Юрій посварився з дружиною Мариною і поїхав на дачу в село. Він увімкнув опалення, розігрів у духовці піцу, повечеряв і пішов спати… Настав ранок. Юрій прокинувся і відчув, що занедужав. На телефон прийшло повідомлення. Писала їхня з дружиною спільна подруга Софія: «Марина кудись їде. Бачила її щойно, як сідала в машину з якимось чоловіком і з валізою. Вибач, але не могла тобі не сказати». Юрій вимкнув мобільний і знову заснув… Прокинувся він від наполегливого стукоту в двері. Юрій пішов у коридор. Він відкрив двері й застиг від здивування. – Ви як тут опинилися? – тільки й промовив він

Осіння напівтемрява згустилася, і кімнату наповнило якесь примарне світло, від якого ставало мерзлякувато й незатишно.

Юрій сидів у старому кріслі, навіть не знявши пальто, і намагався відігнати від себе погані думки про те, що життя наче скінчилося.

Те, звичне сімейне життя, в якому йому було комфортно, по-домашньому тепло та затишно.

А почало воно валиться з того моменту, коли Галя, їхня єдина дочка, вийшла заміж і поїхала до чоловіка в інше місто.

Це відчувалося як ще одна велика втрата.

Першою такою втратою було, те що не стало другої дитини. Їй так і не судилося зʼявитися на світ…

Після цього вони з Мариною більше не прагнули мати дітей, виховували свою Галю, викладалися на повну.

Виростили, вивчили й віддали в чужі руки. Хоча зять тепер теж номінально став членом сім’ї, але важко приєднатися до сімейного вогнища, живучи в іншому місті.

Марина важко переживала розлучення з дочкою, Юрій тримався, головне, що Галя щаслива. Але дружина дорікала йому за таке.

– Вона щаслива, а я ні онуків до ладу побачити не зможу, ні допомогти доньці у скрутну хвилину, – нарікала вона.

– А ти не думай про важкі хвилини, думай, що їй добре. Це її життя, і ми повинні до неї тягнутися тепер, а не вона до нас.

Так почалися сварки. Десь у глибині душі Юрій розумів, що чоловік Галі Микола дружині чомусь не подобається. Занадто діловитий і спритний. Але до своїх тридцяти і посада непогана, і власний будинок, і машина. Та й Галю любить, це видно зразу.

А дружина вважає, що їхня донька недосвідчена в любовних справах, надто наївна, хлопців не мала, все друзі й подружки. А як диплом отримала і поки шукала роботу, зустріла Миколу. Він у їхнє місто у справах з бізнесу приїжджав. Одразу кохання, одразу заміж і прощавайте, любі батьки!

Ну то й що? Вони з Мариною теж одружилися швидко. І нічого, живуть скільки років. Жили… А тепер вона заявила, що втомилася від усього, від його байдужості, від нерозуміння.

Зібралася й пішла до своїх батьків. Сказала, що на якийсь час. Сподівалася, що мудра Ольга Павлівна, її мати, заспокоїть і підкаже, як жити далі. Без доньки поряд.

Юрій не перешкоджав. Нехай відпочине, раз утомилася. Хоча він і не розумів, від чого. Так, він теж трохи замкнувся у собі, по-своєму переживав розлучення з донькою. Але не став байдужим. З чого вона взяла?

Через тиждень після їхнього розставання та рідкісних дзвінків вечорами йому раптом зателефонувала їхня спільна приятелька Софія, яка жила в тому ж будинку, що й батьки Марини.

Привіт-привіт як справи, як життя? Юрій відповідав односкладно, зустрічних питань не ставив, розмовляти просто не хотів. І тут Софія заявила:

– Юрко, це, звісно, ​​не моя справа. Але мені здається, що Марина налаштована серйозно. У мене таке враження, що вона розлучатися зібралася. Я її, звичайно, відмовляю, ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся. Може, тобі варто якось проявити наполегливість?

– Дякую за турботу. Я розберуся, – відповів Юрій і відключився від розмови.

А в душі вирувала буря, яка змітала на своєму шляху всі залишки здорового глузду та спроби прийняти якесь рішення. Він кидався з кута в кут, шукав точку опори, щоб зібрати всі думки воєдино і перестати зводити себе.

