Ірина повернулася додому з роботи з двома важкими пакетами у руках. Жінка відкрила квартиру своїм ключем, зайшла в коридор і здивувалася… в коридорі був справжній безлад. – Оксано, ти вдома?! – гукнула вона до своєї доньки. Але відповіді не було. Ірина швидко пройшлася по кімнатах і побачила, що речей Оксани немає. Вона взяла телефон і набрала номер доньки, але і телефон не відповідав. – Та що ж це таке? – почала було хвилюватися жінка. Раптом на кухонному столі вона помітила якусь записку. Ірина швидко взяла її, прочитала і остовпіла від прочитаного

– Здрастуйт, доню, – Ірина так сильно хвилювалася, що телефон спітнів у її руці. – Вітаю тебе з іменинником.

– І далі що? – крізь зуби процідила Оксана.

– Нехай росте здоровеньким, тішить тебе, – голос матері був невпевненим, вкрадливим: вона хвилювалася, що її не слухатимуть.

– Це все?

– Дай, будь ласка, трубочку Павлику, я хочу його привітати…

– Не дам. Він навряд чи тебе пригадає, – грубо відповіла дочка.

– Оксано, прошу тебе, він же мій онук…

– Для якого ти нічого не зробила, – закінчила Оксана фразу і кинула трубку.

***

Дізнавшись про вагітність Ірини, її молодий чоловік зник у невідомому напрямку.

Батьки вчинили практично так само: виставили дочку з дому, щоб вона не соромила сім’ю і не стала прикладом для молодших сестер.

Так Іра, яка категорично відмовилася робити процедуру, залишилася зовсім одна. Без грошей, без роботи, без житла та без надії на допомогу близьких.

За плечима у неї був щойно отриманий диплом технікуму і, мабуть, усе.

Так, була ще подруга дитинства. Ось у неї Іра і жила перші тижні свого вільного, дорослого життя.

Потім влаштувалась на роботу на завод. Там, звичайно, треба було працювати, але зате всім охочим давали гуртожиток.

Гуртожиток Ірину і врятував.

Коли вона народила дівчинку, сусіди дружно підтримали молоду, самотню маму.

Хтось приніс колиску, хтось – пелюшки, одяг, взуття та навіть пляшечки. Дехто ділився продуктами.

І потім завжди було з ким порадитися, кому залишити дитину, бо Оксана, так Ірина назвала доньку, була дуже неспокійною, слабенькою, часто нездужала.

Ось так, загальним зусиллям і виростили дівчинку.

У півтора роки Ірина віддала її у ясла.

Сама вийшла працювати.

Ішов час.

За кілька років завод закрили. А мешканцям гуртожитку запропонували приватизувати свої «хороми». Іра на той час зібрала трохи грошей, тож з радістю скористалася пропозицією.

А ще за кілька років будівля колишнього гуртожитку сподобалася якомусь бізнесменові, і він вирішив його викупити.

Завдяки цьому Ірина з дочкою перебралися до маленької однокімнатної квартири.

Це було неймовірне щастя, про яке Іра не могла навіть мріяти.

І хоча жити без сусідів із гуртожитку стало важче, вона не сумувала.

Багато працювала, щоб не лише забезпечити доньку, а й гроші накопичити. Допомагати їй у цьому, як і раніше, ніхто не збирався: батьки так і не пробачили, познайомитися з онукою не захотіли. Про особисте життя Ірина навіть не думала.

Тому змалку привчала Оксану до самостійності. Дівчинка вміла готувати найпростіші страви, сама ходила до школи, сама робила уроки.

На ній же було щоденне прибирання.

Розвагами Оксана розпещена не була: кожна копійка мала значення і не витрачалася на будь-що. Тільки на потрібне.

Саме завдяки цьому, у рік, коли Оксана пішла до п’ятого класу, Ірина купила двокімнатну квартиру.

Щиро кажучи, їй знову пощастило. Квартира продавалася буквально за копійки. Раніше в ній жили якісь погані люди, тому вона була у не найкращому стані.

Цілий місяць, живучи з дочкою у подруги, Ірина чистила, драїла, приводила у відносний порядок дві просторі кімнати, пристойну кухню. Винесла з лоджії близько десяти мішків пляшок!

І ось нарешті настав день, коли мама з донькою переїхали до своїх нових «апартаментів»!

Сказати, що вони були щасливі нічого не сказати! Особливо Оксана! В неї з’явилася своя кімната!

Ось у цій квартирі, яку Ірина, можна сказати, вистраждала всім своїм життям, мати з дочкою жили до останнього часу.

Добре, треба сказати, жили. Чудово розуміли одне одного. Чудово ладнали.

А потім Оксана вийшла заміж. І все змінилося.

Молоді, ясна річ, мріяли про власне житло.

Вирішили, що поки збиратимуть гроші на перший внесок, поживуть з Іриною.

