Аліна поверталася з роботи додому. Несподівано, як із відра, пішов дощ. Парасолька, залишилася вдома, а Аліна якраз була неподалік квартири батьків чоловіка. – Перечекаю трохи, – вирішила вона. Піднялася на потрібний поверх, постукала. Ніхто не відчинив. – Невже немає нікого вдома? – подумала Аліна. Раптом, вона помітила, що двері прочинені. Аліна зайшла, зняла мокру кофту і почепила на вішалку. З кухні долинали приглушені голоси. Жінка вже хотіла було пройти привітатись, як раптом почула своє ім’я. Аліна мимоволі зупинилася, прислухалася і остовпіла від почутого
Аліна завжди любила запах дощу. Особливо літнього, теплого. У дитинстві, почувши перший гуркіт грому, вона бігла до вікна і, притулившись носом до скла, спостерігала. Краплі, мов срібні намистини, скочувалися по склу. Зараз вона стояла під козирком під’їзду і чекала на дощ. Зовсім він її не радував.
Вони з Дімою познайомилися на дні народження спільного друга. Проговорили весь вечір, а потім Діма проводжав її додому під літнім дощем. Парасольку тримав над її головою, а вона притискалася до його плеча. Відносини швидко розвивалися, і сумнівів у Аліни ніяких не було.
Ось і з батьками він познайомити її вирішив. Аліна весь вечір готувалася до зустрічі. Перемила всю квартиру, приготувала улюблений пиріг із яблуками Діми і навіть дістала з шафи новий сервіз.
Аліна дуже хвилювалася. Їй хотілося сподобатися батькам Діми. Хотілося, щоб її прийняли до родини. Діма Аліну заспокоював. Мовляв, не хвилюйся, ти їм сподобаєшся.
Коли пролунав дзвінок у двері, у Аліни затремтіли руки. Вона глибоко зітхнула і відчинила двері. На порозі стояли невисока жінка з різкими рисами обличчя і чоловік з добродушною усмішкою.
– Здрастуйте, проходьте, будь ласка, – запросила майбутніх родичів у квартиру Аліна.
– Ну, привіт, невістка, – сказала свекруха. Вона критично оглядаючи Аліну з ніг до голови. – Діма казав, ти працюєш бухгалтером?
– Так, – тихо відповіла Аліна, відчуваючи, як по спині пробіг холодок. Погляд свекрухи був пронизливим, скануючим.
– А на квартиру сама заробила? – продовжувала розпитувати жінка, знімаючи пальто.
– Ні, це квартира моїх батьків, – ще тихіше відповіла Аліна. Діма м’яко взяв її за руку.
– Мамо, давай спочатку сядемо за стіл, а потім уже все обговоримо, – запропонував він.
– Що тут обговорювати? І так усе зрозуміло, – фиркнула свекруха, стягуючи чоботи.
Батько Діми поклав руку на плече дружини.
– Люда, припини, – тихо сказав він. – Он який запах! Пиріг спекла Аліночка.
Аліна з полегшенням видихнула та запросила всіх до столу. Людмила Петрівна раз у раз кидала колкі зауваження. Критикувала сервірування столу, демонстративно колупалася вилкою в салаті.
Вечір пройшов напружено. Свекруха не втрачала нагоди зачепити Аліну. Батько Діми, навпаки, намагався згладити гострі кути. Перед відходом подякував Аліні за гостинність і сказав, що йому дуже сподобалося. Коли гості пішли, Аліна без сил опустилася на стілець.
– Ну, як тобі мої батьки? – запитав Діма.
– Твій тато дуже милий, – відповіла Аліна, – а ось мама…
– Ти не звертай уваги на матір, – прошепотів він Аліні на прощання. – У неї складний характер. Вона до всіх спочатку придивляється. Потім звикне.
Через рік Аліна та Діма одружилися. Аліна сподівалася, що згодом стосунки зі свекрухою налагодяться. Але дива не сталося.
З народженням онуки стосунки не покращалися. Людмила Петрівна, звісно, зраділа появі малечі. Але відразу почала вчити Аліну, як правильно годувати, сповивати, купати дитину. Її поради, часто суперечливі та застарілі, доводили Аліну до відчаю. «У наш час, – починала кожну свою тираду свекруха, – ми так робили».
Аліна намагалася пояснити, що часи змінилися, але Людмила Петрівна була непохитною. Вона вважала себе експертом у всіх питаннях. Загалом, таким було сімейне життя в Аліни.
Дощ лив як із відра. Парасолька, як на зло, залишилася вдома. А Аліна якраз була неподалік квартири батьків чоловіка.
“Перечекаю трохи”, – вирішила вона. Піднялася на потрібний поверх, постукала. Ніхто не відчинив, але Аліна помітила, що двері прочинені. Аліна зайшла, зняла промоклу кофту і почепила на вішалку в коридорі.
