У Алли не стало батька. Микола Васильович був багатим бізнесменом – спадщину залишив велику. На поминки приїхали молодші брат і сестра Алли. Першим приїхав Руслан. Він явно погульбанив і був веселий. Чоловік ходив по будинку батька, оглядав речі, обговорював ціну, щось фотографував, прикидав… – Ось і дочекалися! – заявив він Аллі. – Добре, що тепер грошима можна буде вільно розпоряджатися. – Може, ми батька спершу проведемо? – сказала Алла. – Та годі тобі, сама мабуть чекала з нетерпінням цей день! – махнув рукою Руслан. Їхня сестра Люда поводилася на поминках схоже. Алла дивилася на них і думала, що родичі навіть не уявляють, який сюрприз їх чекає попереду
– Та з якого дива він тобі все залишив?! А ми що?! – сварився до Алли її рідний брат Руслан. – Ми, взагалі-то, такі самі права маємо!
– Це не моє рішення, – сказала вона брату. – Батько заздалегідь усе вирішив.
– Звісно! – вигукнув Руслан. – Нам із Людою нічого, а ти в дамках. Врахуй – ми за своє ще поборемося!
Коли в сім’ї троє дітей – це завжди непросто, але якщо з них тільки одна дитина дає надії батькам, то справа зовсім погана.
Серед трьох спадкоємців свого батька Алла завжди була найбільш тямущою.
– Алло, а може потягнеш мій бізнес? – запитав якось батько, коли донька закінчила навчання і вступила на другу вищу освіту – управління персоналом. – На цих от надії немає. Усе швидко розтринькають і по світу підуть.
– Ну тату, навіщо ж ти так, їм же ж прикро! – сказала з усмішкою Алла. – Хоча інакше й не скажеш… Щоправда, є ще надія, що Руслан і Людмила у нас порозумнішають.
– Ага, вже! – сміявся батько.
Молодші діти у сім’ї справді були своєрідні.
Люда народилася, коли Аллі було п’ять років. Руслан був молодший за сестру на десять років.
І якщо старша дочка виявилася спритною, із залізним характером, то молодші були зовсім інакшими.
Людмила вічно десь мусила влізти, її так і хотіли обманути всі навкруги. А вже чоловіків сестра вибирала найгірших…
З Русланом було ще гірше. Він став справжнім альфонсом, шукав багатих панянок, які готові були взяти його на утримання.
Він слідкував за зовнішністю, не вилазив із спортзалу. І ні дня у своєму житті не працював, а над зусиллями Алли, яка з тридцяти років важко працювала в бізнесі батька, він відверто посміювався.
– Оце так, сестричко, вродилася ти такою вже, – казав брат. – Тільки аби працювати. А сенс? Подивися на себе в дзеркало, люба. Обличчя постаріло, під очима кола. Ну хоч у солярій сходи, позасмагай, а то виглядаєш… Ну просто ніяка стала!
– Зате ти, Руслане, у нас усім на заздрість, виглядаєш, наче з курорту! – посміхнулася Алла. – Що, жіночка чергова покинула, прийшов до страшної сестри просити грошей?
– Ну чого ти, образилась, чи що, на правду? – сміявся Руслан. – Та облиш, я ж з любовʼю. До речі, Алло, дай грошей трохи до наступної мадам протриматись. Я на курорт поїду, настав час великих гастролей.
– Руслане, ти дострибаєшся колись, – зітхнула Алла.
– Ну, а батько навіщо? – посміхнувся Руслан. – Він мене хоч і вважає недолугим, але в біді точно не залишить.
Поки батько Микола Васильович був у повній силі, діти його відверто побоювалися, але в останні роки чоловік став сильно здавати.
У сорок п’ять років Алла фактично очолила його бізнес, велику меблеву фабрику і завод з виробництва матеріалів із тирси і стружки.
Їхня продукція була затребуваною, бізнес вимагав твердої руки.
Молодші діти, помітивши слабість батька, тріумфували. Особливо Людмила, до якої в цей момент якраз залицявся черговий альфонс.
Вона вже вичерпала всі кредити довіри, які давали батько і старша сестра, і дуже розраховувала на швидку спадщину.
Причому Люда цього навіть не приховувала й відверто розповідала сестрі про свої плани:
– От не стане батько, продамо заводи і фабрики, тоді заживемо! Я будинок на морі куплю з садом, свого Олексія туди повезу. Може, гульбанити перестане, почнемо нормально жити.
