Леся поїхала до себе в село. Її зустріла подруга й сусідка Олена. – Ну що ви там вирішили з родиною? – запитала вона. – Та що, – сумно сказала Леся. – Діти вже покупця на мою хату знайшли. Буду збирати речі. Їду я, Оленко, в місто жити. – Гаразд, – сказала сусідка. – Це ваша сімейна справа… Наступного дня з міста приїхало таксі. Олена обійняла Лесю й прошепотіла: – А що, коли я тебе нікуди не відпущу? – Як це?! – здивувалася Леся. Олена раптом побігла до машини й дала водію гроші. Той розвернувся і поїхав! Леся застигла. – Ти що робиш, Оленко?! – ахнула вона. Жінка не розуміла, що відбувається
Як ці різні жінки стали подругами, всім було незрозуміло.
Коли Олександра Іванівна вийшла на пенсію в місті і переїхала жити в село, купивши невеликий міцний будинок, її нова сусідка Олена Сергіївна допомагала жінці у всьому.
Приїхала Леся, як почали називати її місцеві мешканці, разом із котом Марком.
Марко не одразу звик до села, тож спочатку сидів на підвіконні і дивився на вулицю, немов він був на балконі в місті.
Але потім інтерес узяв своє.
Кіт швидко освоївся на ґанку, потім на подвірʼї, а потім і в садку.
– Навіть ти розумієш, Марко, в яку красу ми з тобою потрапили! А головне – люди тут добрі… Немов рідні… Пощастило ж нам, – лагідно говорила Леся.
Сусідки разом вирощували розсаду овочів і квітів, ділилися врожаєм, допомагали один одному у всьому.
– Я ніби в інший вимір потрапила, – говорила Леся Олені. – У місті шалений ритм життя, все-таки. А тут ніби сповільнився час, і я згадую дитинство, коли ми їздили до знайомих у село, ось звідти й моя мрія про свій будинок.
– Добре, коли мрії збуваються, хай навіть на пенсії, ще не пізно бути щасливою, – сміялася Олена, – а я, ось, місцева. І не люблю у місто їздити. Мені тут спокійніше, і якось тепліше.
Так ішов час, жінки жили поряд, часто сиділи вечорами за в’язанням, разом вечеряли. Син Лесі вже був дорослим жив у місті. А єдина його дочка, Алла, внучка Лесі, вже закінчувала інститут.
Рідко їздили вони відвідати Лесю. І не дуже розуміли її любов до села.
– Ну, хай пограється, потім все одно повернеться у місто, – говорив син.
Однак Лесі було вже за шістдесят, а вона й не думала повертатися у свою однокімнатну квартиру. Там оселилася її внучка Алла, коли стала студенткою. Їй звідти було ближче до навчання, заразом дівчина і доглядала за квартирою.
Але сталося так, що син Лесі поїхав працювати за кордон.
– Повертайся, мамо. Ти нам дуже потрібна. Досить у селі жити. Алла закінчує інститут. Нас не буде поряд, можливо, кілька років. Ти підтримуватимеш нашу Аллу. Бо ж вона зібралася заміж, вже вагітна… – поділився своїми планами син.
Леся ахнула. Стільки новин одразу. І їй практично поставили ультиматум – потрібна.
Спочатку вона спробувала відмовитися:
– Ну, яка я тепер доглядальниця й помічниця, синку! Давно живу я одна. Алла у нас розумниця, тим більше, що в неї тепер є чоловік. Вони сучасні, освічені. Для чого я їм?
– Вони переїдуть у нашу квартиру, а ти знову житимеш у своїй, мамо. Мало що знадобиться Аллі? Невідомо, як складеться її сімейне життя… І взагалі, це не телефонна розмова. Приїжджай і на місці поговоримо і все обговоримо. Ми скоро їдемо, невідомо, коли ще побачимось, – наполягав син.
Мати поклала слухавку і засмучена пішла до своєї подруги через дорогу.
– Ой, Олено, мене в місто забирають, навіть не можу придумати, що робити і як бути… – почала вона з порога.
– Як це забирають? Ти що річ якась чи безпомічна стара? У нас з тобою поки що голова працює чітко. Розповідай усе по порядку.
Жінки довго розмовляли того вечора. А вранці Леся поїхала на поїзд у райцентр, а звідти у місто. Треба було й справді побачитися і все обговорити з рідними.
Але у місті нового їй нічого не сказали. Син і невістка вже були зібрані в дорогу, хвилювалися за доньку, яка напередодні розписалася з чоловіком без урочистої церемонії, бо вже була з помітним животиком.
