Інна повернулася з роботи додому. Хотілося їсти. – Хоч би Данило своєї фірмової смаженої картопельки залишив, – подумала вона про чоловіка. Жінка зайшла в квартиру. Пахло, чимось смачненьким. Вона роздяглася й зайшла на кухню. На столі стояли тарілки з картопляним пюре і куркою. – Сідай! – Данило кивнув на стілець. – Ого, бачу ти щось новеньке приготував! – посміхнулася Інна. – Звичайна страва, – махнув рукою Данило. – У мене до тебе є розмова… Вони сіли за стіл. Їли мовчки. Інна нагріла чайник і заварила собі й чоловікові чаю. – І що ж там у тебе за розмова? – запитала вона. Данило задумливо подивився на дружину
Хіба таким уявляла Інна своє заміжжя? Адже після весілля всього рік пройшов, і ось зараз сидить і витирає сльози:
– А спочатку ж все непогано було. Батьки купили нам однокімнатну квартиру. На весіллі грошей надарували. Якими великими здавались тоді мені ці гроші. А їх, навіть на косметичний ремонт квартири та меблі, не вистачило.
Данило теж золоті гори обіцяв, а я повелася.
Як він інститут закінчив, великим начальником мріяв бути.
Який із нього начальник? Вже цілий рік майстром працює, заробляє небагато. Хіба на такі гроші проживеш?
Вже й забула, коли собі гарні речі купувала. Два ноутбуки і обидва старі, працюють погано, а щоб новий нормальний купити, нашої загальної місячної зарплати не вистачить.
Дістало мене таке життя!
Коли Данило прийшов додому, молода дружина сиділа на дивані і дивилася кудись у вікно.
– Привіт! – буркнув він.
У відповідь мовчання.
– Що знову не так? – спитав він.
– Все не так…
– Гаразд, давай пообідаємо, потім поговоримо.
– Пообідаємо? – завелася дружина. – А їсти нема що.
– Картоплю посмажила б. Там є сало в морозилці.
– Ось сам і смаж свою картоплю і їж із салом і цибулею, а я іншу їжу хочу!
– Зарплата прийде, що-небудь купимо, – йому ніяк не хотілося сваритися, хотілося поїсти й лягти відпочити.
– А тобі на думку не спадає, що осінь уже, а потім зима, а мені одягти нічого. Я ношу куртки, які мені ще батьки купували.
– Ось і повертайся до батьків і не псуй мені життя.
– От і добре! Давай подамо заяви і розлучимося, – рішуче сказала Інна. – Досить один одному життя псувати.
– Ось завтра і подамо.
– Завтра і післязавтра я працюю.
– Ось, коли у тебе вихідний буде, я теж вихідний візьму і подамо заяву, – у голосі молодого чоловіка теж звучала рішучість.
Спали вони тієї ночі окремо…
Наступного дня Данило повернувся додому після роботи. Дружини не було, вона працювала в супермаркеті, два через два з дев’ятої до дев’ятої. Він зайшов на кухню, маючи намір посмажити картоплі, і тут пролунав дзвінок від матері.
– Доброго дня, мамо!
– Привіт! – голос матері був загадковим. – Ти не забув, що у бабусі з дідусем золоте весілля.
– Ой… Так!
– Вони в суботу кличуть усіх в гості.
– Мамо, у нас грошей на подарунок немає, – Данило спробував якось відмовитися, розуміючи, що все одно не вдасться.
– Ми з твоїм дядьком купили їм дорогі золоті каблучки, від усіх нас. Усі їхні нащадки мають зібратися. У суботу на першу годину.
– Гаразд.
Він відклав телефон і сумно зітхнув, знову чекає серйозна розмова з дружиною.
Зазирнув у морозильник. Там лежав тільки невеликий шматок курячого м’яса:
– Зварю я картоплі, помну гарненько і відварю курку.
Він сьорбнув чаю і зайнявся приготуванням вечері.
Інна повернулася додому, як завжди, біля десятої. Хотілося їсти.
– Хоч би своєї смаженої картоплі залишив, – майнула в неї думка.
Жінка зайшла в квартиру. Пахло, чимось смачним. Вона роздяглася і зайшла на кухню. На столі стояли тарілки з картопляним пюре і куркою.
– Сідай! – чоловік кивнув на стілець.
– Ого, бачу ти щось новеньке приготував, – посміхнулася вона.
– Звичайна страва, – махнув рукою Данило. – У мене до тебе є розмова.
Вони сіли за стіл. Їли мовчки.
Інна нагріла чайник і заварила собі й чоловікові чаю.
– І що ж там у тебе за розмова? – запитала жінка.
Данило задумливо подивився на дружину.
– У дідуся з бабусею золоте весілля в суботу, – сказав він. – Запросили вони й нас.
– Це ті старі, які нам 50 тисяч на весілля подарували?
– Вони. Давай сходимо!