Нарешті йому вдалося, і він вирішив зателефонувати дружині, але телефон був поза зоною. Теща з тестем теж зникли, його гудки йшли в якусь глуху порожнечу, ніхто на них не відповідав.

Була субота, Юрій швидко зібрав свою сумку й вирішив поїхати на стару батьківську дачу. І хай роблять, що хочуть. Він теж зникне.

Але дорогою, вже майже на під’їзді до села, довелося зупинитися. Раптом зателефонувала Марина. Він спокійно відповів, намагаючись тримати себе в руках.

– Юрко, я зараз приїду. Хочу деякі свої речі забрати. Ти не заперечуєш?

Голос був трохи запобігливий, або йому так здалося.

Він помовчав кілька секунд і відповів:

– Не заперечую. Приходь, забирай.

– Добре, до зустрічі, – відповіла Марина.

А він продовжив свій шлях. Не по телефону ж влаштовувати розбірки, і назад уже не повернутись: вона забере свої речі раніше, аніж він приїде додому.

І ось сидить він у кріслі, у напівтемряві, не роздягаючись, обмірковує те, що сталося. Марина більше не передзвонила, але надіслала повідомлення:

«Не чекала, що ти підеш. Вибач, довелося взяти твою нову валізу. Поверну потім».

Знайшла, про що турбуватися. Він нічого не відповів. Увімкнув опалення, потім розігрів у духовці привезену з собою піцу, повечеряв і пішов спати. Хотілося виспатися, забутися, а ще не хотілося повертатися у квартиру, яка спорожніла і продовжувала порожніти. З неї поступово вивозять речі, колишнє життя розсипається, як замок із піску. Невже в ньому не було фундаменту?

Юрій лежав на ліжку в якійсь липкій напівдрімоті. Наче він тут, але не спить, а блукає по хаті. І в ньому почали з’являтися образи, рідні, близькі, що назавжди покинули його. Першим з’явився батько, серйозний, ґрунтовний. Він не дивився на Юрія, сів до столу і замислився.

Відразу згадалося, що батько не любив дачу, а точніше, город і метушню на ньому, вважаючи, що все можна купити на базарі. Навіщо працювати на грядках?

Потім з’явилася бабуся, прийняла батька, а його, Юрія, улюбленого онука, ніби й не помічала. Вона почала накривати стіл мереживною скатертиною. Все навколо мерехтіло в якомусь блакитному серпанку, і Юрій розумів, що це марення. Але причаївся і чекав, що буде далі.

Раптом біля дверей з’явився його хрещений, дядько Олексій, який будував цю дачу для родини рідної сестри, мами Юрка. Він був веселун і балагур, і зараз усміхався.

Їх не стало з батьком, їхали разом на мотоциклі, повертаючись із риболовлі і опинилися на узбіччі…

Двоюрідна сестра Мирося зайшла тихо, наче хмарою запливла.

Усміхається, дивиться на Юрія, але ніби крізь нього. Він хоче щось сказати, але язик не ворушиться в роті. Мирося рано пішла, на світанку років. Занедужала дуже. Він, Юрій, знайшов хорошого лікаря, але й той не допоміг.

Кімната раптом залилася якимось бурштиновим світлом, старенький дідусь опинився тут же, а Юрій усе чекав на найголовнішого гостя, тільки вона не з’являлася… Його мама…

Усі вже розсідалися довкола столу, його не кликали. Начебто й немає його тут зовсім. Якесь димчасте мерехтіння оточує їх, розмовляють тихо, не чути, про що.

І тут з’являється мама, ніби нізвідки. Мама, матуся, яка після відходу батька міцно тримала сина у своїх сильних материнських руках, допомагала впоратися з горем. А їй самій не було кому допомогти.

А потім пішла і вона, не стало її, залишивши Юрія одного перед бурхливим океаном життя, в яке він тільки вступав.

Довелося самому не загубитися, не пропасти. Його добра, улюблена матуся більше не прикривала його від негараздів та розчарувань. Нікого не залишилося поряд. Нікого!

А потім з’явилася Марина. Невже й вона йде? Скільки ж втрат може витримати людина за своє життя? Втрачає батьків, бабусь і дідусів, дітей… Чому?

Юрію стало нестерпно сумно від цих думок. Він уже погано розрізняв рідні обличчя в легкому серпанку, вони про щось говорили, так його й не помічаючи.

