вірить в Бога і в добрий початок в людях», що «завжди намагався робити людям добро». Він заявив також, що «держава мільйон разів завинила перед громадянами» і що він буде протестувати проти цього до кінця свого життя. В. Марченко визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.
Фактично це був уже смертний вирок.
Помер Валерій Марченко від уремії 5 жовтня 1984 року у тюремній лікарні ім. Івана Гааза в Ленінграді. Це було цілеспрямоване медичне вбивство
1991 року Валерія Марченка було реабілітовано посмертно.