Славко та Оксана збиралися одружитися. Перед весіллям мати нареченої приїхала в гості до молодих, щоб заодно познайомитися з майбутньою свахою. Зустріч відбулася в будинку матері Славка. Майбутні родичі посиділи, обговорили весілля. Наступного дня Віра Іванівна зазбиралася додому. Оксана вийшла проводити маму. – Ну, як тобі Славко? – запитала донька. – Хороший хлопець, – усміхнулася мама і важко зітхнула. – Мамо, щось не так? – запитала Оксана. – Доню, тримайся подалі від свекрухи, – раптом сказала Віра Іванівна. – Ти про неї дечого не знаєш! – Ти про що? Чого не знаю? – Оксана здивовано дивилася на матір, не розуміючи, що відбувається
– Тобі, Славко, доведеться вибирати між мною та твоєю мамою, – заявила Оксана, коли дізналася, що свекруха планує жити з ними.
– Та ти що, Оксано, я не вибиратиму, – спокійно відповів чоловік, – ми житимемо, як жили, а мамі доведеться вирішувати свою проблему самостійно.
– Отже, ти не допустиш, щоб вона переїхала до нас?
– Я вже їй це сказав.
– А вона?
– Вона образилася звісно, сказала, що я невдячний син і ще пошкодую про це.
– Передбачувано…
– Ось саме. Так що переживати нема про що.
***
Мати Славка вийшла на пенсію рано. Вона працювала бортпровідницею.
— Ну, ні, вже годі, напрацювалася, – сказала тоді сама собі жінка.
Пенсію їй дали цілком пристойну, більше, ніж у звичайних робітників.
Але Ліля Андріївна швидко зрозуміла, що на її бажання цих грошей явно не вистачить.
І вона вирішила перекласти на сина більшу частину витрат:
– Я тебе виростила, освіту дала, тепер твоя черга виконати синівський обов’язок, – сказала вона Славку, якому на той момент ледве виповнилося двадцять три. – Тож май на увазі: з наступного місяця квартплата та витрати на продукти – з тебе.
– Добре, – відповів син. – Тільки врахуй: раз я утримуватиму нашу сім’ю, ти припиняєш мене виховувати і лізти в моє життя.
Ліля Андріївна, звичайно, погодилася. І треба сказати, слово своє дотрималося, тим більше, що це було зовсім неважко: життя сина цікавило її не найбільше. Син їй був не дуже близький: Славка, по суті, виховували її батьки, поки вона працювала і влаштовувала особисте життя.
Влаштувати, щоправда, не вдалося.
Роки пролетіли, син виріс, переїхав до неї, коли вже вчився у старших класах.
П’ять років Славко благополучно платив за квартиру і годував маму.
Лілю Андріївну теж все влаштовувало: пенсію вона витрачала виключно на себе і жила на втіху.
Коли їй виповнилося п’ятдесят, син привів до будинку дружину – Оксану.
Побачивши свекруху вперше, Оксана розгубилася: перед нею стояла симпатична, підтягнута жінка, зовсім не схожа на пенсіонерку та матір дорослого сина.
– Ви приголомшливо виглядаєте!
Дізнавшись, що молоді не збираються винаймати квартиру, а житимуть з нею, Ліля Андріївна зраділа:
– От і чудово!
Сказати, сказала, а сама подумала: “Чудово, тепер і готувати не доведеться”.
Оксана прийняла слова свекрухи за чисту монету, про що й сказала чоловікові.
– У матері просто сміливості не вистачило нам відмовити, адже останні п’ять років я сам плачу за житло.
– Як це?- здивувалася молода дружина. – Це ж твоя мама.
– Ну так, мама, – Славко привернув дружину до себе, – Сподіваюся, ти не станеш брати з неї приклад…
Оксана тоді не зрозуміла, про що говорить чоловік. Натомість чудово зрозуміла свою маму, яка приїхала познайомитися із зятем та його матір’ю.
Погостювавши три дні, Віра Іванівна сказала дочці:
– Тримайся подалі від свекрухи. Ця жінка ще покаже себе!
– Чому, мамо? – здивувалася Оксана, – Вона така мила.
– Чому вчитися? Та ця жінка живе лише для себе! Ви для неї так, ніхто. Якщо знадобиться, вона вас забуде, щоби не заважали. Будь обережна, доню. Тримайся за чоловіка. Славко твій мені дуже сподобався: адекватний, тактовний, видно, що тебе любить. Будеш за ним, як за кам’яною стіною. Жаль тільки, що ви живете з його матір’ю.
– То це ненадовго, мамо. Ми на іпотеку збираємо, тож тут і оселилися, щоби гроші не витрачати.
– Ясно. Ми з батьком допоможемо вам зібрати на перший внесок. Так буде швидше. А то ще б ця Ліля Андріївна вас не розвела, – сказала Віра Іванівна.