– Ми ж розлучатися зібралися? – знову посміхнулася дружина.
– Інно, давай просто сходимо! Ми ж поки що не розлучилися.
– Мені навіть одягнути нічого, а там твої сестри, і рідна, і двоюрідна будуть, і невістка.
– Ми йдемо не до моїх сестер, а до дідуся з бабусею, – Данило намагався говорити, якомога спокійніше, але щось не виходило.
– Гаразд, ходімо! Може востаннє разом у гості сходимо.
За ними заїхав батько на своїй машині. Батько з сином сіли наперед, а мати з невісткою на задньому сидінні.
Хвилин п’ять їхали мовчки, а потім свекруха тихо спитала в невістки:
– Ви що, посварилися?
– Ні, – та похитала головою і зобразила на своєму обличчі посмішку.
– Дивись, які ми їм обручки на золоте весілля купили.
– Гарні! – схвально сказала Інна.
– Живіть дружно, через п’ятдесят років і вам діти й онуки ще одні золоті каблучки подарують.
Інні навіть лячно стало:
– П’ятдесят років? Це ж ціла вічність. Я стільки не проживу…
Дідусі онуки й молодші невістки одразу відвели Інну, готувати урочисту й розважальну програму для ювілярів.
Вона із задоволенням зайнялася цим, просто, не хотілося стояти поруч із чоловіком і вдавати, що у них все гаразд.
Всі вони були приблизно її ровесниці, може зовсім трохи старші. Та й чоловіків своїх вони сварили за щось, але Інна бачила, хоч і сварили, але любили, і мимоволі в голову думки про свого чоловіка приходили:
– А я Данила люблю? Любила, принаймні, два-три місяці тому, – і тут же ж, наче виправдання: – А він мене любить? Любив би так себе не поводив, і роботу іншу знайшов би, і дитина б у нас була. Крім нас, у них у всіх діти є поки що по одному, але, напевно, і про других думають.
Свято пройшло весело і цікаво, напої були дорогі, страви смачні. Розходитися зібралися вже ближче до вечора.
– А хто прибиратиме? – гукнув хтось із жінок.
– Данило, Інно, допоможете? – раптом спитала бабуся.
– Так, – довелося відповісти невістці.
– От і добре! У нас і переночуєте.
Всі розійшлися, а Данило з Інною почали прибирати.
Впоралися вони швидко, дві години вистачило. Потім знову сіли пити чай за стіл.
– Подумати тільки, – похитала головою бабуся Ліза. – Ми з тобою, Грицю, п’ятдесят років разом прожили.
– І що, не сварились? – несподівано для себе, спитала Інна.
– Яке там не сварились? – засміялася бабуся. – Ми навіть розлучатися ходили. Дійшли до ЗАГСу і передумали.
– А чому?
– Ти знаєш, скільки він заробляв? Влаштувався на якусь роботу, де зовсім не платили.
– Нормально я заробляв! – обурився дідусь. – Це тобі все не вистачало! Усе з себе принцесу показувала.
– Нормально, ти потім почав заробляти. А щодо принцеси… Я що не бачила, як ти сяяв, коли на нас озиралися і шепотілися: яка гарна пара! Це на мене й озиралися.
– Ой, ой, ой, я вищий за тебе мало не на голову був.
– Та що з тобою, зі старим говорити? – махнула рукою бабуся.
– А забула, як я цей будинок збудував?
– Це твій обов’язок. У нас уже двоє дітей було, син дорослий, він тобі й допомагав…
Інна бачила, що літні люди, хоч і здавалося, сварилися, але дивилися один на одного очима сповненими любові, а в голову прийшла зовсім дивна думка:
– Вони п’ятдесят років тому були такими ж, як ми з Данилом зараз. Так само сварилися, і тоді вважали, як і ми, що привід для сварки був серйозним, а зараз про це згадують із посмішкою. Напевно, у всіх пар так було не лише п’ятдесят, а й п’ятсот років тому.
– Я розумію, що молодому хочеться всього, – продовжила бабуся і раптом дістала з кишені гроші. – На, Інно! Купиш, щось собі й Данилові.
– Бабусю, не треба! – похитала головою невістка.
– Бери, бери! Ми з дідом не збідніємо, а вам зайвими гроші не будуть.
– Гаразд, Лізо, пора спати! – дідусь підвівся зі стільця.
– І справді, весь день на ногах, – встала й бабуся. – Данило, займайте кімнату, в якій ти гостював у нас.
– Ходімо, Інно!
Вони зайшли у кімнату, й Інна одразу опинилась в обіймах чоловіка…
Данило вже заснув, а Інна все думала:
– Добре, що ми не розлучилися. Завтра підемо в магазин і купимо щось із одягу на осінь, а через п’ятдесят років діти подарують нам нові золоті каблучки… Вже через сорок дев’ять…
Її очі стали закриватися, й Інна заснула міцним щасливим сном…