Вона – не заперечувала. Навпаки: тішилася, що діти прийняли таке мудре рішення і не будуть віддавати свої чесно зароблені за житло, що знімається.

Через рік у молодого подружжя народився син. Павлик. Ніяк інакше Ірина, яка стала найщасливішою бабусею у світі, онука не називала.

Допомагала дочці у всьому. Вночі не залишала Оксану наодинці з сином, що плакав. Взяла на себе більшу частину клопоту по дому.

Півроку пролетіли як один день. Хлопчик підріс, став спокійнішим.

Натомість Оксана стала дуже неспокійною. Все частіше почала говорити про те, як незатишно жити в тісноті, натякала, що чоловікові не дуже подобатися жити на території тещі, сварилася без особливого приводу з матір’ю через дрібниці.

Ірина не ображалася. Думала: донька просто втомилася, не прийшла в себе після пологів. Вірила, що все налагодиться.

А Оксана, бачачи, що мати не реагує на натяки, одного вечора сказала прямо:

– Мамо, давай розміняємо квартиру.

– Навіщо? – Здивувалася Ірина.

– Ми хочемо жити окремо, а на іпотеку доведеться збирати дуже довго – я ж у декреті. Ти маєш нас зрозуміти.

– Я розумію, – Ірина була сама спокійність. – Тільки який сенс у розміні? Дві повноцінні квартири нам не дадуть. І що вийде? Я в однокімнатну, а вам все одно доведеться купувати в іпотеку. Тож – не бачу у твоїй пропозиції ніякого сенсу.

– Сенс є! – Вигукнула дочка. – Ми можемо продати квартиру, гроші поділити. Тоді і ти, і ми зможемо взяти іпотеку. Внесок буде солідний, тож оплата потім не дуже велика.

– Тобто ти хочеш, щоби я влізла в кредит? З якого дива? – Ірина говорила спокійно, але твердо, – Я цю квартиру вистраждала, стільки грошей вклала, сил, здоров’я, а ти пропонуєш мені почати все спочатку? Ні, Оксано, я вже не в тому віці.

– Значить, тобі начхати, як житиме твій онук? – Видала Оксана невдоволено, ​​зрозумівши, що мати не збирається йти в неї на поводі.

– До чого тут Павлик? – здивувалася Ірина. – І, звичайно, мені зовсім не начхати. Просто я не розумію, навіщо мені на старість років лізти в іпотеку, коли в мене є квартира.

– У тебе?! – вигукнула Оксана. – А я, значить, тут ні до чого?!

– Так, у мене. Твоєю вона буде, коли мене не стане. І взагалі, я не розумію, у чому проблема? Місця нам тут цілком вистачає. Живіть та збирайте гроші. Я ж вас не жену.

– Це твоя остаточна відповідь?! – Оксана мало не з ненавистю дивилася на матір.

– Оксаночко, ну зрозумій, я хочу жити спокійно…

– А я через тебе маю жити аби як?! – зупинила її дочка.

Ірина хотіла сказати, що Оксана гадки не має про погане життя, але промовчала. Бачила: дочка її просто не зрозуміє.

– Ну чому аби як? – мати постаралася сказати це максимально ласкаво. – У тебе є чоловік, син, я, зрештою. І жити є де. Мені здається, ти перебільшуєш проблему.

– Ну звичайно! – вигукнула Оксана, – а те, що я хочу бути господинею у своєму будинку, а не дивитися тобі в рота, значення не має? Ти хочеш, щоб я тут сиділа до кінця життя?

– Хіба я сказала щось подібне чи висувала якісь вимоги? Ти все перевертаєш із ніг на голову, – відповіла Ірина, – втім, думай, що хочеш, але квартири я не продам.

– Ну гаразд, – процідила Оксана крізь зуби, – ти ще пошкодуєш про це…

За кілька днів Ірина повернулася з роботи і виявила у квартирі справжній безлад та абсолютну тишу.

Було видно, що речі збирали поспіхом… Ірина пройшла на кухні і побачила якусь записку. Жінка швидко взяла її, прочитала і остовпіла від прочитаного…

А ще не було дитячого ліжечка…

Ірина набрала номер доньки і, хвилюючись, спитала:

– Оксано, що все це означає? Ви де?

– Не твоя справа, – пролунало в слухавці, – у тебе більше немає дочки. І про онука – забудь! Ти більше ніколи його не побачиш!

Вона кинула слухавку.

***

Слово своє Оксана дотримала. Вже п’ятий рік не спілкується з матір’ю і не дає їй зустрічатися з онуком. Якщо Ірина їй дзвонить, розмовляє брутально чи не розмовляє взагалі. Матері каже, що вона не заслужила мати онука, для якого нічого не зробила.

Оксана не знає, що Ірина бачила Павлика і неодноразово.

Бабуся відвідує його у дитячому садку. Щоправда, не підходить. Дивиться на нього здалеку.

І весь час думає: «Коли? Коли я втратила свою дочку? Чому вона стала такою?