Якось ми з чоловіком йшли повз великий магазин-сток, і я вирішила зайти. Там мені сподобалися одні черевички, ношені уже, але якоїсь хорошої відомої фірми. Я їх приміряла, розмір підійшов. Але була одна проблема – коштували вони аж тисячу гривень. – Такі нові коштують 300-400 доларів. Це вам ще пощастило, що ви такі знайшли, беріть не думайте, фірма хороша і розмір ходовий. У мене з собою таких грошей не було. Чоловік теж спокійно розвів руками, мовляв, нема грошей. І ми розвернулися і пішли звідти, та ця історія на цьому не закінчилася
– Ну хоч сьогодні вже дали тобі зарплату? Стасе, ти щось приховуєш від мене? Де гроші? А може, у тебе інша з’явилася, і ти всі гроші на неї витрачаєш?
Стриматися я вже не могла. Чоловік щось від мене приховує, я це відчувала. В минулому місяці він приніс лише половину зарплати, а в цьому і зовсім нічого не дав, постійно каже, що керівництво затримує гроші. Та я в це не вірю.
Грішним ділом я вже навіть подумала, що у нього інша з’явилася. Стас останнім часом став пізно повертатися додому, втомлений постійно, навіть не завжди вечеряє. А я не розумію, що відбувається, хоча відчуваю, що таки щось відбувається, бо чоловіка свого я просто не впізнаю.
Ми із Стасом разом вже три роки. Зараз я в декреті з нашою півторарічною донечкою. Багатими ми ніколи не були, бо обоє із бідних родин. Батьки нам нічого не дали. Мене одна мама виховувала, вона зараз сама в селі живе. А чоловік мій з багатодітної родини, там теж дуже проблематично з допомогою.
Але нам дуже пощастило з житлом. У Стаса не стало його хресної мами, а вона була самотня – ні чоловіка, ні дітей не мала, тому залишила свою квартиру йому.
Маленька, однокімнатна, без ремонту, але для нас це був неабиякий подарунок долі, бо навіть на таку ми б самі ще не скоро назбирали грошей.
Зараз основним годувальником є мій чоловік, оскільки я в декреті. Тому можете уявити мій розпач, коли він перестав приносити додому гроші.
– Ну що ти від мене хочеш? Їжа в холодильнику є, не делікатеси заморські, звичайно, але голодними ми не залишимося. Комуналку я теж заплатив, так що основні потреби я закрив. А навіщо тобі гроші? Щоб просто у шухляді тримати? Маринко, довірся мені, все буде добре, – заспокоював мене чоловік, але від цього мені ставало лише гірше.
Їжа і комуналка – це добре, але і боса я ходити не буду. У мене взуття на осінь просто немає, старі чобітки настільки зносилися, що я їх віднесла в ремонт, а хлопці посміялися лише і порадили мені їх викинути, тому що вони ремонту вже не підлягають.
Добре, що осінь цьогоріч виявилася теплою, але ж це осінь, і в будь-який момент можуть початися затяжні дощі, а в чому я піду з дитиною гуляти? Ця думка мене і лякала, і гнітила.
Якось ми з чоловіком йшли повз великий магазин-сток, і я вирішила зайти. Там мені сподобалися одні черевички, ношені уже, але якоїсь хорошої відомої фірми. Я їх приміряла, розмір підійшов. Але була одна проблема – коштували вони аж тисячу гривень.
– Такі нові коштують 300-400 доларів. Це вам ще пощастило, що ви такі знайшли, беріть не думайте, фірма хороша і розмір ходовий, ми їх тільки сьогодні поставили на вітрину, завтра з самого ранку за такі гроші їх хтось обов’язково забере.
У мене з собою таких грошей не було. Чоловік теж спокійно розвів руками, мовляв, нема грошей. І ми розвернулися і пішли звідти.
– Навіщо тобі їх, вони ж уже були чиїмись? Та й вигляд у них не вельми, ну і що, що фірма? – заспокоював мене чоловік по дорозі додому.
А мені хотілося плакати – я дожилася до того, що немаю в що взутися, отакі реалії життя. Та тішила себе, що це лише на час декрету, а потім я вийду на роботу, і обов’язково куплю собі такі ж, але нові, з магазину.
Далі я просто жила і молила Бога, щоб теплі дні продовжувалися якомога довше, бо одні старі літні кросівки – це все, що у мене було із взуття.
І чоловік, як на зло, нічого не заробляв. В мене було враження, що це якесь зачароване коло, з якого нам уже не вибратися. Стас приходить пізно, втомлений і без грошей. Я серйозно стала задумуватися над тим, що у нього могла з’явитися інша жінка на стороні, вже навіть стала будувати плани, що буду робити, якщо він надумає піти від мене.
Одного разу Стас затримався настільки, що я його не дочекалася і заснула. А коли прокинулася, біля мого ліжка стояла якась велика коробка. Я її відкрила і очам не повірила – в ній були ті чобітки, але нові.
Вони були настільки гарними, що я не втрималася і розплакалася. Чоловіка вдома вже не було, він в той день дуже рано пішов на роботу.
Все це було схоже на казку про Святого Миколая. Хоча, ми з мамою жили настільки бідно, що я рідко коли отримувала на це свято дорогі подарунки, як правило мама обходилася зошитами і шоколадкою. А тут чоботи, та ще й такі дорогі.
Я взяла телефон до рук, щоб подякувати своєму чоловікові, а там було вже повідомлення від нього:
“Ти заслуговуєш на те, щоб ходити в нових чоботах. Ти значно цінніша за них. Люблю тебе”.
Ці чоботи стали початком іншого життя. Чоловік став приносити значно більше грошей, бо коли збирав мені на чоботи різними підробітками, то зрозумів як можна заробляти більше.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.