– Не хвилюйся, мамо, адже ми з нею майже не бачимося. Вранці йдемо на роботу – вона спить. Повертаємось з роботи – її немає: вона постійно кудись іде, а коли повертається, ми вже спимо. Тож ми майже не перетинаємося. Коли їй розводити нас?
– Це справа не хитра. У будь-якому випадку – будь з нею обережна, – Віра Іванівна обійняла доньку.
– Добре, мамо, – відповіла Оксана і перевела розмову на іншу тему…
За півроку Ліля Андріївна показала Оксані, хто вона є насправді.
Все почалося з того, що вона закохалася.
Чоловік на ім’я Андрій став з’являтися в квартирі взимку, а навесні Ліля Андріївна “попросила” сина з невісткою звільнити квартиру.
– У вас є два тижні, щоби знайти житло. Цю квартиру виставляю на продаж.
– Навіщо? – здивувався Славко.
– Переїжджаю жити в Одесу, – відповіла Ліля Андріївна. – Що, не маю права?
– Маєш, звичайно, – син насупився, – А як же я?
– А що ти? Твоєї частки у квартирі немає. Мені її батьки подарували. Отже, все законно.
– Я не про це…
– А про що?
– Ні про що, – кинув Славко і, повернувшись до Оксани, сказав: – Збирай речі. Завтра переїдемо.
– Як? – ахнула Оксана, – ти вже знаєш куди?
– Знаю. Збирайся. Я скоро…
Накинувши куртку, Славко пішов, нічого не пояснюючи.
А пішов він до свого колеги: той напередодні казав, що шукає квартирантів на тривалий термін.
– Тільки б він її не здав, – думав Славко, швидко крокуючи вечірнім містом.
Квартира виявилася вільною. Наступного дня Славко з Оксаною звільнили мамі квартиру.
Ще за місяць мати її продала і поїхала з Андрієм в Одесу.
За кілька днів до її від’їзду Славко запитав, чи вона зможе позичити йому частину грошей.
– Ні, звичайно, – відповіла Ліля Андріївна, – всі майбутні витрати у нас уже розписані.
– Що ж, удачі, – промовив засмучений Славко.
– І тобі удачі, – усміхнулася мама.
Вона навіть не спробувала обійняти сина на прощання.
За місяць Ліля Андріївна повідомила, що вийшла заміж за Андрія. Ще за два – що купила квартиру з видом на море. Потім майже два роки від неї не було звісток.
А потім вона повернулася.
І розповіла, що з Андрієм вона розлучилася: як тільки гроші закінчилися, він перетворився на негідника.
Що це він переконав її продати квартиру та забрав половину грошей.
Що зник у невідомому напрямку, залишивши її одну у чужому місті.
– І що ти маєш намір робити? – Запитав Славко крижаним тоном: він чудово пам’ятав, як мати з ним обійшлася.
– Житиму з вами.
– Чому з нами? У тебе є гроші за половину тієї квартири. Бери іпотеку та будуй собі житло. Купити щось за цю суму ти навряд чи зможеш.
– Іпотеку? У мої роки? А чим я її виплачуватиму? З пенсії, чи що?
– А що? Влаштуєшся на роботу, плюс пенсія. Впораєшся якось.
– Це так ти підтримуєш рідну матір? Совісті в тебе нема! А я сподівалася, що житиму з вами!
Проте наступного дня вона поїхала до сина на роботу і запропонувала:
– Славко, ну зрозумій, мене зрадили. Мені потрібен перепочинок. Не хочеш, щоб я жила з вами, допоможи знайти квартиру.
– І заплати за неї, – син усміхнувся, – Так?
– А що тут такого? Ти ж мій сину! Маєш допомагати!
– Нічого я, мамо, тобі не винен. Жити з нами не будеш. І знімати тобі квартиру я не стану. Вирішуй сама свої проблеми.
– Невдячний! Ти ще пошкодуєш про це! – Не стримавшись, вигукнула Ліля Андріївна, – виростила на свою голову!
– Не зрозумію, чим ти незадоволена? – Славко впритул дивився на матір, – я просто беру з тебе приклад…
***
Якийсь час Ліля Андріївна жила у подруги. Потім іншої. Жила на гроші, що залишилися. Коли вони скінчилися, скінчились і подруги. Довелося знову йти на уклін до сина.
Той вислухав і сказав:
– Мамо, адже ти ще не стара, не нездужаєш. Іди працюй, якщо пенсії на життя не вистачає.
– А жити я де буду?
– Ну, не знаю. Ми живемо в житлі, що орендуємо. Орендуй і ти. Нехай не квартиру, кімнату. Шукай варіанти. Можна у приватному секторі подивитися.
– Невже тобі мене зовсім не шкода? – Ліля Андріївна схлипнула.
Славко посміхнувся:
– Не шкода. Ти мені бабку нагадуєш…
– Яку ще бабку?
– Ту, що літо червоне проспівала…
***
І все-таки Ліля Андріївна влаштувалася. Ні, не на роботу. Заміж вийшла. За першого зустрічного… із квартирою.
Але це вже зовсім інша історія…