Юля прибирала в квартирі, коли задзвенів її телефон. Номер був незнайомий. – Алло, Юля? – почула вона чоловічий голос. – Так, це я, – здивовано відповіла жінка. – Не впізнала? – жалібно запитав чоловік. – Це ж я, твій Петро… – Який ще Петро? – не зрозуміла Юля. – Ну Петро. Твій колишній чоловік. В мене тут біда… Не могла б ти під’їхати до мене? Юля застигла від здивування. Петра вона не бачила сім років! Вона не знала, що й думати
Юля прибирала в квартирі, коли задзвенів її телефон. Номер був незнайомий.
– Алло, Юля? – почула вона чоловічий голос.
– Так, це я, – здивовано відповіла жінка.
– Не впізнала? – жалібно запитав чоловік. – Це ж я, твій Петро…
– Який ще Петро? – не зрозуміла Юля.
– Ну Петро. Твій колишній чоловік. В мене тут біда… Не могла б ти під’їхати до мене?
Юля застигла від здивування. Петра вона не бачила сім років! Вона не знала, що й думати…
…Петро і подумати не міг, що на сорок першому році свого життя опиниться в такій непростій ситуації.
– Погані справи, — думав він. — З роботи я давно звільнився. І з того часу ніде не працюю. Тому що працювати я вже розучився. А гроші, які були, я всі витратив. За квартиру платити нема чим, їжі купити нема за що. Як жити далі?
Останні півтора роки, він над таким питанням не замислювався. Тому що весело жив на гроші, які дісталися йому у спадок від мами. Саме тоді, коли мами не стало, Петро звільнився з роботи.
– Навіщо мені тепер працювати? — думав він. — Маминих грошей мені вистачить надовго.
Вистачило рівно на півтора роки. І настав той самий день, коли в холодильнику було порожньо. Солі і тієї не було. А на столі пачка неоплачених квитанцій за квартиру.
– Як це так? — думав Петро у неділю, лежачи в ліжку. — Ще недавно я був багатою людиною. У моєму розпорядженні був майже мільйон гривень. І ось на тобі. Нічого не залишилось. Хоч взагалі з ліжка не вставай.
Петро обернувся на інший бік. В голову полізли думки щодо роботи. Але Петро їх швидко відігнав.
— Працювати будь–хто зможе, – подумав він. – А ти спробуй, не працюючи, прожити.
І тут раптом Петро згадав про Юлю!
– Господи, чого ж це я лежу?! — подумав він. — В мене ж колишня дружина є, Юля! Як я міг про неї забути?!
Вони розлучилися з Юлею сім років тому. І з того часу Петро жодного разу не поцікавився, як живе його колишня дружина.
Одразу після розлучення Петро і думати перестав про Юлю. І ось зараз згадав.
– Я знаю, що вона дуже добра і чуйна жінка, – думав він. – А оскільки люди не змінюються, значить вона, як і раніше, готова допомогти будь–кому, хто в біді.
Гарний настрій знову повернувся до Петра.
– Прикинуся що заслаб і що я безпорадний, — міркував він. – Попрошу допомоги. Юля не відмовить. Потрібно тільки одразу вирішити, що саме я хочу від неї. Жадібним не буду. Нічого зайвого. Все залежить від того, що вона має…
Петро перехрестився, взяв телефон і набрав номер Юлі…
…Юля приїхала до Петра вранці.
– Ось бачиш, – слабким голосом сказав Петро, злегка похитуючись і пускаючи її в квартиру. – До чого мене життя довело. Квартиру цю, мабуть, скоро заберуть. За борги. Усі гроші, які були, пішли на процедури. Всім винен. Роботи немає. Як жити не знаю.
Юля оглянула квартиру.
– Чим я можу тобі допомогти? — спитала вона.
– Візьми мене до себе, – попросив Петро. — Мені вже не довго залишилося. Рік – максимум. Так сказали мені… А ще я їсти дуже хочу. Давно нічого не їв.
– Чому не їв? — запитала вона.
