– Дмитрику, сьогодні не затримуйся на роботі, будь ласка, – сказала чоловіку Ольга. – Наша Настя хоче познайомити нас зі своїм хлопцем! Дмитро зітхнув. От і виросла його донька… Вже й наречений є. Ох, як летить час! Хлопець виявився симпатичний, дотепний, начитаний. Дмитру він сподобався. Ользі цей Микола теж сподобався. Настя була щаслива, що все пройшло, як по маслу… Якось Дмитро блукав торговим центром, шукав подарунок Ользі до дня народження. Нічого цікавого не знаходилося. Він вирішив перекусити в кафе. – Здрастуйте, Дмитре Сергійовичу, – раптом почув він. – Смачного! Дмитро повернув голову на голос і мало не поперхнувся від несподіванки
У Дмитра два роки «на стороні» була жінка. З Мариною він познайомився випадково. Вона зачепила його машину, коли він стояв на світлофорі.
Ремонт був незначним, але Марина довго вибачалася, і вмовила його випити кави в найближчому кафе.
Дмитро погодився. Щось зачепило його в цій маленькій тендітній дівчині. Виявилося, що вона незаміжня. Говірка, весела, симпатична.
Вони почали зустрічатися у її квартирі. Те, що він одружений, сказав одразу. Її це не налякало. Дуже вже їй сподобався високий і гарний чоловік.
Одружений Дмитро був шість років. Його дружина Ольга була домашньою, спокійною, затишною.
Обоє працювали, добре заробляли. Одне тільки засмучувало – не було в них дітей.
Фахівці говорили, що все гаразд зі здоров’ям і так буває…
З сім’ї Дмитро йти не збирався, його все влаштовувало. З Мариною вони зустрічалися по можливості, бо Дмитро намагався проводити час і з дружиною. Може, щоб не відчувати свою провину?
– Дмитро, я вагітна, – раптом заявила Марина в одну із зустрічей. – Настав час визначитися. Або ти з нами залишаєшся, або з дружиною. Мені хочеться вже стабільності і ясності у наших стосунках.
Дмитро був дуже розгублений. За два роки він звик, що вони оберігалися, і чоловік був спокійний. Дітей на стороні він мати не планував. Але щось пішло не так…
– Як же ми так? – просто запитав він. – Ми ж оберігалися.
– Ну так. Але це ж не стовідсоткова гарантія.
– Розумієш, я хочу дітей, – сказав Дмитро. – Але якось не був готовий до такого. Мені треба подумати…
Поки чоловік їхав додому, то вирішив, що зізнається дружині і подасть на розлучення. Так буде правильно. Який сенс жити з нею, знаючи, що десь росте його дитина?
Бігати туди сюди, вигадувати щось уже не було ані сил, ані бажання. Треба наважуватися на цей крок.
Дмитро заходив до себе додому із чітким планом. Але далі сталося несподіване…
– Дмитрику, ти стоїш?! – з порога запитала його дружина. – Я була в лікаря. У нас буде дитина! Нарешті! Я на сьомому небі від щастя! Я так довго на це чекала! Як гадаєш, це буде хлопчик, чи дівчинка?
Ольга сяяла від радості. Давно він її не бачив такою.
– Оце так! Чудово! Я просто вражений…
І Дмитро не збрехав. Він і справді був вражений від цієї ситуації. За один день і такі новини… Ну от як він скаже дружині про Марину?! Як же ж невчасно це все… Ну чому так сталося?!
Вранці Дмитро встав з ясною головою. Пазл склався. Він залишається з дружиною. А з Мариною доведеться розлучитися.
Бігати на дві родини, де ростимуть його діти, він не зможе та й не хоче. Награвся вже. Треба переконати Марину не залишати малюка. Це буде найкращим рішенням…
Увечері Дмитро був у Марині. Вони сиділи на кухні, Марина наливала гарячий, запашний чай у чашки.
– Марино… Тут така справа… Дружина вчора сказала, що вагітна. У нас стільки років не було дітей, і тут таке… Я не зможу її покинути. А тобі я дам гроші на процедури… Ти зустрінеш ще хорошого чоловіка і будеш щасливою. І народиш йому. А я не готовий жити на дві родини…
Марина спокійно вислухала його. Не було сварок, сліз.