– Як же ж ви так поквапилися, внучечко? – баба Леся обійняла внучку.
– Ну, і ти туди ж, бабусю. Осуджуєш? Ну, так буває… – зітхнула Алла.
– Ні, ні! Я рада, ось тільки несподівано це для мене. Я щаслива, повір, – Леся посміхнулася.
– Всі раді, і всі мене покинули, – знову невдоволено сказала Алла. – Хоч ти залишайся поряд. А то мало що. Раптом допомога знадобиться.
– Так, звісно. Правда, помічниця з мене вже ніяка. І тиск буває, скаче. Але я чим можу – допоможу, – пообіцяла бабуся. – Приїжджатиму. Треба б, щоб і твоя мама приїхала до пологів. І побула б поряд хоч якийсь час.
Але син і невістка невпевнено кивнули головами:
– Невідомо, як там і що вийде. Бо ж неблизько будемо…
Лесю так схвилював майбутній від’їзд сина й невістки, і новий стан внучки, що піднявся тиск.
А ще вона зробила генеральне прибирання у своїй квартирі.
Внучці останнім часом було не до прибирання.
Довелося навіть викликати швидку Олександрі Іванівні.
– Ех, бабусю! Ти така вже слаба! – казала онука. – А все поспішаєш знову поїхати в своє село!
– Так, мамо. Тобі самій потрібний догляд. Які вже тобі село і город? Пора зав’язувати у твоєму віці із сільським господарством. Досить тобі на городі поратися. У магазинах все є. І пенсія у тебе нормальна, – казав син.
– А мені в селі ніби й легше, – виправдовувалася Леся. – Це я від того засмутилася, що не хочеться мені знову сюди назовсім переїжджати, зрозумійте мене… Шкода будинок залишати.
– Це тільки звичка, матусю, – гладив син руки матері, – а лікарі під боком потрібні. Мало нам того, що Алла одна залишиться, а ще й ти там у глушині. Ні лікарні, ні магазинів нормальних, нічого.
Як тільки Леся оговталася, то одразу поїхала в село. Зустріла її Олена і одразу зрозуміла, що справа погана. Леся була заплаканою, очі червоні від сілз, руки тремтіли.
– Ну що вирішили? – запитала Олена, обіймаючи подругу.
– А що. В лікарню я потрапила. Так було недобре… Думала все вже. Але нічого, оклигала.
– Це від нервів, Лесю. І що ти вирішила? – хвилювалася Олена.
– А вони вже покупця на хату знайшли. Сьогодні люди приїдуть дивитися. А я свої речі збираю. Отакі справи… І їду, Оленко… Не можу навіть дивитися на будинок, на сад. Навіть урожай не зібрали. Все на городі – і картопля, і морква, яку я так старанно полола… Ох…
Олена мовчала, а Леся схлипувала, і глибоко дихала.
– Гаразд. Як вирішили, це, звісно, ваша сімейна справа, хоч і не подобається мені все це. Ой, як не подобається… – сказала, нарешті, Олена.
Покупцям будинок сподобався, і угоду підписали швидко. Речі Лесі поки що стояли в коробках і валізах в Олени. Вона й ночувала вже останню ніч у подруги. Розмовляли мало.
А коли приїхало таксі з міста, Олена обійняла Лесю й прошепотіла:
– А що, коли я тебе нікуди не відпущу?
– Як це? – здивувалася Леся і подивилася на подругу. – Не жартуй так, Олено. Мені пора.
Олена побігла до машини, щось сказала водієві, дала йому у відчинене віконце гроші. Той розвернувся й поїхав.
Леся тільки і встигла вийти на ґанок, а побачила тільки пил на дорозі. Машина поїхала.
– Як це розуміти, Оленко?! Там на мене чекають… – ахнула вона.
Вона не розуміла, що відбувається.
– Так. А тепер – слухай, – сказала Олена. – Я, звісно, не твоя сім’я, але й не зовсім чужа тобі людина. Як і ти. Скоро п’ятнадцять років, як ми з тобою живемо пліч-о-пліч. І не часто вони до тебе приїжджали. І не часто ти їздила до них.
А коли стали їм потрібні і твої гроші, і твоя увага до онуки, то й викликали тебе. Мовчи, Лесю. Ти їм стільки років віддала. І сина виростила, і Аллу няньчила, сама розповідала, що невістки ніколи не було – на роботі вічно.
А зараз їм зручніше, щоб ти з правнуком посиділа, і Аллі борщі варила і квартиру прибирала… А нічого, що в тебе і своє життя має бути? І ти маєш право на відпочинок або роботу в саду, коли тобі цього хочеться.