– А що заважає зараз тут нормально жити? – поцікавилася Алла. – У чому проблема?
– Нудно йому тут, так і сказав мені, що перед останнім своїм отриманим терміном, встиг з’їздити на море. І там йому було дуже добре, – натхненно говорила Людмила.
– Так на чиї гроші він там гуляв, Олексій твій? – запитала сестру Алла. – Напевно, таку ж довірливу й наївну собі знайшов? Людо, ти нормальна взагалі? З таким мужиком жити. Нічого не боїшся?
– Мій Олексій молодець, мене любить, на руках носить! Йому просто раніше з жінками не щастило…
Дивлячись на повну, рано постаріла Людмилу, Алла подумала, що другу таку цей Олексій і справді навряд чи знайшов би.
Людмила була фантастично нерозумна, самовпевнена і при цьому довірлива.
Цим користувався і Руслан, який іноді через сестру випрошував у батька гроші для себе. Але з появою Олексію годівниця закрилася, і всі гроші тепер ішли тільки на нього.
Алла слухала міркування брата й сестри і дивувалася. Її батьки давно розлучилися, мама була щаслива у шлюбі в іншій країні. Майно вони давно поділили, тому спадщина мала дістатися тільки їм трьом, і цей факт її лякав.
Алла вже розуміла, що за кожну копійку її родичі будуть готові боротися до останнього.
За рік до відходу Микола Васильович дуже схуд, потрапив у лікарню.
Сказали вже нічим не допоможеш. Тоді в лікарні і вони і поговорили. Батько покликав Аллу до себе і почав непросту розмову.
– Алло, ти ж все розумієш, це вже точно кінець, нема на що сподіватися, випишуся наступного тижня додому. А там, скільки Юог дасть, усе моє… – сумно сказав Микола Васильович.
– Тату, та не поспішай ти, зараз стільки експериментальних методів є! – відповіла Алла.
І додала:
– Я без тебе не впораюся…
– Та облиш, доню, ти ще мене обійдеш, – невесело посміхнувся Микола Васильович. – Про це і буде наша розмова. Я вважаю, що буде несправедливо, якщо Руслан і Люда отримають те саме, що й ти. Рівні частки – це нісенітниця для слабких. Але якщо я залишу заповіт, то це не допоможе. Його можна оскаржити, вимагати свої частки. Коротше, нудно і довго, та ще й без гарантій. А я людина діла, гроші рахувати вмію.
– Але вони і справді спадкоємці, тату, – відповіла Алла. – Усі ми троє…
– Насправді тільки ти, дочко, – відповів Микола Васильович. – І ховатимеш мене, і оплакуватимеш тільки ти. А ці двоє одразу побіжать по будинку все шукати і гроші мої тринькати.
Люда все своєму пройдисвіту віддасть, Руслан прогуляє. Коротше, я рахую так – все маєш отримати ти!
– Тату, я не зможу так, – відповіла Алла. – Вони мені не дадуть спокою.
– Та годі тобі, ти моєї породи, – посміхнувся батько. – А вони так… Нерозумні вони… Послухай, я зараз все на тебе перепишу. Нотаріус уже їде. Будеш єдиною власницею. Я консультувався, подароване при житті зворотного ходу не має. У спадок це не потрапить. Коротше, дочко, будеш багатою жінкою із сьогоднішнього дня.
– Тату, але чому саме зараз? – допитувалася Алла. – І коли ти їм про це скажеш?
– Зараз, поки я ще можу підтвердити, що при памʼяті, – відповів Микола Васильович. – А їм взагалі нічого не скажу. Після того, як мене не стане, буде сюрприз.
Алла визнала це досить жорстким, але правильним кроком.
Батько переписав на неї все, завод і фабрику, свій будинок і міську квартиру. Переказав гроші з рахунку в банку, залишив собі певну суму, її розмірів Алла не знала. Дісталися їй і улюблені батьківські машини та його колекція марок.
На виробництві, звісно, про зміну власника дізналися. Партнери спочатку були не дуже раді змінам, але потім змирилися, продовжили роботу з Аллою замість її батька.
Через рік, коли Миколи Васильовича не стало, його старша дочка вже впевнено керувала бізнесом і розбиралася у всіх його тонкощах.
Вже в день поминок її брат і сестра почали поводитися просто неймовірно…
Першим приїхав Руслан. Він явно погульбанив і був веселий.