З кухні долинали приглушені голоси. Аліна вже хотіла пройти привітатись, як раптом почула своє ім’я. Мимоволі зупинилася та прислухалася.
– …І цей її вічний писклявий голосок, – долинув до Аліни голос Людмили Петрівни. – Ну, не пара вона моєму Дімі, не пара! Я ж казала йому, знайди собі дівчину з характером, із іскорками! А ця… ніяка.
Аліна застигла, відчуваючи, як до горла підступає грудка.
– …Квартира батьківська, сама нічого не добилася, – продовжувала свекруха. – І господиня ніяка! Виховувати Оленку нормально не може! Я ж їй казала, як треба, а вона… Слухає, посміхається, а робить усе по-своєму. Уперта! Діма, звісно, мене не слухає, – продовжувала Людмила Петрівна. – Не помічає нічого, через кохання! Але я бачу, що це не його жінка. Не пара вона йому, ой, не пара.
Аліна більше не хотіла цього слухати. Схопила кофту і безшумно вислизнула із квартири. Всі ці роки вона намагалася догодити свекрусі, терпляче вислуховувала нескінченні вчення. І нічого не змінилося. Вдома поскаржилася Дімі, хоча ніколи цього робила.
– Це її думка, проте, я вибрав тебе і щасливий з тобою. А що думає моя мати, це її особисті проблеми.
Аліна замислилась. Можливо, їй просто треба перестати шукати схвалення свекрухи та жити своїм життям. Адже вона має люблячого чоловіка і дочку, і це найголовніше. А зі свекрухою… зі свекрухою вони якось розберуться. Або не розберуться. Але це вже не матиме такого значення.
– Я більше не поїду до твоїх батьків, – сказала Аліна.
– Як хочеш, – відповів Діма.
Минуло кілька років. Олена підросла вже в останньому класі. Аліна стала фінансовим директором великої компанії. Вона вже не звертала уваги на зауваження свекрухи.
Якось із донькою гуляли у парку та випадково зустріли Людмилу Петрівну. Аліна хотіла просто повз неї пройти, але свекруха їх помітила. Побачивши Аліну з онукою, вона трохи посміхнулася.
– Здрастуйте, – сказала Аліна.
– І вам привіт, – відповіла Людмила Петрівна. – Як справи, Аліночко?
Аліна здивувалася незвичайно м’яким тоном свекрухи.
– Дякую, все добре, – відповіла вона. – Ось, з Оленою гуляємо.
– Ой, ну я з вами теж тоді пройдусь.
Аліна дуже здивувалася. З чого це раптом свекруха так змінилася?
Вони йшли алеєю. Олена весело щебетала про школу, про подружок. Людмила Петрівна слухала її з усмішкою, зрідка ставлячи запитання. Аліна мовчки йшла поруч, не вірячи очам. Свекруха не бурчала. Навіть не зітхнула з приводу захоплення Олени. Коли до кіоску дійшли, Олена попросила купити їй морозиво. Людмила Петрівна одразу дістала з гаманця гроші.
– Я сама, – зупинила її Аліна.
– Та гаразд, – відмахнулася свекруха. – Що я, внучці морозиво не куплю?
Поки Олена із задоволенням уплітала морозиво, Аліна та Людмила Петрівна сиділи на лавці. Незручне мовчання порушило свекруху.
– Ти знаєш, Аліночко, – почала свекруха. – Мені тут потрібна твоя допомога. У мене тут із пенсійними накопиченнями якась плутанина. Я у цих паперах нічого не розумію. А Діма завжди зайнятий …
Аліна мимоволі посміхнулася. Ось воно що!
– Звісно, допоможу, – відповіла Аліна. – Завітайте до мене завтра, розберемося.
– Дякую, доню, – з полегшенням видихнула Людмила Петрівна.
Після цієї зустрічі відносини між Аліною та свекрухою стали поступово тепліти. Людмила Петрівна все частіше дзвонила Аліні, радилася з різних питань. Аліна намагалася бути терпимою до дивацтв свекрухи.
На Новий рік Аліна з Оленою приїхали до батьків Діми. Людмила Петрівна зустріла їх із розкритими обіймами. І ось раптово невістка зі свекрухою залишилися наодинці.
– Я, знаєш, Аліночко, – сказала Людмила Петрівна. – Стара, не розумна. Все хвилювалася, що Діма не ту жінку вибере. А ти он яка розумниця, красуня, господарська. І Оленку добре виховуєш. Пробач мені, не розумну.
– Ну, що ви, Людмило Петрівно, – відповіла Аліна з усмішкою. Все гаразд.
– Ні, не добре, – похитала головою свекруха. – Я стільки років тобі життя псувала своїми причіпками. А Діма тебе кохає. А ти для нього все робиш. Я це бачу.
У цей момент Аліна зрозуміла, що нарешті її прийняли до родини. Тепер уже не треба було їй турбуватися про свекруху. І всі сімейні свята вони зустрічали разом.