Леся сиділа мовчки, не заперечувала.
– Так, їм зручно, щоб ти була біля лікарів, – продовжувала Олена. – Так їм спокійніше. Але ми й тут нічого, довкола нас теж люди живуть. А до міста ти обов’язково їздитимеш! Але в гості, люба… У гості. Подивишся свою квартирку і знову сюди, під свої яблуньки.
– Тільки вже нема їх, моїх. Продані… – сказала Леся.
– Нічого, нам і одного садка на двох вистачить. Нехай твій дім буде в добрих руках. А ти живи зі мною. Мої рідко теж їздять, хоч і живуть поряд. А тебе вони обожнюють, як мою сестру. Залишайся, Лесю, прошу тебе. Поживи, заспокойся, а там буде видно…
Леся на здивування своєї сім’ї залишилася погостювати в Олени. Син і невістка поїхали. Алла невдовзі народила сина. Все у неї з чоловіком і дитиною було добре. Вона часто зідзвонювалася з батьками і з бабусею.
Леся з Оленою навіть разом їздили у місто, щоб подивитися на малюка. А через пару днів бабусі поїхали до свого села. Леся за допомогою онуки невдовзі здала в оренду свою квартиру.
Коли настала осінь, нові власники будинку Лесі, поспішили поїхати у місто. Вони попросили Лесю наглядати за будинком взимку. І Леся з радістю погодилася там пожити до їхнього повернення.
Так і повелося у них: Леся жила у своєму колишньому будинку до літа. І як восени виїжджали дачники, так вона знову й перебиралася зимувати свою хату.
Алла виявилася дбайливою матір’ю, і не потребувала допомоги бабусі. Вона чудово справлялася з дитиною, але була дуже рада, коли бабуся приїжджала у гості.
– Нічого, що ми тебе з продажем хати поквапили? – Якось запитала вона в бабусі. – Незручно якось вийшло…
– Нічого. Бог зглянувся. І я там більшу частину року господарюю, а ті люди й раді. Будинок завжди теплий, чистий і під наглядом. Хороші люди. Ми як рідні… – відповіла бабуся.
– Це ти хороша у нас. Вмієш з усіма порозумітися… – обійняла бабусю Алла. – Ми до тебе обов’язково приїдемо, коли чоловік мій у відпустку піде.
Так і залишилася Леся в селі. І дякувала за це своїй подрузі Олені за будь-якої нагоди, і при людях, і наодинці…
…Минуло три роки.
Подруги вже не садили багато овочів на городі.
Приїжджала навесні і влітку Алла з чоловіком і допомагали доглядати господарство. Маленький Миколка збирав з кущів ягідки і поливав із маленької лійки квіти бабусь.
А якось Алла зробила бабусі подарунок. Вона приїхала із документами на її колишній будинок!
– Ось, бабусю. Він знову твій. Дивись! – Алла простягла папірці договору купівлі-продажу.
– Як це?! А наші Іванчуки? Куди вони поділися? – ахнула та.
– Вони переїхали. Змінили місце проживання. Ось так. А до тебе вони ще приїдуть, обіцяли. І не на один день, а погостювати, – засміялася онука.
Леся роздивилася документ.
– Тут твоє ім’я і прізвище… Значить, і справді, ти господиня! – не могла повірити Леся.
– Моє ім’я, а рахуй – твоє. Одним словом – знову наше! – сміялася на бабусине нескінченне здивування Алла.
– Отже, знову ти від мене переїжджаєш? – усміхнулася Олена. – Але хоч недалеко. І то добре. Не ображаюся. Щиро кажучи, я знала. Але обіцяла берегти таємницю, як і просила Алла. Сама вона хотіла тобі сказати. Відчувала дівка провину, але виправилася.
– Так, ми й гроші не витратили від покупки будинку. Хоча бабуся тоді мені подарувала їх для Миколки. Але ми вирішили, що йому будинок буде найкращим подарунком. На додачу з бабусею!
Усі засміялися. А Леся обіймала внучку. Поруч стрибав маленький Миколка й питав:
– А що, у нас сьогодні – свято?
– Ага, маленький. Тепер у нас буде ще більше ягідок і квітів. Знову два городи тепер! – сказала Алла.
– А ти й сама як дитя мале. Коли подорослішаєш? – усміхалася внучці крізь сльози Леся.
– Коли дорослішати, бабусю. Скоро в нас ще й донечка буде… – прошепотіла Алла, погладивши свій животик. – Ось тому і два городи нам потрібні!
Тож переїжджай у свою хату.
Ходімо, ходімо… Речі будемо переносити…