Чоловік ходив по дому батька, оглядав речі, обговорював їхню ціну, щось фотографував і прикидав. Кілька разів він поцілував Аллу в щоку і потім виголосив промову:
– Ось і дочекалися! І не кажи, що ти сумуєш. Наш тато був ще тим скнарою. Добре, що тепер грошима можна буде вільно розпоряджатися. І машини підготуй, завтра заїду, візьму свою частку з гаража.
– Може, ми батька спершу проведемо? – запропонувала Алла. – Не по-людськи це якось.
– Та годі тобі, сама мабуть чекала з нетерпінням цей день. Не набридло нянькою при старому ходити? До речі, сестричко, якщо що, можеш залишитися керувати моєю фабрикою. А завод так хай вже, Люді відпишемо. Не забирати ж у тебе роботу. А як же ж вчасно, не стало нашого старого, га, сестричко?! Я зараз на мілині і всім довколо винен.
– Що, личико твоє вже не таке свіже? – єхидно запитала брата Алла. – Жінки вибирають молодших кавалерів?
– Та годі тобі, з батьківськими грошима я можу бути яким завгодно, – засміявся Руслан.
Алла відправила його в машину, а сама спостерігала за Людою, яка прийшла на поминки зі своїм пройдисвітом Олексієм. Він все походжав біля сейфа, що стояв у кабінеті. Алла мовчки кивнула охоронцеві, і той вивів сторонніх із кабінету.
Людмила одразу почала:
– Ти що тут розпоряджаєшся? Ми всі спадкоємці, а Олексій мені майже чоловік. Може й ходити, і дивитися, що захоче. Завтра взагалі приїду, будемо вибирати, що собі заберемо.
– Поїхали вже на цвинтар, – попросила Алла. – Досить на сьогодні сварок…
Вони провели батька. Всі партнери й клієнти, які прийшли, підходили до Алли висловити співчуття.
І тут Руслан влаштував сварку:
– А що, ми для вас ніхто?! Чому мені не висловлюють співчуття? До речі, завтра приїду на фабрику, там і подивимося. Будете догоджати новому власнику.
– А з якого дива? – примружив очі колишній заступник батька. – Все давно належить Аллі Миколаївні, більше року вона вже у нас власниця. Без її розпорядження ви далі охорони не пройдете.
– Як це власниця?! – ахнув Руслан. – Це правда?!
– Так, – сказала вона. – Жодного поділу спадщини не буде. Хотіла завтра з вами це обговорити. Але розумію, що доведеться зараз… Коротше кажучи, все майно батька записав на мене. Це його рішення. У спадок це майно не увійде, можемо поділити залишки на татових особистих рахунках.
– Як це?! І будинок, і машини, і фабрика із заводом твої? – вигукнула Людмила і кинулася до сестри.
– Людо, заспокойся, – просто відповіла Алла. – Тато все це передбачав. І мені шкода, що його прогнози справдилися…
…Наступні кілька місяців Алла жила неспокійно. Скрізь доводилося ходити з помічниками. Навіть ті співробітники, які спочатку шкодували молодших дітей власника, швидко перейшли на бік Алли.
А та добре знала, що запалу й ресурсів у її брата з сестрою вистачить максимум на пів року. Від своєї частки грошей на рахунках батька вона відмовилася на їхню користь.
Коли гроші скінчилися, її родичі знову повернулися до звичної тактики. Першим зателефонував Руслан, начебто нічого й не було. Він весело сказав:
– Ну як ти тут, сестричка? Може, побачимося, вип’ємо кави?
Алла посміхнулася:
– Ти що вже говориш зі мною?
– А що я? Це все Люда. А молодший брат тебе завжди любив.
– Руслане, у тебе гроші скінчилися? – розсміялася з полегшенням Алла. – Все ясно, але мене, як гаманець можеш не розглядати.
Брат кинув слухавку, а потім з’явилася і Людмила, теж дуже лагідна.
Вона у всіх підступах звинувачувала Руслана і просила грошей на передачу коханому.
Олексій встиг знову наробити справ і отримати термін. Їй Алла теж відмовила. Улюблені родичі витріпали їй стільки нервів, що відновлювати спілкування з ними просто не було сил.
Алла змінила номер телефону й продовжила жити в будинку батька.
Руслан і Людмила поки мовчать і не дають про себе знати.
Можливо, в їхніх головах уже зріє новий план відплати сестрі, яка так спритно обійшла їх зі спадщиною.
Себе ж у його втраті вони, звичайно ж, не звинувачують…