— Нема чого. А купити – нема грошей. Хотів уже йти з простягнутою рукою. Так… Сил немає. Юлечко, я ляжу, піду. Стояти важко.
— Звісно, звісно, — сказала Юля. — Лягай. Я зараз сходжу в магазині куплю щось.
Тільки–но Юля пішла, як Петро швидко скочив з ліжка і підійшов до вікна.
– Все йде за планом, — подумав він, дивлячись на Юлю. – Вона мені повірила. Тепер ні в чому не відмовить. Я вже її знаю.
Але Петро не врахував того, що Юля, хоч і пошкодувала його і повірила йому, але була одружена і мала двох дітей.
Вона ніяк не могла взяти до себе свого колишнього чоловіка.
Тому вона вирішила звернутися за порадою до своєї мами, Ольги Георгіївни.
Юля подзвонила їй і пояснила ситуацію, що склалася.
– І що робити, мамо? – запитала Юля. — Я зараз у магазин іду. Куплю щось, зварю, приберу у квартирі. Але ж ти розумієш, що кожного дня я не зможу це робити.
Ольга Георгіївна у своєму житті не любила по справжньому лише одну людину. І цією людиною був не хто інший, як Петро. Слухаючи Юлю, вона не могла повірити, що таке з Петром могло статися.
– Тут щось не так? — подумала Ольга Георгіївна. – Мабуть, знову щось задумав.
– Що робити, мамо? – запитала Юля. — Не кидати ж його. Ти б його бачила, мамо. Я ледве стримувалась, щоб не розплакатися. Кажуть, що йому лишився рік. Він, звичайно, погано зі мною повівся. Але мені його так шкода…
— Я тобі допоможу, доню, — відповіла Ольга Георгіївна. – Вези його до мене. Я знаю, що робити… Я його догляну.
– Ти? – здивувалася Юля. — Але ж ти його завжди не любила?
– Не любила? — подумала Ольга Георгіївна. – Це ще м’яко сказано.
— Так це колись було, — зітхнувши, відповіла Ольга Георгіївна. — Може, він змінився. Тим більше, що він у біді. А тому, дочко, ти ось що зроби. В магазин ходити не треба. Я маю все, що потрібно. Вези його до мене.
– А що йому сказати?
— Що я виділю йому кімнату з телевізором. І забезпечу сніданком, обідом та вечерею…
…А Петро тим часом уявляв, що Юля зробить йому на обід, а що на вечерю. Він згадував, чим харчувався, коли був одружений з Юлею, і облизувався.
– Це все? — жалібно спитав він, дивлячись на склянку з кавою та пиріжок.
— Тобі одразу багато їсти не можна, — сказала Юля. — Ти ж давно не їв.
З’ївши пиріжок та випивши кави, Петро поцікавився, коли виїжджати.
– Зараз поїдемо, – відповіла Юля. — Тільки не до мене. А до моєї мами.
– До мами?! — ахнув Петро. – Чому до мами?
Тоді тільки Петро й дізнався, що Юля вже давно одружена і має двох дітей.
Юля розповіла про окрему кімнату з телевізором та триразовим харчуванням.
– Непогано, – подумав Петро.
– Ну раз так, – слабким голосом сказав він. – Тоді, звісно. Я згоден до мами. Їдемо…
…— Ось, Петре, це буде твоя кімната, — сказала Ольга Георгіївна, яка з першого погляду зрозуміла, що Петро зовсім не слабий.
Вона вирішила не показувати вигляду і поводитися так, ніби вірить кожному його слову.
— Тут ти проведеш свої останні дні…
– Чому останні? — аж стрепенувся Петро, але одразу схаменувся. – Ох, ну так… Останні… Дякую.
— А зараз будемо обідати. Тобі, я так розумію, їжу краще сюди приносити?
– Якщо можна. Мені краще зараз більше лежати. Але якщо це для вас важко, я можу й дійти до кухні.
– Ні, ні. Не важко. Лежи. Сюди тобі принесу.