– Я тебе зрозуміла. Завтра ж запишуся. А тебе більше я бачити не бажаю. Будь щасливий з дружиною і дитиною. Іди. І грошей твоїх мені не треба.
Дмитро нервово стиснув губи. Ну й ситуація. Він мовчки встав і вийшов з квартири…
…Минуло двадцять три роки.
– Дмитрику, сьогодні не затримуйся на роботі, будь ласка. Настя хоче познайомити нас зі своїм хлопцем. Нарешті. Бо стільки чую про нього, тепер хоч побачу. Тільки прошу, поводься добре, не став зайвих запитань. Настя закохана по самі вуха! Сподіваюся, він хороший хлопець.
Дмитро зітхнув. От і виросла донька… Вже наречений є. Для нього вона залишалася все тією ж малечею з хвостиками і пустотливою усмішкою.
Ніколи Дмитро й не думав, що може так любити. Він пам’ятав усе. Як вона вперше усміхнулася, як виліз перший зубик, як вона пішла… Ці моменти, мабуть, залишаться в пам’яті на все життя.
Настя народилася слабенькою. Ольга ж була гарною матір’ю, порошинки з неї здувала. І схожа донька була на матір, просто копія! Ті самі очі, волосся, фігура…
Дмитро знайшов свій спокій. Він має все, що потрібно. Про Марину чоловік практично не згадував. Сподівався, що в неї все добре склалося у житті.
І тепер уже дожив до знайомства з нареченим дочки. Напевно, у них все серйозно. Дивись, і заміж вискочить. Онуки підуть… Ох, як летить час…
Хлопець виявився милим і симпатичним. Навчався у тому ж університеті, де й донька. Дотепний, начитаний. Жив із батьками, але планував заробити у майбутньому на свою квартиру.
Дмитру він сподобався. Душа була спокійна. Настя й Микола були закохані, очі сяяли.
Про весілля мови поки не було, молоді хотіли здобути професію, знайти роботу, а потім уже заводити сім’ю. І це було розумне рішення. Дмитро схвалював такі плани.
Ользі теж сподобався Микола.
Настя була щаслива, що все пройшло, як по маслу. Вона хвилювалася, що батьки не приймуть її хлопця. Бо ж всяке буває…
…Якось Дмитро блукав торговим центром, шукав подарунок Ользі до дня народження. Нічого цікавого не знаходилося. Він вирішив перекусити в кафе.
– Здрастуйте, Дмитре Сергійовичу, – раптом почув він. – Смачного!
Дмитро повернув голову на голос і мало не поперхнувся від несподіванки.
Там стояв… Микола. І… Марина!
Вона майже змінилася за ці роки… Поповніла тільки трошки.
– Знайомтеся, це моя мама, Марина. А це тато Насті, моєї дівчини.
Марина розгублено простягла руку.
– Дуже приємно.
– Взаємно, Марино.
– Мамо, я зараз. Олег подзвонив, просить підійти до магазину, допоможу кросівки вибрати. Давай через пів години біля машини зустрінемося.
Микола пішов. Марина присіла поряд із Дмитром.
– Ну, вітаю, Дмитрику.
– Це твій син? Ти одружена?
– Так, мій син. Одружена. Я не знала, що твоя дочка Настя. Прізвище ж не говорив Микола. Який тісний світ, виявляється…
– І не кажи. Несподівано…
– Дмитре… Я б у житті не сказала цього. Але змушена. Наші діти не можуть бути разом.
– Чому? Ти не можеш мене пробачити? Але діти ні до чого тут. Вони люблять один одного!
– Господи… Ти такий не здогадливий! Миколо, це твій син.
Дмитро розгубився:
– Як син?!
– Ти що, залишила тоді малюка?
– Не змогла. Хоча збиралася. А потім подумала, а чому б не народити. І жодного разу не пошкодувала. Такий чудовий хлопець виріс.
Через три роки я вийшла заміж за хорошого чоловіка. На жаль, більше не змогла народити. Микола вважає його за свого батька. І прізвище його носить. Про тебе він не знає, звісно. І тепер питання – як пояснити дітям цю ситуацію?