А він лежав і думав, що йому туди не можна, туди до них. Поки що не можна.

А так хотілося, щоб знову стало тепло, щоб батько міцно обійняв за плечі, бабуся приготувала гарячого чаю з малиною, а мама тихо сказала б:

– Обережно гаряче, синку…

…Вже настав ранок. Марення зникло. Голова дуже турбувала, і він пішов у глибоке забуття, попередньо прочитавши повідомлення від Софії:

«Марина кудись їде. Бачила її щойно, як сідала в машину з якимось чоловіком і з валізою. Вибач, але не могла тобі не сказати».

І Юрій вимкнув мобільний…

…Скільки це забуття тривало, сказати важко. Прокинувся він від гучного стукоту в двері. Вставати не хотілося, як і прокидатися. Юрій підвівся на ліктях, оглянув кімнату, залиту сонячним світлом.

Все було як раніше, стільці рівно стояли навколо столу, мереживна скатертина на ньому…

А чи була вона, коли він приїхав? Цього Юрій не пам’ятав.

Хтось далі наполегливо стукав у двері…

Важко підвівшись, він пішов відкривати і тут тільки отямився остаточно.

На порозі стояла Марина зі зляканим обличчям та її двоюрідний брат Ігор.

– Ви як тут опинилися? – Юрій застиг від здивування.

– Та дуже просто, – відповіла Марина. – Де тебе ще можна знайти? На дзвінки не відповідаєш. Що з тобою? Занедужав?

– Так, – відповів Юрій і простяг руку Ігорю, рідкісному гостю з іншого міста.

– Ого, та в тебе, схоже, температура, друже, – сказав той, відповівши на рукостискання.

Він швидко вирушив в аптеку, а Марина сіла поруч із ліжком і поклала свою крижану, як Юрію здалося, долоню йому на чоло.

– Юрко, пробач мені. Я перегнула. Просто від’їзд Галі… Він вибив мене з колії. Я не по речі приїжджала, хотіла поговорити, а ти… А тебе не застала. Думала, спеціально пішов, щоб зі мною не зустрічатися. Тож занервувала, зібрала речі, тобі написала. Вибач…

– Та годі тобі, – відповів він. – Принеси мені попити, будь ласка.

Марина швидко вирушила на кухню. Закип’ятила чайник, знайшла малинове варення, принесла йому чашку ароматного чаю, а тут Ігор повернувся. Стали на пару його лікувати.

– Приїхав родичів провідати, а тут таке. Маринка сама не своя, батьки їй дорікають. От і вирішили, що ти на дачі, тож приїхали. Бач, що надумали! Ану, миріться негайно! А я в сад! – сказав Ігор і зник нарешті.

Марина сказала, що дзвонила Галя з чоловіком, у них все добре, а до батька не додзвонилися. Юрій увімкнув телефон – так і є купа пропущених дзвінків і від дочки, і від дружини. Поки Марина поралася зі сніданком, він стер повідомлення від Софії, надіславши їй у відповідь:

«Ми з Мариною на дачі. Так що не вигадуй. Хочеш, приїдь, з її двоюрідним братом познайомимо. Самотність погана штука, Софійко».

Вона не відповіла, образилася, мабуть. А може, соромно стало за свої «дружні» переживання.

Надвечір Юрій сяк-так отямився, і вони поїхали додому. Валіза з речами повернулася на місце, Марина поруч, дбайлива, рідна. Все втряслося потихеньку.

Він розповів їй про своє марення, чи сон. Вона гладила його волосся, дивилася ласкаво і знову просила пробачити її.

– Таке буває, Юрко. Вони всі прийшли підтримати тебе, це добрий сон, на добро. Особливо, якщо як наяву. Я теж бабусю бачила уві сні напередодні. Вона сказала мені: «Не годиться, внучечко, так чинити. Погано йому, твоя допомога потрібна…» Ось я й захвилювалася.

Марина вкрила його тепліше, сказала випити ліки й тихо вийшла з кімнати. І як же ж спокійно Юрій заснув нарешті. Завтра він сходить до лікаря, оформить лікарняний, відпочине від усього.

І обов’язково зателефонує до Галі. Не можна, щоб донька переживала за нього. Особливо зараз, коли криза позаду.

Буря пройшла і настав штиль в океані життя…