Після ситного обіду Петро розповів Ользі Георгіївні про своє скрутне становище.
– Ось такі справи. Навіть за квартиру нема чим платити.
— За квартиру я заплачу. І поприбираю там. Юля сказала, що в тебе там безлад.
— Погано я почуваюся, — виправдовувався Петро. – Ось і запустив квартирку.
– Не хвилюйся. Давай ключі.
— Дякую, Ольго Георгіївно. Ви така добра. Не знаю, чим і віддячу вам. Чи встигну віддячити… Самі розумієте, мені недовго залишилося.
— Та що ти, Петре, — лагідно відповіла Ольга Георгіївна. – Не варто дякувати. Хіба ж я не розумію. Кожен може опинитися у такій ситуації. А ти — не чужа мені людина. Як–не–як, а колишній зять. Іншого такого я не маю. Тож… Нічого мені від тебе не треба. Живи в мене скільки хочеш. Головне, одужуй.
– Ну, не треба, так не треба, — подумав Петро. — Тим краще. У мене все одно нічого немає…
…Минув рік.
І весь цей рік Петро пролежав у Ольги Георгіївни. Вставав тільки щоб помитися або в туалет сходити. Іноді виходив надвір прогулятися.
– Не життя, а райські мрії, — думав він. – Ні турбот. Ні клопоту. Сплю, їм, дивлюся телевізор. І нічого не роблю. Розігрую із себе слабого. А вона ще й за мою квартиру платить. Квитанції щомісяця оплачені привозить. Звітує. Отак би все життя.
А коли пройшов ще один рік, Петру раптом тривожно стало і він вирішив поговорити з Ольгою Георгіївною.
— Скажіть чесно, — сказав він. — Навіщо мені все це? Чи не вважаєте ви мене нахлібником?
– Ось тобі й раз? З якого дива? Який ти нахлібник? Навпаки, — радісно відповіла Ольга Георгіївна. — Я щаслива, що завдяки моїм старанням ти вже рік зайвий по землі ходиш. Я скажу тобі чесно, Петре, як на мене так, чим довше ти проживеш, тим краще.
– Ви серйозно?
– Серйозно?
— Та за що мені це все? Може, ви думаєте, що я вам свою квартиру відпишу? Так краще не сподівайтесь. Не відпишу.
— Та Бог з тобою! Петю, скажеш теж. Мені твоя квартира не потрібна. Своя он є. Головне, щоб ти був живий і здоровий, і жив якомога довше. А я просто тішуся з того, що ти живий…
…Минуло ще два роки.
– Все! – не витримав Петро. – Не можу більше. Іду.
— Невже одужав? – ахнула Ольга Георгіївна. – Можна і так сказати. – Дуже шкода. У тому сенсі, що шкода з тобою розлучатися. Так до тебе звикла.
– Скажіть чесно. Хоча б зараз, коли я йду. За що мені це все?
– Як за що? — здивувалася Ольга Георгіївна. – Не розумію про що ти? Весь цей час ти справно за все платиш.
– Я?! – не зрозумів Петро. – Яким чином?
– А як же ж! Я ж весь цей час, поки ти в мене живеш, твою квартиру здаю.
— Як здаєте?! – ахнув Петро.
– Подобово. З першого дня, як ти до мене переїхав, я й почала. А як ти думав? Та мені й твої сусіди допомагають. Такі добрі люди. Знаючи, в якому ти становищі вони самі мені мешканців знаходять. За невелику винагороду. Квартира твоя в центрі. Людям подобається. Від охочих відбою немає. Так що ти даремно переживав, що я тебе безкоштовно годую і жити дозволяю? Завдяки тобі, я будиночок, нарешті, збудувала у себе на ділянці. А ти кажеш… У мене тепер є дача.
Хотіла сусідню ділянку купити, але… Раз ти вирішив з’їхати, мабуть не доля…
Ольга Георгіївна ще багато чого говорила, але Петро її не слухав.
Він збирав свої речі і прикидав у голові, скільки його колишня теща за два роки на ньому заробила…