– Я й сам не знаю. Як в індійській мелодрамі прямо сюжет… Треба подумати. Ця трагедія буде для всіх. Ось мій номер телефону, а ти свій дай. Зідзвонимося. Я в такому стані від почутого, що зараз голова не працює…
Дмитро довго сидів на лавці біля свого будинку. Перебирав різні варіанти. Але вихід був лише один. Чесно все розповісти. І будь що буде…
Ольга прасувала одяг, коли він зайшов у квартиру.
– Ти де так довго був? Вечеря вже охолонула. Настя гуляти з Миколою пішла.
– Олю… У мене є розмова до тебе. Важка.
– Що трапилося? На тобі немає лиця?
Вона вимкнула праску і сіла поряд із чоловіком.
– Багато років тому я мав стосунки з однією жінкою. І так вийшло, що вона завагітніла. Я хотів піти до неї. Але ти сказала, що теж матимеш дитину. І я не зміг.
Я чесно сказав, що не кину тебе, і ми розлучилися. Вона казала, що не залишатиме малюка. Більше ми не бачились.
А сьогодні у торговому центрі я зустрів Миколу з мамою. Так ось його мама, та сама жінка. Її звуть Марина. І Микола мій син. Ось такі справи…
Ольга взялася за голову. Почала ходити по кімнаті.
– Та як же так? Син…
– Вибач мені. Нерозумний був. Не цінував те, що мав. Але після неї в мене нікого не було, присягаюся. І як все це розповісти Насті? З тисячі чоловіків вона обрала саме його… Ну, як так?
– Дмитре… Не треба нічого їй говорити.
– У сенсі? Вони ж брат та сестра! А якщо вони одружитися надумають? Як бути тоді?
– Якщо вже вийшов вечір одкровень… Настя не твоя дочка!
Дмитро засміявся.
– А чия вона дочка?
– У мене були стосунки в той період. З колегою. Ми з тобою тоді були відстороненими один від одного, згадай. А колега ставився завжди до мене по-особливому. Ну я й наважилася. У мене була криза, я дуже хотіла дитину, а тобі ніби й діла не було.
Те, що Настя його дочка, я впевнена на сто відсотків. Того місяця ми з тобою не мали подружніх стосунків. Якось так вийшло. А з ним було. І неодноразово. От і виходить, що Микола і Настя не рідні брат і сестра.
Я так сильно хотіла дитину, що звісно ж, мови залишати чи ні не було. І розлучатися не хотіла. Я не збиралася казати тобі правду. Але зараз не той випадок…
Якщо ти зізнався, то і я це зробила. Крім нас з тобою про це ніхто не знає, звісно. З колегою я одразу припинила стосунки. Він потім поїхав за кордон, і я нічого не знаю про нього. Тож теж мене вибач…
Тепер настала черга хапатися за голову Дмитру.
– Та як це… Настя… Моя донечка… Не моя… Може, ти помилилась?
– Помилки не може бути. Я це знаю точно.
Дмитру стало важко. Він узяв телефон, ключі і вийшов з квартири. Сів у машину і довго їздив містом. Обмірковував сказане дружиною.
Він усі ці роки виховував не свою дочку. Ольга його обманювала! Як вона могла так вчинити?! Як тепер жити із цим? Що робити? Дочку любити він не перестане, вона ні в чому не винна. Але Ольга… Як бути із нею?
Дмитро зупинив машину. Набрав номер Марини.
– Привіт, Маринко. Не зайнята, можеш говорити?
– Привіт. Можу.
– Я розповів дружині. Про нас із тобою. Всю правду. І про Миколи. І знаєш, що з’ясувалося… Настя не моя дочка! Від якогось колеги! Моя дружина зрадила мені!
У телефоні пролунав гучний сміх Марини.
– Ну, ви квити, що тут скажеш! Одне радує у цій історії, що діти можуть продовжувати зустрічатися! І їм нема чого знати правду. Чи не так? Ти ж не почнеш вмикати татуся для Миколи?
– Виходить, що квити… Обоє обманювали… Не хвилюйся, я не лізтиму до Миколи. Він має вже батька. Гаразд, Марино. Бувай.
Дмитро повернувся додому. Його в коридорі зустріла дружина. Він помітив її заплакані очі.
– Я думала, що ти не прийдеш. Вибач мені, Дмитре. Я не мала права так вчинити з тобою.
– І ти мене вибач. Я теж винний. Настя моя дочка. Я її виростив…